Про твоє призначення також підписано наказ.
— І мене не спитали?
— Я думав, що ти не будеш заперечувати.
— Звичайно, ні. Значить, я став на службу. Перший раз у житті. Дуже радий. А скажіть, гроші мені виплачуватимуть?
— Обов’язково. Сто карбованців на місяць.
— Цього, здається, мало, Аркадію Михайловичу.
— Досить з тебе на перший раз.
Тарас помовчав, а потім знов звернувся до професора:
— Аркадію Михайловичу, знаєте що?.. Якби нам дали автомобіль, то... я б відмовився від зарплати.
— Ач чого захотів. А чому ти не поцікавишся, що повинен робити?
— Як не цікавлюся? Я дуже цікавлюся, Аркадію Михайловичу. — Тарас підійшов до професора і набрав серйозного, поважного вигляду. — Скажіть, що ми повинні робити?
Ми з професором зареготали, дивлячись на лукаву фізіономію хлопця.
— Жулик ти, Тарасе!
— Аркадію Михайловичу, я знаю, — скрикнув Тарас і теж зареготав так дзвінко, що в сонячній веселій кімнаті стало ще веселіше. — Мене призначено вашим головним помічником.
— Трохи не вгадав. Секретарем.
— Так секретар і є головним помічником.
— Ну, гаразд. Кінчай-но снідати, бо сьогодні ми вирушаємо в дальні мандри.
— Ви на сесії Ради не будете? — спитав я.
— Я приїду на кінець, щоб виступити з своїм планом озеленення.
— А куди ви їдете?
— Сьогодні ми вилітаємо з Тарасом на Забайкалля. Там же найглибша на Глибинному шляху шахта номер дев’ятсот двадцять п’ять. її глибина півтора кілометра. На тій глибині будується великий підземний вокзал. Ярослав рекомендував їхати туди. Він дав мені листа до інженера Кротова. Я хочу почати справу з озелененням негайно.
— Я біжу в номер, — сказав Тарас, коли закінчив сніданок.
— Біжи пакуй чемодан. Зараз і я прийду, — відповів йому Довгалюк.
Коли хлопчик пішов, професор, провівши його очима, звернувся до мене:
— Чудесний хлопчисько. В ньому якось хороше поєднується серйозність і легковажність. Хотів би я, щоб він провів ближчі роки недалеко від мене.
Потім помовчав і спитав:
— Ви не бачили Ярослава?
Я сказав, що бачив, і переказав відповідь Макаренка.
— Ну от... Може передумає... На сесії я обов’язково буду, тільки трохи спізнюся.
Повертаючись до своїх кімнат, ми зустріли в коридорі Тараса.
— Аркадію Михайловичу, — підійшов він до професора, — ви знаєте, коли я проходив вестибюлем, то побачив людину, що уважно на мене глянула. Мені здалося, ніби я десь бачив того чоловіка. Хотів навіть поздоровкатися, а потім думаю, може, я з ним десь посварився в трамваї чи що, і він мені запам’ятався. Тепер згадав, хто це. Ви його не бачили?
— Хто? Кого?
— Це був слідчий, що колись до мене в лікарню приїздив, один раз був з вами, а то сам одвідував. Пригадуєте?
— Томазян?
— Він самий.
— Не бачив. Ви не бачили? — звернувся професор до мене.
Я мовчки похитав головою.
— Хотілося б з ним зустрітися. Але ми не маємо часу. Коли повернемось до Іркутська, тоді пошукаємо його. Симпатична людина.
Повернувшись до себе в номер, я подумав, що мені цікаво було б зараз зустрітися з Томазяном. Значить, він уже повернувся. Але слідчий просив без потреби його не турбувати, щоб не афішувати наше близьке знайомство.
Я почув в сусідній кімнаті кроки Ліди. Треба було б розповісти їй про мою розмову з Макаренком. Постукав і зайшов до неї. Вона стояла перед розкритим чемоданом.
— Ви куди збираєтесь? — спитав я.
