Леся раптом скидує на нього темносинім поглядом.
— Ну, от, уявіть собі людину, що робила злочини й потім покаялася. Хіба вона не повинна вірити в свою поганість? Наприклад... Вас, розуміється, здивує те, що я скажу. Але лишіть ви на хвилину ваші політичні погляди й спробуйте отак просто, по-людському, подивитися на те, що я скажу. От, наприклад, якийнебудь чекіст... О, ви вже мало не підстрибнули. Саме слово "чекіст" вас уже заздалегідь настроює вороже.
Загайкевич спускає очі собі на коліна.
— Ні, ні, будь ласка, кажіть далі. Я постараюся бути об'єктивним.
— Правда, вираз усього вашого тіла, не тільки лиця, не дає мені певности в вашій об'єктивності. Але все одно. Ну, так, от, уявіть собі якогонебудь чекіста. Він вірив у свою ідею, в соціялізм там, чи комунізм, я на програмах добре не розуміюся. Він, скажімо, щиро любив людей, людство, як то говориться. Ну, і ради людства, ради майбутнього щастя його, от з цієї любови до нещасних, мусів убивати. І, може, якраз, що щиріше вірив і дужче любив, то жорстокішим і невблаганнішим мусів бути. Ви розумієте мене?
Загайкевич усе так само сидить, не підводячи очей і тільки міцно зчепивши руки на колінах.
— Розумію. Далі.
— Ну, і от, уявіть собі, цей чекіст через щось почув каяття. Ну, через щось там. Ви уявляєте, коли він — людина щира й чесна, уявляєте собі, який страшний стан повинен бути в нього? Так хіба ж така людина не повинна вірити в свою поганість?
Загайкевич гостро зиркає на Лесю.
— А ви самі вважаєте такого ідейного щирого чекіста поганим?
Леся твердо зустрічає його погляд.
— Ні, пане Загайкевичу, не вважаю. Можете дивуватися мені й жахатися мене, але, на мою думку, такий чекіст у тисячу разів кращий від усіх тих праведників і "героїв", що самі не вбивали, а посилали на вбивства мільйони людей і мають за те ордени та медалі. Так, так! Та й узагалі, пане Загайкевичу, всі ми такі... пакосні, стільки гидот робимо, що... краще на себе озирнутися.
Загайкевич явно хвилюється, це помітно, але мимоволі посміхається:
— Це ви про себе? Ви робили гидоти?! Ну, я хотів би, щоб усі люди були такими гидкими, як ви...
— О, ради Бога! — злякано виривається в Лесі з такою щирістю, що вона сама лякається цього ляку.
Але Загайкевич не надає ваги цій щирості.
— Вам так чогось хочеться обілити чекістів, що ви навіть себе готові очорнити. А все ж таки, значить, ви теж гадаєте, що чекісти робили гидоти, навіть ідейні?
Леся якийсь момент мовчить.
— Знаєте, пане Загайкевичу, не будемо говорити про свої погляди та ставлення. Я кажу про тих людей, що самі себе вважають поганими. Життя кожної людини — така глибока криниця, що тільки вона сама може знати, що в ній діється на дні. А ми, коли заглядаємо в неї, то переважно бачимо в ній відбитку нашого власного обличчя та по ньому й судимо. Я нікого ні білити, ні чорнити не хочу. Я хочу бути тільки справедливою. І тому кажу, що для мене людина, що вбивала з любови, ні трішки не гірша за тих, що вбивали з ненависти, чи з дисципліни, чи з честолюбства. І не тільки не гірша, а в багато разів краща.
— І ви такого чекіста навіть покохати могли б? Леся спокійно посміхається.
— Уявіть собі такий жах: могла б. Та ще й як! Але тепер ви зо мною більше й балакати не схочете?
Загайкевич мовчки, чудно, гостро вдивляється в неї.
— Ви немов не вірите мені? Або думаєте, чи не прихована я більшовичка? Ні, я до політики не втручаюся.
