Це входить у програму націоналістів?
— Цілком можливо, що входить. Але я точно не знаю...
Грубо виходило, що каменю досить. До вечора я погаратав ще один щовб. Сідало сонце. Лід на Дністрі виблискував світлом далеких, ще несміливих зір. Село тарабанило відрами, надсадне поскрипувало дверима, заповнюючи долину клопітливим вечоровим гомоном.
— Мамо, де ви поділи цебер? — долинуло виразно.
— А ти приведена? Де він завжди?
— Під оборогом?
— Одчепися від мене!..
Та ось вщухло. Блищики поступово згорнулися де центра села, до найзаможніших газдівств, і блякло, несамохіть поглипували в згустілу невидь між горами. Скільки солодкого миру навколо? Не вірилося, що недавно в окопах лютувала смерть і серця ятрила кровожадоба. Не хотілося вірити, що десь, можливо, знову, лаштують на похід гармати.
Я бігцем оглянувся на фронтові дні. Не старався відібрати в людини життя. Може, когось убив, та не зазіхав, не карбував карабінні деревця зазубринами.
Мурованка оледевіла. Я зійшов до села, йшов поволі, поглипуючи на вікна. Світилося ще в Гривастюка. Ще блимав каганець на печі проти вікна в Мирона Байди. Я ступив на подвір'я. Діти спали на печі, Дарія сиділа на плиті й шила. Мені давно треба було щось вияснити, і я злегка постукав у шибку. Дарія поклала полотно на скриню.
— Це ви, Повсюдо? — виглянула з-за дверей.— Прошу до хати.
— Я з кар'єру. Дивлюсь — не спите.
— Сороченята малим шию. Сідайте.
— Від чоловіка маєте вісті?
— Ой, запроторили... Як під лід пішов.
— Даруйте, Даріє; де і з ким він стявся? З Гривастюком?
— Хіба він спосібний був? — схлипнула вона.— Ні. Щось інше в ньому розпізнали, політичне. Мирон прибився з Росії з книжками. Вошей наніс і книжок. З Павлюком ворожили над ними... Осиротили діток. — Дарія голосно висякалася в полотно. — Таке в мене передчуття, що вже на світі його нема. Бог би їх тяжко за це скарав!
— Не одчаюйтеся,— промимрив я. — Не могли без суду і слідства... Притому якісь книжки...
— А більше Мирон нічим не провинився перед властями. Нічим.
Я відчув нелюдську втому. Дарія випровадила мене за ворота. Сходив місяць. Вибравшись городами до Дністра, я попростував берегом до Лісничівки.
— На толоці щось творилося. Хропіли коні, лунали, команди, метушилися людські тіні. Я присів у густому ялиннику, чекаючи, що буде далі. На толоці почало рідіти, незабаром тут нікого не було. Я звівся, але від несподіванки підломилися ноги. З-за лісу вихопився ескадрон вершників, у шаленому галопі лизнув толоку і хмарою посунув просто на мене. Виблискували шаблі, тупіт розчавлював землю. Кроків за десять, розсипавшись лавою, вершники здибили коней, викинувши перед собою блискучі сталеві вістря, і глухим хором протягнули якусь присягу. Хорові протяжно вторив ліс, мов пересторогу, яку намагався затримати в голих верхах. Без команди рвонули назад...
У замку не світилося. Я навпомацки відчинив двері до Миколиної кімнати. Тут коромислом стояв дим. Хвилини дві-три тому в кімнаті сиділо кілька чоловік. Отже, Микола на місці. Я перейшов до своєї "келії". Невдовзі зашаруділи кроки. Я кашлянув, двері тихо скрипнули.
— Прокопе?
— Миколо?
— Стій, не світи. Ходи до мене, там вікна заслонені.
— Ти чимось стурбований? — спитав Микола, запаливши свічку і побіжно глянувши на мене. На столі була розібрана гвинтівка, валявся недогризок огірка.
— Казали, що ти потрапив до каталажки.
— Ну?.. Ні. Був у сусідів.
— Що діється? П'ять хвилин тому я бачив на толоці ескадрон озброєних до зубів бандитів. Ти не був часом там?