— На дев’ятсот двадцять п’яту шахту.
— Сьогодні?
— Не пізніше завтрашнього ранку.
— АркадІй Михайлович і Тарас сьогодні туди вилітають.
Вона запитливо, нічого не кажучи, подивилась на мене.
— Я бачив його.
— Ну?
— Це сталося випадково. Він не виходив з кабінету Саклатвали. Академік не випускав його і на хвилину, — вигадував я, аби чимось виправдати і свою невдачу і поведінку Ярослава. — Мені ледве вдалося перекинутися з ним кількома словами. Після сесії Наукової ради він зараз же поїде на ту ж шахту.
— Дякую, — сухо сказала Ліда.
Вона похмурніла і стала енергійніше запаковувати речі до чемодана.
— Лідіє Дмитрівно, не сприймайте це так близько до серця.
Дівчина подивилася на мене повними сліз очима.
— Хай приїздить, коли він ще зможе це зробити після засідання Ради.
— Що означають ваші слова "ще зможе"? Чому такий зловісний тон?
— Хіба ви не чули, що група інженерів подала заяву з вимогою притягти Ярослава до відповідальності за злочинне керування будівництвом?
— Уже? Але Саклатвала його захищає. І власне, при чому ж тут Ярослав? Керує ж Саклатвала.
— На Саклатвалу дивляться, як на оригінального діда, вже нездатного критично оцінювати події. Він може служити лише для представництва.
— І ви, що близько зустрічаєтесь з таким видатним ученим, згодні з цим формулюванням?
— Я — ні. Але... я нічого не знаю. Я нічого зробити не можу і сьогодні їду. До побачення!
Я чемно уклонився і повернувся до себе.
11. ДОРУЧЕННЯ "ЛІКАРЕВІ ВАТСОНОВІ"
Телефонний дзвінок підняв мене з крісла.
— Слухаю.
— Здрастуйте, — почувся знайомий голос.
— Здрастуйте.
— Слухайте, Ватсоне, я хотів би вас бачити.
— А-а... це ви? Так ви до мене чи я до вас?
— Дуже прошу вас до мене.
— Добре. Буду за п’ять хвилин.
— Будьте пунктуальні, — побажав мені Томазян і повісив трубку.
Через п’ять хвилин я був на першому поверсі, де слідчий займав номер.
Він зустрів мене дуже привітно. Виглядав він стомленим.
— Сьогодні ранком приїхали? — спитав я.
— Відкіля ви знаєте?
— Зважаю на ваш вигляд, а по-друге, тут у готелі вас пізнали і вже сповістили мене.
— Чи не Тарас Чуть?
— Так.
— А я думав, що він не впізнає, бо дивився на мене якось нерішуче.
— Спочатку таки і не впізнав. А потім пригадав. З ним, здається, це часто трапляється.
І я розповів про випадок з Догадовим.
— А де ж він його бачив?
— Мабуть, у Аркадія Михайловича, або в Черняка, або в редакції "Зорі".
— А хто він такий, цей журналіст?
— Зараз працює палеонтологом. До речі, здається, єдина людина, що гаряче виступає на захист Макаренка.
— Інтересно... Ну, добре. Розповідайте, що у вас нового.
Що я міг розповісти Томазяну? Я не помічав ніде нічого загрозливого або підозрілого щодо людей, яких обіцяв йому охороняти. Шелемеха поїхав, на Самборського ніхто ніяких захмахів не робив, Ліда була схвильована, але безпосередньо її творчої роботи це не стосується. Ярослав Макаренко — ось людина, доля якої мене найбільше турбувала. Звісно, що моя доповідь в основному була про цього інженера. Я переказав те, що чув про Макаренка, зокрема докладно спинився на розповіді Догадова. Про розмову із самим Макаренком промовчав, вважаючи, що це буде порушенням мого слова і що нічого особливого для Томазяна це не дасть.
Він слухав уважно, не перебиваючи, але, принаймні так мені здавалося, нічого з моєї розповіді по-справжньому його не зацікавило.
