Ці архетипи трагічних людських доль настільки моторошні, що видаються нереальними, абсурдними. Не дивно, що страх і жах так паралізовують людську психіку, що спроба пояснити цю абсурдну алогічність змушує людину міфологізувати все, що відбувається навколо.
Письменник наголошує, що із біблійних часів — від Каїна, який посвідчив на Авеля, — нащадки Адамові, хто з користі, хто з ненависті, а найчастіше — з ляку-переляку, наговорювали один на одного, і не було сьому кінця-краю. Порятунком від страху була сліпа віра в Сталіна, надія на його милість. Неможливо в наш час повірити, щоб такою сліпою, всепоглинаючою ідейною та почуттєвою пристрастю могла бути любов до однієї людини, хай навіть вождя. Та доля Віри Жили із "Книги блукаючої в пустелі" відкриває фатальну абсурдність життя людини в тоталітарній системі. Почуття, настрої, думки, мрії, вчинки — все опанувала ідея служіння будівництву і захисту соціалізму, яку уособлював "дорогий товариш Сталін". Комсомолка Віра молилася на його портрет, з яким ніколи не розлучалася, зверталася до нього з проханнями, радилася з ним, плакала від вдячності "любому батькові нашому, сонцю на землі", закоханими очима вдивлялася в портрет свого єдиного коханця, який був для неї і богом, і нареченим, і батьком… Вона була абсолютно певна, що товариш Сталін рятував і її, і матір, оберігав її на фронті, прислухався до молитов та благань, і тому вже в психіатричній лікарні, куди й приведе Віру ця її фанатична любов, вона "напише" книгу свого життя, повністю відданого кумирові, "книгу життя рядового бійця героїчної епохи, до кінця днів своїх земних відданого безсмертному образу товариша Сталіна".
Неминуче покарання зла, торжество добра і справедливості — обов'язковий сюжетний фінал народної міфотворчості. Зло тому таке всесильне, щоб люди оцінили силу добра і не одверталися від Бога. Бо, як тільки люди одвернуться од Бога, він залишить людські серця і зразу ж у серцях поселиться злий дух. До таких висновків прийшла Дарина Листопад — Матір дітей людяцьких — після багатьох літ і революційної віри, і страждань, і втрат сестри Марії, синів Тараса, Андрія, Бориса, дочок Богдани і Марії, чоловіка Дмитра.
Кожен із дітей Дарини Листопад несе в своїй долі певну ідейно-політичну орієнтацію тисяч і тисяч українців початку XX століття. За їхніми долями відчувається величезна дослідницька праця письменника, який об'єктивно висвітлює драматичне ідейне розмежуванння українських сил і персоніфікує ці політичні орієнтації в образах дітей Дарини. Царський офіцер Борис бореться і гине за велику Росію, Андрій поліг за незалежну Україну, Тарас із робітниками-путилівцями збройне виступив проти царського режиму, Богдана — солдат більшовицької партії перепилася крові людської, утверджуючи розстрілами диктатуру пролетаріату. Усвідомивши, що "Злочинні ми, злочинці перед людьми і Богом…", добровільно пішла в море, залите кров'ю, у тремкій надії на всепрощення Господа. Марію, старшу дочку, розстріляли більшовики. Підняли есери бунт проти нового режиму, серед них була і Марія — член партії есерів. Більшовицький суд був скорий.
Згоряли долі людські, мов метелики біля свічки, у вогні революції, воєн і повстань, погромів і голодоморів, зривалися душі людські, мов ті сухі листочки, жорстоким вітром часу із дерева життя, і не лишалося ні могил, ні вдячної пам'яті, ні людського і Божого прощення…
У "Листі землі" є "Книга про любов і ненависть" — літопис подвижницького життя, великої самопожертви юної Марії Журавської — дочки пакульського пана Михайла Журавського. Добра й ніжна, викупана в любові до ближнього, відкрила Марія широко свою душу для горя народного, і обрала вона революцію, як судженого, на усе життя, і наповнила свою душу ненавистю до тюремників народу свого, і витіснила з неї Бога, бо з любові до народу сотворила вона новітню релігію. Повірила Марія фанатичному революціонерові Дмитрові Домонтовичу, що "лише кров і здатна оновити світ", що революція це "смерть, можливо, мільйонів, в ім'я щастя майбутніх поколінь", що "людську отару у ворота кошари, яку теоретично вибудували для неї кращі уми світу, ми зможемо загнати лише силоміць". Гордилася Марія Журавська, що ввійшла до ордену революціонерів — ордену надлюдей, залізної волі і холодного розуму", що в цій аскетичній, непоступливій, суціль жертовній поставі в ім'я майбутньої революції вона свідомо руйнувала в своїй душі храм любові й вирощувала, як квітку, у душі своїй ненависть. Так учинив із собою її коханий, також революціонер Іван Коляда, бредучи слідом за Марією тюрмами, етапами, каторгами, поселеннями, щоб на схилі літ усвідомити: "найбільша ідея, людьми у тисячоліттях вистраждана і виношена, се любов", бо тільки "любов душу людську живить, як соки весняне дерево, а ненависть висушує душу людини, аж поки не вб'є її, і се правда".