— Стомився я, Прокопику.— Позіхнувши, Микола ліг на канапі.— Мені не до гарцювання. Це трикляте лісництво мене до гробу заганяє. Треба лишати цю мороку. Люди здичавіли. Та прийди, сучий сину, запитай, де рубати, і хай тобі біс. Кінець кінцем совість не дозволяє закривати очі. Ліс скарбовий, а тут знаходяться такі, що готові вбити.
— Сковує тебе ця робота?
— Є трохи. Але болить серце, не знаходжу виправдань. І от гризешся, мов собака, а в них немає іншої ради. Бальзак чи хто писав, що коли держава не піклується про своє громадянство, то кражі в очах громадян перестають бути злочином? Але ж бабка бере суху гілляку, а Ковальчук — із пня зрубане. — Він машинально почав збирати замок.— А те, що ти бачив — то поляки муштруються.
— Звідкіль?
— З хуторів.
— Якого дідька?
— Дерева весну чують. Збираються і тут піддати республіці в задок.
— Нісенітниці.
— Точно. — Все-таки для заходу Галицька республіка, яка вона не є, — сотворіння небезпечне. Там відчувають, що тут є сили для соціалістичного перевороту, Польща виступить в ролі циганської вдови короля 21.
21 Нового претендента на трон у циганів призначає вдова короля.
—— Що з цього всього вийде?
— В Росії громадянська війна,— замість відповіді сказав Микола.
— Распутіни б'ються за владу?
— Не мели дурниць, мене зло розбирає, коли ти корчиш блазня. Росія у вогні і в крові. Влада стала питанням мільйонів.
— До бійки за владу я завжди буду ставитися з підозрінням.
— І вмивати чисті ручки?
— Хоча б.
— Дивись, Прокопику. Насуваються бурхливі події. — Очі його засвітилися, як перламутрові ґудзики на сонці.
— Як би там не було, мене ці поляки непокоять. Видко, республікою керують останні дурні, якщо таке твориться.
— А може, це з обопільної згоди?
— Тоді повертаюся до свого: вірити наділеним владою можна принаймні через п'ятдесят років після їх смерті. Він нетерпляче скривився.
— Ночуватимеш у мене?
— Мені однаково.
— То гайда, мені удосвіта до Залісся їхати.
— Зі скаргою.
Микола задув свічку.
— Не хочеться ще раз світити,— сказав він здавленим голосом.— Я показав би тобі підкидні листи і попередження, коли мене чекає куля. Гаразд, спи...
— Миколо!
— Чого?
— Ти безпартійний?
Мовчанка. З-за хмари вийшов місяць і тут же сховався.
— А комунізм буде, Миколо?
— Будуть комуністи — буде комунізм. Спи, хлопче. Він голосно зітхнув і засопів.
— Тебе хотять вбити того, що ти комуніст?
— Прокопику, прошу тебе...
Я його більше не турбував, але знав, що віднині мені зі всіма треба бути насторожі і бути готовим допомогти Миколі, якщо накидатимуть зашморг.
Микола повернувся із Залісся ще завидна і прийшов до мене в каменоломню.
— Дай-но,— нагнувся за молотом.
— Пізно, Павлюче. Теж благочинник!
— Закінчив? — зрадів він, і мені теж зробилося веселіше.— Слухай, тобі не складеш ціни. А що робити?
— Жбурляй, коли хочеш.
Микола штовхнув ногою брилу, вона зняла за собою куряву снігу і кометою шугнула додолу.
— Веселе заняття?
Микола кинувся до мене і щосили обняв.— Ні, ти справді золота людина, Прокопику. Ніби вчора почав і... А як з грунтом?
— Навесні вирішу.
— То знаєш що? Я привіз пляшку давнього, як небо, вина.
— Не маю нічого проти. На закуску придасться смажений окунець.
— Прекрасно.— Микола розстелив на штабелі брезент, обличчя його сяяло.— Значить, у Росії, Прокопику, Ради перемагають остаточно. От до чого талановитий народ! Збіджений, визискавий, а духом — бог.