Загайкевич знову похнюплюється.
— От через те ви так і кажете. Ви не були в Росії під час революції та не бачили всього її страхіття. А коли б були й на свої очі бачили, що робили чекісти, ви б не казали так.
Леся дивиться вбік.
— Так, я в Росії не була в той час. Але я стільки бачила й чула від людей, що були там, стільки страхіття наслухалася, що сама ввесь час донедавна думала й почувала так, як вони і як ви оце тепер.
— А що ж змінило ваше відношення?
— Що?
Леся притягає до себе зелений серпик пальми й зараз же випускає його.
— Не знаю. Багато всяких причин. Та досить, на мою думку, хоч раз, як слід, глибоко та об'єктивно мати нагоду подумати над цим. Хто, звичайно, може.
Загайкевич дивиться на свої руки й здивовано бачить у них свій срібний портсигар, що його міцно тримають пальці. Він кладе його в кишеню, проводить обома долонями по лиці, знову гостро й дивно дивиться на Лесю, хоче щось сказати, але раптом підводиться й простягає їй руку.
— Вибачте, Ольго Іванівно, я мушу їхати до міста, в мене призначене одне важливе побачення.
— Тобто, я на вас нагнала такого жаху, що ви далі не можете зо мною балакати?
Загайкевич дивно посміхається й потискує їй руку.
— Колись, Ольго Іванівно, може, я вам дещо скажу. Може. А тепер... тепер скажу тільки, що... дійсно, тікаю із страху, щоб не балакати з вами далі. Тільки...
І, не докінчивши, він шанобливо, низько вклонившися, трохи швидше, ніж звичайно, виходить із сальону.
Леся не то здивовано, не то насмішкувато дивиться йому вслід і зараз же переводить очі на Гунявого та Соню. Тепер уже Соня щось гаряче та сердито каже йому, а він сидить із своїм вирівняним виглядом, із своїми пухкими щоками й похмуро-винуватим виразом опущених очей. Час від часу він крутить головою, щось заперечуючи. Може, вона каже йому, що любить його, а він ні за що не хоче вірити?
І тонкий біль ниюче, як від зачепленої колючки, проходить по тілі. На Лесю він глянув тільки разів зо два і то, зараз же винувато й злякано відскочивши поглядом, — йому соромно, що, бувши напідпитку, він так розпустився перед хорошою, але чужою людиною.
От вони обоє встають. Він простягає їй руку, — прощається. Але Соня бере його під лікоть і веде до передпокою. Кудись поїдуть разом.
Свистун, як цуцик, побачивши, що хазяїн вийшов, схоплюється й дрібненько вибігає за ними. Як він не розуміє, що заважає людям?
Шведи заглиблені в шахи й нічого не помічають. І нікому вона, Леся, не потрібна й не цікава. Так само, як ота пані Сарро. А хто знає, може, в тієї пані Сарро є чи було своє глибоке, складне життя, свої злочини, гріхи, святощі, любов. І, може, вона й тепер когось любить і повна тієї любови до такої міри, що може цілими вечорами сидіти собі в кутку й механічно помахувати голкою.
Леся ще довго сидить непорушно на канапі. Потім тихенько підводиться й виходить із кімнати. В передпокої й на сходах нікого, — поїхали.
Але ввійшовши до своєї кімнати, Леся раптом чує за стіною, в хаті Гунявого, гуркіт стільця й кроки. Не поїхав нікуди?
Ось кроки прямують до дверей, що поділяють їхні кімнати. От, затихли. Легенький гуркіт стільця, біля самісіньких дверей.
Тихо. Значить, він сам. Щось робить тут, біля самої стіни.
Леся вмить тихо ступає до стіни, широко розгортає руки й припадає ними до неї, ніби обнявши її й погладжуючи чи благословляючи однією рукою.
А по другий бік дверей, стоячи на колінах, припавши чолом до землі в молитовній покорі, зігнулася велика постать у зеленому безглуздому вбранні. Вона цілує краєчок тієї підлоги, якою ступають легкі кроки в сусідній кімнаті.