Коли перечитуєш "Книгу про любов і ненависть" про високу, чисту, благородну самопожертву в ім'я великої ілюзії юної Марії Журавської, згадується величне подвижництво Софії Богомолець, її відчайдушна боротьба із російським царизмом, її трагічна смерть у Сибіру. І визріває думка, що В. Дрозд "писав" із Софії Богомолець образ Марії Журавської. Його повість "Дорога до матері" — біографічна "терниста дорога" на Голгофу революційної самопожертви цієї дивовижної жінки. Цю дорогу автор повісті пройшов уже вдруге, слідами Марії Журавської, зробивши принципово нові акценти. Ні, він не приховує свого подиву, а то й захоплення мужністю фанатичних революціонерів, але упевнюється, що із ненависті не народиться новий світ, що шлях, засіяний кістьми і политий кров'ю, не приведе до нової землі і нового неба і завтрашній день має бути висвітлений лише променями любові, її брат Опанас Журавський, розчарований перспективою стати ще одним із революціонерів-терористів, вирішує не насильством, а працею досягати справедливості для людей. Він, багатий поміщик, сповнений прогресивних ідей і бажань творити добро, схилив непокірну голову, вимолив ласку царську, бо усвідомив, що жертви є історично безглуздими. Тільки еволюційний шлях, шлях утвердження демократії наблизить день, коли його Малоросія стане нарешті Україною. Обирає дворянин Журавський людяніший і результативніший шлях, але й він гине, стає жертвою сліпої, стихійної юрми на Ходинському полі, у дні коронації Миколи ІІ.
Володимир Дрозд пропонує нам різні долі людські як різні шляхи і засоби досягнення щастя, добробуту, справедливості — земного раю. Але кожен із цих шляхів врешті-решт натикався на глуху стіну духовної темряви народних мас, на руйнівну силу стихій, які зароджуються у глибинних народних пластах і викликають соціальні землетруси. Нічого не залишається, як терпеливо розпушувати народний ґрунт, сіяти добро, милосердя, знання, плекати національну культуру, мораль, живити душу людську духовністю і любов'ю, як соки весняні живлять коріння дерев.
Через те і з'являвся до пакульських людей Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, і говорив він до людей голосом німим, яким дерева і трави перемовляються між собою, і застерігав їх не ловитися на дармовицю — не брати чужого, не хапати те. що тобою не нажите, не збагачуватися на горі людському, не ожорстокуватися і не чинити власний суд над злом, бо зло породжує зло, а кров накликає, як залізо накликає блискавку, нову кров. "Бо зло — безплідне, а з крихти добра, як із зернят, нова жисть виростає, продовжена у часі", — згадувала Уляни Несторка слова покійного чоловіка, утішаючи Христю, "душею у добрі скупану".
Мала Христя велику силу, яка променіла з її очей, силу добра, і зазирнув у її очі, як у вікна душі її, прийшлий дід-богомаз, і намалював він синові Богоматері Христинині очі, і струменіли вони добрим світлом, і слава про чудотворну ікону від людини до людини по усьому краю мандрувала. Та прийшли жорстокі, цинічні часи нового бога, бога із злим серцем, і почали знімати у церквах ікони, стелити ними підлоги і затоптувати у багнюку, палити і виколювати очі святим. І танцювала Марфа Голодуха на намальованій дідом-богомазом іконі, приспівувала, і дала синочкові тягати її, наче візок, по вулиці, і покарав Господь її синочка втратою ока, а потім — і смертю голодною, а саму Марфу — хворобами та самотністю страшною. Скоро по синовій смерті Марфу Голодуху скрутило, бо ходила вона, гріховна, по хатах із "червоною мітлою", порушивши земний закон совісті. Бо, як казав Кузьма Терпило, син Нестора Семирозума: "Бог — у душах людяцьких… Бог — совість наша, і тільки…" Дочка розкуркуленого і засланого на Соловки Матвія Чотируса Катерина разом із матір'ю, сестрою та братом пережила і мринські бараки, і холодні вагони до Сибіру, і нелюдське існування на поселенні у тайзі, і дитячий будинок, і голод тридцять третього, і другий арешт батька у тридцять сьомому, і війну із німецьким фашизмом — і усе вірила у те, що нещастя їхньої сім'ї почалися із ікони із образом Божим, у печі пакульської хати спаленої. Та вижила Катерина, дожила до того дня, коли судилося розповісти людям про горе їхнього роду, тільки тому, що до Бога душею говорила. Ні, вірила Катерина, жодна власгь не здатна ліквідувати Бога, ні спалити, ані заборонити, "бо Господь — у душах людських. Доки живі люди, доти і Бог живий".
Онук Нестора, прозваного Семирозумом, Нестор Волохач, або, як його ще звуть у селі, — Нестірко, — секретар комсомольської організації Пакуля, "жив майбутнім і для майбутнього" ("Розказ про криницю Семирозумову", "Листя землі"-2). І усе, що стояло на шляху до повної перемоги пролетаріату і біднішого селянства, ним безжально викорчовувалося. Він не мав права бути добрим, бо навколо ще стільки відвертих і прихованих ворогів та несвідомого елементу, а маса ще не просвітлена соціалістичними ідеями, темна, не хоче сама йти у сите стійло — доводиться батогом більшовицьким похльостувати. Що ж, згодом маса прозріє і буде безмежно вдячна тим, хто її привів до повної перемоги комунізму… Засипали, завалили вони, комсомольці, Семирозумову криницю із святою, цілющою водою, зірвали іконку Миколи Чудотворця зі стіни каплички, змайстрованої дядьком Нестірка Кузьмою Терпилом, і втоптували у землю зловтішне і переможно.