Нехай посидить на репетиціях, нехай попрацює— це піде їй на користь, а грати будеш ти. Насамперед — прем'єру.
— Іване, що ти говориш?
— Я кажу...
— Каву ще питимеш?
Ухопившись за подаровану нею можливість притримати час, він відповів:
— Звичайно, дуже добра кава. Я ще візьму. А тобі?
— Візьми й мені.
Вона знову бавилася крихітною чашечкою, дивилася на свої руки і запитала Івана:
— Слухай, а тепер кажи, як воно є насправді. Без вигадок,
— Насправді? Ти мудра, як Сивілла. Та просто все до примітивності. Це ти сама вигадуєш сюжети.
— А ти невдало підіграєш. То як там?
— Дуже просто: дописали Котовченко без мого відома, зі мною не порадились,— бо і хто ж я, коли добре подумати? Студентик, зелене хлоп'я, котре поводиться надто задерикувато й самовпевнено. Я ще не встиг ні з ким про це говорити, а правду кажучи, не знаю, що вирішити.
— Не знаєш?
— А як би ти вчинила на моєму місці? Котусик хоч і Котусик, а жива душа,— хіба дозволено "перекидатися людиною, як м'ячем? Відмовлюсь я зараз від неї, наполягаючи на своєму,— уявляєш, як можна актрису травмувати? Ну й становище! Я так розумію, що комусь на ній залежить. І коли тільки це...
— Інтрижку шукаєш? А тобі залежить на мені? Так?
— Хочеш знати — так. Та насамперед — на виставі. Тому — на тобі. Завтра будуть затверджувати макет — і знову каша завариться, от побачиш. В оформленні усе зовсім незвичне — для цього театру. Треба буде відстоювати, переконувати — і не відступати,— правда?
— Ти мене переконуєш? Чи питаєш?
— Знаєш, Наталю, коли ми їздили у Прибалтику подивитись їхні театри... Та не всміхайся, не іронізуй! Мене найбільше Литва цікавила — може, через Гру-шаса... Хотілося зустрітись з Шальтянісом,— ти його "Горіховий хліб" знаєш?
— Ні. І що далі?
— Він нам сказав...
— Хто? Шальтяніс?
— Та ні.
— Ах, Мільтініс!
— Дослівно вже не перекажу, але сенс такий,
Щовечора після вистави він перебував у стані песимізму: здається, от і все, кінець, по всьому, нічого більше вже не створиш, не здійсниш. Порожньо. А настає ранок — і знову народжується надія, пробуджуються нові сили. І так день за днем — од відчаю до надії, від розчарування — до віри.
— Я це давно знаю. Це — як сонячний годинник, Іване.
— Гарно: як сонячний годинник.
— Це не я. Це Терен вигадав. Я тобі колись розповім.
— То що ж будемо робити, Наталю?
— Нехай собі настає ранок, будемо воювати за макет. А з Котовченко — що ж, тут я тобі не порадник, як ти цього не тямиш. Вирішуй сам. Я, так би мовити, зацікавлена сторона, Маркушо. Ти— капітан, тобі й карти в руки...
Масляні світильники у бляшаних долоньках плошок догоряли, наповнюючи зал густим, ароматичним запахом.
Двері до залу відчинилися. Вогники, і без того ненадійні, маліючі, наполохано затремтіли від протягу. Наталя озирнулася. До напівтемного залу, де не було нікого, крім неї, увійшли, як безтілесні тіні, пластично й ковзко, двоє служок-люстровщиків. Мабуть, убрані були в чорне, бо їх тіла не відрізнялися од тьмяного коливання повітря. Люстровщики несли довжелезні палиці. До кінців палиць було прикріплено мокрі губки. Ними люстровщики спритно, одним рухом гасили рештки світла. Однак за тими двома ступали двоє інших. На кінцях таких же довжелезних палиць вони несли великі свічки і такими ж спритними рухами, неповторними і невловимими, знову запалювали світильники, а ті спалахували яскраво й голубувато. Фантастичний похід люстровщиків продовжувався, і Наталя, затаївшись у залі, не помічена ними, притихло й зосереджено слідкувала за несподіваним дійством.
