Надмірне самозаглиблення веде до руйнації душі. Треба ж, навпаки, творити себе, шукати себе. Проте він не завжди те вмів.
Він сидів і думав, що, либонь, прикро й глибоко помилився, погодившись на керівництво відділом, що йому, мабуть, важко вести відділ і зв'язувати в одне стільки проблем, прагнень, характерів. Коли його призначали, він був значно молодший... І тоді, звичайно, отак міркувати він не міг. Власне, по-іншому почав мислити зовсім недавно. Раніше весь час кудись поривався, кудись поспішав. Ще одна стаття про нього в газеті, ще одна власна публікація, а попереду ще ж звання академіка, а може, й патрона своєї галузі... І тільки недавно почав відчувати, що не дуже того хоче. Ні академіка, ні патрона, коли вперше зрозумів це,— навіть трохи злякався. "Невже, — подумав, — це найвища точка, якої сягнули мої бажання, моє серце. Не нею, не найвищою точкою живе людина, — відзначив про себе. — Вона живе укладанням отих цеглинок, спогляданням, здебільшого в подиві, того, що звела своїм розумом і своїми руками, живе роботою. Робота тримає нас на світі. Я й сам помру, а залишу її своїм дітям. Залишу в інституті проблему. Мене не буде, вона житиме. Інші люди житимуть нею. Отже, я щось зробив для них, для суспільства".
Поруч Дмитра Івановича, посхилявшись на металеві бильця сидінь, розмовляли студенти-першокурсники, ті, які поступилися йому місцем. Вони розмовляли голосно, зумисне голосно, щоб привернути увагу сторонніх,— за-пально й гаряче. І Дмитро Іванович мимоволі прислухався.
— Гегель казав: теза, антитеза, синтез,— стукнув по коричневому портфелю пальцем чорнявий хлопець з гачкуватим носом.
— Ну й що? — стріпував русявим, що падав аж на очі, чубом інший. — Він просто розвинув постулат Арістотеля...
Дмитро Іванович посміхнувся. Настрій цих хлопців, їхня гарячковість і порив рішуче контрастували з тим, про що він думав допіру. А ще посміхнувся тому, що пригадав, як колись отак само дискутував про Канта, Гегеля, Фейєрбаха.
Він жив тоді в одній кімнаті з трьома студентами філософського факультету, чи, як вони себе називали, філософами. Вони всі тоді розмовляли як рівні з Кантом, Гегелем, Фейєрбахом. Нині один з них працює директором школи під Сумами, завів кабанця, збудував хату, другий завідує культвідділом райвиконкому, третій — доктор філософії, пише статті про інтуїцію і наукове передбачення.
"Милі хлопчики,— зненацька розчулено подумав він,— чи знаєте ви, яка то гірка річ наука? І все ж сперечайтеся, дерзайте: хтось із вас теж годуватиме кабанця, а хтось, може, відкриє нову теорію відносності. Хтось садитиме полуниці на власній грядці для базару, а інші засіють новим сортом пшениці цілинні землі. І вчіться у тих учителів, які кажуть, що людське життя — то найбільше багатство, то боротьба за поступ, і його треба прожити в горінні, кипінні, творчості".
Ще з коридора почув: у вітальні шаленіла сварка. Саме сварка, а не повчання, вичитування, виховні нотації. Ірина Михайлівна і Андрій уже давно сварилися на рівних, син казав матері крутіші слова, ніж вона йому, й допікав дужче. Він навіть зараз,— а йшлося таки про його вчорашній вчинок,— огризався сердито, то галасував — і тоді його голос злітав до вереску, то багатозначно-погрозливо кидав якесь слово і мовчав. У тому вереску, у тому багатозначному погрозливому мовчанні Дмитро Іванович, який у цей час і сам був як велика чутлива мембрана, вловив знайомі нотки. Це було так несподівано, так неприємно і боляче, як буває, коли ненароком придавиш осу, що залізла тобі за комір, або доторкнешся до розпеченого заліза. Він уловив, що Андрій не віддається весь на волю почуттів, а то наструнює їх, то попускає, подібно до того, як наструнює й попускає віжки вправний їздець. Попустивши, розпалюється, летить шалено (а віжки таки ж у руках) і тим лякає всіх, і себе теж. Це була лиха гра. І син її перейняв од нього. Дмитру Івановичу знову стало невимовне соромно й тужно, аж щось стисло груди. Так, він сам був трохи гравцем і знав це й раніше, трохи соромився того в собі й не позбувся остаточно.
Правда, на життєвій орбіті він не був слабаком. Невдачі його допікали боляче, він панікував, але не втік"в, не ховався, він тоді ставав зібраний, щось у ньому туго зсотува-лося, тремтіло й зсотувалося, і він гаряче, настійно і вперто дряпався вперед. Віддавав тій боротьбі всі свої сили, всю енергію і таки долав важкий рубіж. Треба сказати, що й на оту першу стежку трапляв щодалі рідше, хоч і помалу, нелегко, він таки виборював себе в себе...
У сина було тільки панікування, гра й не було вміння зібратися на сили боротися, досягати. Андрій міг після першої дрібної невдачі повернутися спиною до того, про що мріяв цілий рік. Звичайно, своїх маленьких вигод у сім'ї він умів доп'ясти. Вирвати те, що треба, зубами, вигаласувати або поцупити нишком. І це страшенно непокоїло й дратувало батька. Він і зараз почував роздратовання й, палаючи гнівом, не роздягнувшись, у мокрих черевиках, плащі й береті зайшов до вітальні.