— Добре, — сказав нарешті, дослухавши до кінця розповідь. — Ліда Шелемеха виїздить на дев’ятсот двадцять п’яту шахту. Доведеться вам теж туди їхати. Ви її ангел-охоронець. Тільки пам’ятайте: не треба бути надоїдливим і завжди маячити перед очима.
— Я це й так роблю, бо брат теж доручив мені охороняти її, тільки з інших причин.
Вислухавши, яке доручення поклав на мене Станіслав, Томазян залишився цілком задоволений.
— А тепер, — попросив я, — розкажіть своєму Ватсонові, що ви знайшли у тайзі.
— З охотою.
Втомлений слідчий зручно вмостився на кушетці і, підклавши подушку під голову, почав своє оповідання:
— По-перше, от що мені точно відомо. Першого червня, перед світанком, до Свердловська прибув літак з Москви. З того літака вийшов пасажир у сірому плащі, в чорній кепці та з маленькими рудими вусами. Він поспішав до Іркутська. Черговий по аеропорту вирішив відправити його далі поштовою машиною. Вони мають можливість майже завжди посадити двох-трьох пасажирів у великі літаки, що перевозять пошту. Того самого ранку в аеропорту попросився швидше відправити його в Іркутськ високий на зріст мужчина в костюмі кольору хакі і в жовтих крагах. Відкіля він прибув, не вияснено. В корінцях квитків прізвище першого записано Черепашкін, а другого — Виноградов. Виноградова теж посадили на поштовий літак. Треба вам сказати, що за цим Виноградовим уже стежили органи розшуку. Коли літак вилетів, в аеропорт прибули люди, які мали затримати цього суб’єкта. На жаль, вони запізнилися. В Іркутськ було надіслано відповідну шифровану телеграму. Ну, ви знаєте, поштовий літак прибув сюди без пасажирів. Пілот і бортмеханік засвідчили, що пасажири зникли на шляху для них непомітно. Парашутний люк був відкритий, відкрити його могли тільки пасажири. В літаку було три парашути, проте пасажири тими парашутами не скористалися. Отже, можна запідозрити, що один з пасажирів хотів викинути другого, але справа скінчилася тим, що вони випали обидва... Зрозуміло, яка їх доля... Пілот і механік справді могли не помітити, як вони випали. Можливо, літак дуже здригнувся. Але таке буває й на повітряній ямі. А гуркіт мотора гучніший за людський крик. Тільки ж постає питання: що могло викликати цю трагічну історію? Крім того, разом з пасажирами зник мішок з московською поштою в Іркутськ. В мішку були важливі документи, які пересилала лабораторія металів на ім’я Лідії Шелемехи. Документи ці призначалися для Саклатвали. Через два дні з Москви вислали копії документів, і все це, можливо, обійшлось би гаразд, якби пасажири поштового літака справді розбились на смерть.
Томазян помовчав трохи, ніби збираючись з думками.
— Треба було б встановити їх смерть і розшукати той мішок з поштою, — сказав він далі. — За моїм дорученням досвідчені агенти не припиняли розшуків, уперто обстежували кожний квадратний кілометр тайги, розпитували тамтешніх мешканців. Я сам виїхав туди, як тільки одержав відомості, що першого червня двоє шукачів золота бачили, як з літака, пролітаючого над тайгою, стрибнув парашутист. Один розповідав, що парашутист спускався з якимсь вантажем, а другий запевняв, ніби бачив під одним парашутом двох людей. Обидва золотошукачі (вони спостерігали кожний окремо) думали, що з літаком трапилось нещастя, і сподівались — от-от машина впаде. Але літак промчав далі і зник за лісом. Зважаючи на те, золотошукачі не розшукували парашутиста. Обидва гадали, що стрибок той зроблено із спеціальним завданням і парашутист не потребує допомоги... Дізнавшись про цю новину, я, звичайно, розпорядився обслідувати місцевість, над якою бачили парашутиста.