— У росіян більше, ніж у нас, самоусвідомлення. Микола загадково усміхнувся, і я додав:
— А ми звикли надіятися на доброго дядечка. Це вже в кості й в крові сотень тисяч, а то й мільйонів.
— А я тобі скажу, що українські військові загони першими стали на бік революційного Петербурга.
— І Галицька армія наступає на революцію?
— Пий.
— От побаламутили...
— Пий же! Тут в одній родині різні діти, а ти в народі хотів би чогось абсолютного.
— Бо я, Миколику, страшно набідувався.
— Дорога до правди, як казав твій батько, через Грецію і Рим. Погане само зіпсується. Плакати не треба. Тепер такі вітри, що швидко одвіють полову від зерна.
— Адже люди? Ні, я за того Наполеона, який би сказав нашій політиці: "Мадам, ідіть одягніться".
— Ти давно захворів на цей удовиний гуманізм?
— Удовиний? У такому разі я мовчу, Миколику.
— Ти даси мені пляшку?
Вино пливло, як мед, і пахло медом, Я пальцем одміряв половину і вицідив, смакуючи, трьома заходами.
— Цілющий напій. Де роздобув?
— Хлопці відкопали в старому Свистуновому палаці.
— І там маєш арсенал?
— Звідти перенесли.
— Скільки їх у вас?
— Вистачить. А тобі, чув, підкинули "максимів"?
— Та притаскали.
— На кого звірив?
— На Іллю, він у мене за начальника штабу.
— Гордій... Слухай, ти вгадуєш, як ліпше зробити, чи доходиш розумом? Щось ти загадковим став останнім часом.
— Вгадую.
— Тоді вгадай, кого я бачив у Заліссі?
— Не можу.
— Грушевичеву Христину.
Я відчув, що червонію.
— Вітає тебе Христина.— Микола ще хотів щось сказати, але передумав. Нервово потягуючи цигарку, він незрячим доглядом дивився на скелі.
— Дякую,— сказав я. І згадалась наша перша розмова. "Ні до кого не вчащаєш?" — "Є одна на прикметі. Ти її не знаєш". Чому він такий відчужений став? — Як вона потрапила до Залісся?
— Христина,— замислено мовив він,— сильна натура. Після того як Грушевича заарештували, вона поринула в революційну роботу... Лікаря вивезли до Львова.
— У чому його звинувачують? — запитав я, обходячи десятки готових зірватися запитань про Христину.
— Він любив гостру фразу. Нині і цього досить, щоб сісти за грати, його можуть перекувати. Тоді Христина стане йому ворогом.
— З нею я дуже подружився,— сказав я.
— Знаю.— Микола запалив нову цигарку.— 3 нею легко. Вона мила в безпосередності і висока в помислах... Давай штовхати!
Я розбирав стоси, Микола докочував брили до спуску. В зубах у нього сизо диміла цигарка. Дим маленькою круглою хмаринкою крутився навколо нього, чіплявся за ріг стосу і поволі цідився в урвище.
— Поберіг би серце,— сказав я, ковтаючи віддих.— Облиш курити.
— Нічого,— буркнув Микола.— Я задухою не страждаю. Я випростався. Він — теж. Ми зустрілися поглядами.
— Розсердився? — спитав він.
Я заперечливо похитав головою. Микола посміхнувся, виплюнув недокурок і взявся за каменюку. Христина йому все розповіла. Отже, я вклинився через випадок. Якісь переживання, Грушевич сподівався арешту... Ми здурилися, чи підштовхнула недобра хвилина... Збіг обставин, замість катастрофи — свинство. Знамено віку...
— Як до тебе ставиться Христина? Ти її і перше знав? Микола, не перериваючи роботи, неуважно відказав:
— Так, як до тебе, як до всіх.
— Ти на неї покладав якісь надії, Миколо?
— Ні. Пам'ятаєш, коли ми їхали до Вигнанки, я тобі казав придивитися до цієї дівчини.
— І що?
— Колись я змушений був провести у Грушевичів кілька днів, і вона мене трохи збентежила.
— Материна кров?
Одна з брил врізалась у сніговий видолинок.