— ...Вигнався до стелі, патли одпустив до плечей, а під патлами бруду на палець,— крила вже останніми, й не ліпшими, аргументами Ірина Михайлівна. Вона побачила чоловіка й рішуче пішла в наступ, знаючи, що знайде в ньому підтримку, що при ньому Андрій таки не одважиться на грубощі. Але сьогодні сталося інше. В Андрієвих очах спалахнула злість, він зміряв матір нищівним поглядом і сказав:
— У мене бруд на шиї, а в тебе, у твоєї дружини,— повернувся до батька, — в душі.
Дмитро Іванович смикнувся, немов від удару. Його до краю здивували й аж злякали Андрієві слова, і найбільше оте "в твоєї дружини". Він так розгубився, що нічого не сказав і мовчки почав роздягатися. Вже в кабінеті подумав, що треба було приступити рішуче й домогтися, щоб Андрій пояснив, що хотів тим сказати. Та Андрій не такий уже дурний, він одбудеться якимись словами, якоюсь брехнею, навмисною брехнею, з якої виглядатиме насмішка, він її не ховатиме. Це він уміє. Більше, мабуть, не вміє нічого, таки правда, не вміє навіть до пуття помити шию, а колупнути словом, примастити гірке солодким і примастити так, що той, хто доторкнеться до солодкого, неодмінно відчує гірке, — на це він мастак. Здається, пройшов спеціальний вишкіл.
Дмитро Іванович не міг залишити безкарно вчорашнього Андрієвого вчинку. Повинен же він з ним поговорити, звернутися до його совісті, до здорового глузду. Повинен знати, що то за непевні типи вели його додому, хто кого напував і за чиї гроші. Та коли він зайшов до вітальні, син уже сидів біля телевізора. На екрані мелькали титри другої серії нового німецького багатосерійного детективу про вбивство з пограбуванням каси. Дмитро Іванович подумав, що коли надивишся таких фільмів, то почне здаватися, ніби людство суспіль готує себе або у вбивці, або у нишпорки.
Щоб почати розмову, треба було вимкнути телевізор. А це означало остаточно роздратувати Андрія, у цьому разі він замкнеться, замурує всі хідники, по яких до його душі може долинути бодай якесь рахманне слово. Розмову доводилось переносити на інший час.
Наступного дня Дмитро Іванович не пішов на роботу. Завідуючий відділом, він міг собі зрідка таке дозволити, і йому те ніхто не поставить на карб, та й не одважаться запитати, де він був. Може, працював у бібліотеці, а може, й просто ходив по місту — думав. Звичайно, Марченко й сам не давав собі попуску, ставав у приклад іншим — любив ставати в приклад, але й домашній кабінет з якогось часу почав його манити все дужче. Це був складний ланцюг: з одного боку, він почувався бадьоро в інститутському крутежі, там його думка зблискувала, як гостра шабля, з другого — любив гострити ту шаблю на самоті. Цього дня він нічого не робив — читав "Анну Кареніну", перечитував утретє чи вчетверте, він мовби шукав у чужій драмі, значно більшій за свою, якогось заспокоєння. Отак розгорнув посередині, та вже й не відкладав. Чужа, вже боляче пережита колись драма відводила вбік, не давала зосереджуватись на тому, на чому й не потрібно було зосереджуватись.
Він заявився на роботу аж у понеділок о другій годині. Й тільки-но зайшов до кабінету, як йому сказали, що його вже кілька разів запитувала секретарка директора. Марченко пішов униз.
Павло Андрійович заговорив з ним не одразу, ще деякий час підписував папірці, щось відмічав у календарі, тоді покликав секретарку й попросив кудись подзвонити і тільки потому повернувся до нього. Спитав про здоров'я, гомонів про се, про те — про вчорашній футбольний матч, про понівечені бурею теплиці, а Дмитро Іванович сидів і думав, що має означати оця директорова ухильність і оця розмова. За довгі роки спільної праці вивчив Корецького гаразд і тепер майже не мав сумніву, що той закликав його не на добро. Нарешті, трішки внутрішньо стискаючись, сказав:
— Павле Андрійовичу, для чого ви мене покликали? Ще якась неприємність?
— Та... Не те щоб неприємність. Хоч і приємного мало,— збентежився Корецький.— Тут надійшов лист. Без підпису. Тобто анонімний... Написав хтось із вашого відділу. Та я... Я не надаю йому ніякого значення. Просто, може, щоб у чомусь застерегти вас. Віддаю його вам у руки,—не зміг наприкінці стриматися від великодушного жесту і з тим простягнув розрізаний з одного кінця конверт.
У Дмитра Івановича вистачило витримки не читати листа при директорові. Він сухо подякував, сховав його до кишені й пішов до себе.
Починався лист, як і всі анонімні листи, посиланням на високу справедливість і запевненням у безкорисливості аноніма, а також у тому, що він нікого не боїться, просто не хоче зводити у відділі бучу, піднімати війну, але, мовляв, не має права й спокійно спостерігати, як викидають на вітер державні гроші, як ось уже кілька років водить по хащах плутаними стежками, які не мають кінця і ніколи нікуди не приведуть, кілька десятків науковців Дмитро Іванович Марченко, а сам тим часом непомітно збирає квіточки до свого наукового букета, й таке інше, й тому подібне. А в кінці обережно натикалося, що у відділі є інша людина, котра могла б повести роботу широким фронтом, спрямувавши її в правильний бік — практичний, суспільне корисний.
Дмитро Іванович читав, і йому темніло в очах.