В кутку замотаний у старі газети стоїть букет із білих троянд, що хтось на глум прислав йому.
* * *
Загайкевич, чітко та твердо цокаючи підборами по асфальті вузеньких тротуарів, то пірнає в густу темну каламуть туману, то виринає під ліхтарями.
Але сьогодні не допомагає ніяке напруження волі, — немає сили причинити двері в минуле. Ольга Іванівна шарпнула їх так несподівано та сильно, що в'язні натовпом шугнули з них і, як юрба червоноармійців, що ввірвалася до театру, позаймали всі місця в душі.
А надто знову випинається той гладкий, у рожевій сорочці спекулянт, колишній чорносотенець-монархіст. Руда, широка борода, добрі-добрі очі й дитячі-дитячі сльози в них. А в руці клуночок, невеличкий, хустинкою обмотаний. Перед смертю — найбільший у нього клопіт: щоб передали його жінці цей клуночок, бо в ньому фунт цукру й восьмушка чаю. І як моторошно, як гидко хряснуло в нього щось у потилиці під пострілом! Ох, цей хряск!
Загайкевичеві підкочує під груди млосна хвиля огиди й такої туги, що він зупиняється й витирає холодний піт з лиця.
Ради Бога, для чого вона забалакала про це, ця дивна жінка? Натякала на нього? Ні, вона нічого не знає, це видно.
Але могла б покохати такого. "Та ще й як!". І могла б прийняти в себе цю тоскну млосну вагу?
"Кращий за тих героїв з орденами та медалями". Кращий, Олюсю, істинно кращий, істинно любов убивала, довгокохана мрія про щастя, "як то говориться, людства". О, мила, яке щастя, що ти не розумієшся "на цих програмах", що своєю невинною рукою "просто по-людському" підносиш чашу підтримки. Бо так же заплуталися в цих програмах, так заляпали очі своєї віри сміттям проклятої "економіки", що самих себе вже не видно. Кращий, Олю-сю, спасибі тобі, бо дійсно болить невсипущим болем душа, бо готовий ось у цю мить покласти її разом з тілом своїм під колеса перемоги щастя того, "як то говориться, людства". І хай той самий хряск у його власній потилиці послужить крихітною порошинкою у великій будівлі!
Загайкевич здивовано озирається: він стоїть перед якимсь стареньким готельчиком з ліхтарем над входом. Господи! Те це ж його готельчик, де він жив уперше, як приїхав до Парижу! Там, у флігелі, у глибині подвір'я, були в нього дві маленькі поганенькі кімнатки з кам'яними підлогами. Туди приходила до нього Катя, бідна розстріляна Катя. Звідти він з валізками, повними нелегальної літератури, та з душею, повною ясної, весняної віри, виїхав у... перше своє заслання до Сибіру.
Як дивно, як чудно, що хтось привів його саме до цього готельчика й зупинив перед ним. Зупинив! Без ніякої участи волі й свідомости. Так кінь підвозить задуманого або п'яного хазяїна свого додому.
Загайкевич хоче пройти до флігеля, але ворота замкнені, — пізня година. Він з ніжністю бере в руки старе знайоме кільце дзвінка, трошки тримає його й помалу відходить знову в туман.
Але тоскної млости вже немає. Хтось зачинив двері. Сумна тиша з ніжним дзвоном зворушення. Війнуло духом весняного вечора, солодко-обіцяйного.
Загайкевич підходить до свого пансіону й задирає голову до вікон Лесі. В них крізь штори видно, ще світиться. Мабуть, читає в ліжку. Йому хочеться видряпатися на другий поверх і хоч притулитися тілом до тієї стіни, за якою лежить та, що так дивно та жорстоко розчинила двері й що так ніжно подала йому чашу.
Але чому вона так балакала? Чому??
* * *
Ранок — несподівано-ясний, сміхотливий, у великих, кудлатих хмаринах.