Нарешті двоє тих, котрі запалювали світло, поставили свічки обабіч порталу, ближче до рампи — і зникли так само несподівано, як зв'явилися, полишивши після себе й тепер легкий протяг, як подув вітерця між деревами.
У світлі двох свічок на сцені виникла дівчина. Була висока, тонка, сукня легкими складками стікала уздовж її тіла, волосся лежало на плечах. Здалеку, у півтемряві залу, Наталя не могла роздивитися ані обличчя, ані рук незнайомки.
Схилившись над свічками, дівчина взяла одну, потім, подумавши, другу свічку — і так, з обома вогниками, дбаючи, аби їх не задмухнути, поволі, як по канату чи й взагалі наче наосліп, рушила через усю сцену до фортепіано.
Обриси його поволі проступали, вималювані жовтуватим блиманням свічок.
Дівчина поставила свічки обабіч пюпітра на фортепіано, все так само поволі, плавно зрушила кришку інструмента, безгучно перебігла пальцями уздовж клавіатури. Видобувся тільки один загадковий, ледве чутний звук, наче хтось зітхнув.
Сівши на круглий стільчик, дівчина заграла незнайому Наталі мелодію, однак Наталі здалося, що вона знає, який звук чи акорд обізветься через секунду. Наталя передчувала також усе, що діятиметься далі, вона й перед тим не надто здивувалася появі дівчини, ніби сподівалася зустрічі з нею і знала, що саме задля неї опинилася у залі і задля неї вродилися, як зі сну, люстровщики, про яких вона, Наталя, уперше колись почула від Тернюка і яких ніхто у театрах не бачив відтоді, відколи стали користуватися електрикою.
— Бето, Беатріче,— тихо, щоб не злякати дівчину, покликала Наталя. Дівчина озирнулася, вдивляючись у темний зал, знову взяла до рук свічки й попростувала до голосу.
— А, це ти,— не дивуючись мовила вона.— Я тебе знаю. Ходи сюди.
Наталя поміж кріслами, забувши про існування проходів, пробралася до Беатріче, яка стояла на краю авансцени й чекала.
При блискотінні свічок дівчата оглянули одна одну, немовби для того, щоб пересвідчитися, що не помилились.
— Сідай,— запропонувала Беатріче, легеньким порухом руки вказуючи на планшет сцени, наче перед нею простелялася м'яка зелена трава, де хотілося примоститися для відпочинку.
Наталя сіла. Беатріче влаштувалася на сцені, звісивши ноги в оркестрову яму. Свічки, палахкотячи, не згоряли, як зачаровані. Хто знає, як довго розмовлятимуть дівчата?.. Хто знає, що вони мусять сказати одна одній у цьому напівтемному залі, де щойно пройшов фантастичний хоровод люстровщиків, де Наталю й Беатріче звела разом незбагненна парадоксальність театральної правди... Н а т а л я. Ти — боялась? Беатріче. Чого? Наталя. Смерті.
Б е а т р і ч е. Смерті? Ні. Я більше боялась, що нічим не зможу їм допомогти. Нічим не зараджу. Не зможу. Наталя. Думаєш, вони варті того, щоб ти... Беатріче. Варті? Не знаю. Люди завжди варті. Я вірила. Я любила. Андрюс сам не знав, що робить. Він хотів показати, що сильніший від мене. Що доброта — це несправжнє; він не вірив у неї. Тому не любив.
Наталя. Повтори, як ти про нього писала. Я мушу знати.
Беатріче. Так, тобі це треба знати. Я так писала: "Де ти? Де ти, той, кого я люблю? Адже я потрібна тобі так само, як ти мені потрібен, як сонце — землі, як дощик — траві й листю. Ти мій, хіба ти сам цього не бачиш? Коханий, розплющ очі й простягни до мене руки — адже я твоя, так само твоя, як і світло літнього дня, як прохолодний дощ, котрий упав на втомлені повіки. Візьми мене, і ти будеш щасливий..." Наталя, "...як світло літнього дня, як прохолодний дощ... Візьми мене, і ти будеш щасливий..." А ти?
Беатріче. Як же інакше? Якщо він — буде, то як же я — ні?
Наталя. А він глузував з тебе. Він ці твої слова віддав на посміх інших людям, твої почуття — на поталу бездумним хлопчиськам, він убив тебе. І ти ще досі дбаєш про його щастя?
Беатріче. Ти хочеш запитати, чи я простила? Не знаю. Я тільки дуже багато зрозуміла. Він не убивав мене — це я своєю смертю хотіла вбити у ньому зло. Він носив у собі зло,— правда? Але він з ним не народився. Такого він себе сам вигадав. Наталя. Твоя мати носила тебе під серцем — і змогла покинути тебе.
Беатріче. Твоя — не кидала тебе? Н а т а л я. Я не люблю її. Беатріче. Маму не любиш? Як можна! Наталя. Можна. Вона не вчила мене правди. Вона сама потихеньку все справжнє, правдиве переінакшувала, перекроювала так, що навіть правда переставала бути сама собою.
Б е а т р і ч е. А ти їй ніколи не вказувала на це? Наталя. Ні,—а хіба що, я могла це зробити? Беатріче. Невже не могла? Мусила. Наталя. Вона належить до людей, які затулили вуха, щоб нічого не чути, заплющили очі, щоб нічого не бачити. їм так вигідніше, легше. Ми їм нічим уже не допоможемо. Вони — ось такі — навіть в кінці життя не спам'ятаються, що брудні у вишняк ідуть.
Беатріче. У вишняк?
Наталя. На цвинтар... Треба тільки пильнувати, щоб вони нам не заважали, щоб не нищили нашого життя, щоб дозволили нам жити. Беатріче. Ти заговорила, як Андрюс. Що ти! Він І Юлюс — вони обидва казали, що батьки не дають їм жити,— а насправді батьки винні зовсім у іншому. Наталя. У чому винні?
Беатріче. Вони не встигають за буденними або за надто важливими справами навчити нас, що значить жити. І Андрюса з Юлюсом не навчили. Хоча один був філософ, а другий — прокурор. Ти знаєш, що значить жити?
Наталя. Здається, знаю. З книжок знаю, з історії .знаю, з пісень знаю, від Терна знаю... Беатріче. Це треба у серці носити. З— книжок — надто мало. Зовсім не те. Мені здається, я знала. І що таке правда знала.
Наталя. І що ж, твоє знаття допомогло тобі? Беатріче. Знову говориш, як Андрюс. Допомогло. Вони в саме серце уражені зосталися тим, що сталося.
Наталя. Думаєш — назавжди? Беатріче. Не віриш... Тому й хочеш усе кинути. Чи, може, затулити вуха, заплющити очі — щоб було легше, щоб не знати, що топчеш? Наталя. Неправда!
А коли правда? Коли й справді не вірю, що в саме серце когось уражу, показуючи історію моєї Беатріче? Або ж іншого боюся: що назавжди перебуватиму в такому стані всеохоплюючої любові, самовідданості й доброти, який напливає на мене від Беатріче, від спілкування з нею? Хто говорить моїми устами — ця дівчина чи я сама? Пручаюсь, відбиваюсь од неї — і приймаю її у себе, і дорікаю кожному (дивись, ти не такий, як вона, ти гірший) — а сама ж яка я, яка я сама воістину?
Беатріче. Коли неправда, то в чому річ? Чому й ти хочеш мене покинути, зрадити — чому, скажи?! Наталя. Зрадити? Тебе — зрадити? Беатріче. Тоді кого ж, як не мене? Наталя. Бачиш, як воно виходить. Кожен у цій ситуації думає чомусь тільки про себе. Беатріче. А ти — про кого?
Наталя. Іванові не хочеться, щоб я йшла з театру, бо він вирішив, ніби тільки я можу розповісти людям твою історію...
Беатріче.