ста було того, що почула: не когось іншого, її вважають винною в біді, що спіткала Божейка. Боженьки! А гадала ж, що чиста перед Божейком і його старинею. Бо коли зродилася за першої зустрічі з Сонцепікською вессю ця неподобна думка, і забаритись не забарилася прогнати її геть, і переконати переконала себе: чи то ж її, Миловидчина, провина, що Лада вказала Божейкові саме на неї, дівку з Випалу, що Божейко приїхав туди й став бранцем ромейських татей? Не лише він, весь тиверський люд у придунайському пониззі зазнав ромейського ґвалту. А Божейків тато інакше, бач, думає: винна Миловидка. Йой, людоньки! І ти, зіронько ясна, заступнице знедолених! Як же їй лишатися і жити в цій оселі, коли про неї он як думають?
Не до сну було вже. Бо що більше думала та побивалася, шукаючи рятунку, то певніша була: і ця оселя не стане їй прихистком. Ліпше вже світ за очі піде, аніж залишиться там, де її мають за басиху, що накликала лихо на свого лада і на його домівку.
"А куди ж піду? — настигла інша думка і змусила завагатися. — До тітки, до князя чи таки світ за очі? Йой, горенько! Таж там, у світах, як і в тітоньки своєї, зітлію, а то й лусну з горя та розпуки, а в князя, окрім усього, ще й зганьблю себе".
Мало не до ранку калатала собою. І думала-страждала, і плакала-ридала, уткнувшись у подушку та дбаючи, аби не почули її там, за дверима. А настав ранок — підстерегла такий момент, коли господар вийшов поратися на подвір'ї, і стала перед Божейковою мамою.
— Господине солоденька, — сказала сумно та знічено. — Я чула, про що говорили ви з мужем своїм поночі, і ось що надумала: не комусь іншому, мені слід іти до ромеїв і шукати там Божейка.
Жінка тетеріла від того казання, слова не здатна була виректи. А проте швидко й оговталася.
— Схаменися, Миловидко, — замахала руками. — Не бери до серця того, що чула. Чи то ж дівоче діло — іти до чужаків, вештатися поміж татей і шукати правди у татей. О милостиві боги! Та ти ж пропадеш там, присяйбіг, пропадеш!
— Ну, чом же?
— Хоча б і тому, що он яка ліпотна собою. А крім всього — беззахисна, чужинка. Хто захистить тебе, коли скаже котрийсь: моя? Іти тобі до ромеїв — все одно, що віддати себе на поталу вовчій зграї.
— Дарма.
— Ба ні, не дарма. Вони за такими в чужі землі розбоєм ходять, а ти сама об'явишся. Тямиш, у яку крутопадь пхаєшся?
— Я була вже там, матінко. Боги вберегли і визволили. Гляди, й за цим разом убережуть. Знаю Одес у ромейській землі, знаю Маркіанополь. Більше скажу: маю там най і старенького, та доброго приятеля — мандрівного ливарника з полян. Гадаю, пристане на моє благання і піде на пошуки Божейка. То моя чи не єдина світла сподіванка і моя надійна сторожа в ромейській землі. Знає річ, знає покони ромейські, знає й ромеїв. Треба буде розпитатися в них — розпитається, треба буде заплатити — знає, кому і скільки. Та й путь йому яко мандрівному ливарникові всюди буде відкрита. Видасть мене за свою доню та й підемо. У вас же, чуєте, матінко-голубонько, у вас просила б одної лиш помочі: коли справді хочете бачити у себе Божейка, а нас — у парі з Божейком, не пошкодуйте тих солід і того золота, що маєте. Ви правду казали: ромеї ласі на них. Аби тільки поталанило знайти мені моє ладо, за соліди та за золото викуплю. Присяйбіг, матінко гожа. Дві ціни дам, а викуплю!
Вона не дотримала-таки даної собі перед тим, як іти на бесіду, обіцянки: бути твердою, мов кремінь. Закровоточили давні, закровоточили й нові рани, відчула себе не просто знедоленою — скривдженою. А коли до всіх, що мала досі, болей додався й завданий, _здавалось, найріднішими людьми, що лишалося робити дівчині,, котра не мала ні роду-захисту, ні матері-порадниці? Мусила зломитись і виплакати жалі свої чужій.
А біля неї плакала й Божейкова мама.
XV
За все літо князь Волот лише вряди-годи бував у Черні та попутно — в Соколиній Вежі. Укладений із вічем ряд надійно тримав його на придунайських обводах Тивері і зобов’язував клопотатися ділом всієї землі — вибором місць під сторожові вежі та гридниці при вежах. Не хотів бачити те діло опороченим чиїмсь недбальством, тому до всього приглядався, правдиво кажучи, усе започатковував сам. Придунав'я — не те, що Подністров'я. Тут — пониззя. І знайти місце, що бодай трохи підносилося б над пониззям та дозволяло проглядати не лише Дунай, а й Задунав'я, не так просто. А їх змушений знайти не одно і знайти там, де найбільш ймовірне вторгнення.
Їздив та й їздив, приглядавсь та й приглядавсь. А ще ж і про те мав думати: ставить вежі в незайманщині. Що буде і як буде? Земля ця споконвіку слов'янська і з волі тих же слов’ян уступлена для гостинної путі. Хочеш їхати із степу в гори, до склавинів, або через Дунай — до ромеїв, — їдь собі, для того є обводи Тиверської землі і гостинна путь на обводах. Хочеш правитися із гір у степ чи з придунайських долин у той же степ — прався хоч і всім плем'ям, не лише кіньми, а й возами, для того знов-таки є обводи і незайманщина на обводах. Аби до слов'ян не забігав, аби слов'янські весі не плюндрував, яко тать. Тепер виходить, що князь Тивері посяде незайманщину, перетне гостинну путь, а коли хтось зважиться іти по ній, змушений буде сказати "зась". Таки зважиться і скаже чи обмежиться тим, що сяде вежами в незайманщині, саму ж незайманщину лишить гостинною путтю?
Ба міг би й обмежитись, коли б можна було. Ано, коли б можна!
Через те, що й сам не знає до пуття, як буде потім з незайманщиною, і на вічі не заговорив про неї. А, мабуть, слід було б. Ромеї давно зламали той віковий покон, то чого він має триматися його? Аби давати тим татям спроможність вільно переправлятися через Дунай та грабувати слов'янські землі за Дунаєм? Ні, слід було одразу і все казати на вічі: не лише вежами та забудовами при вежах, всім людом маємо вийти на Дунай та стати Довгою стіною по Дунаю. А було б благословення віча, міг би вдовольнити і свою давню спокусницю-мрію: бути не просто привідцею тиверської раті та дружини, а й державним мужем у своїй землі, хоча б і таким, як є вже зараз князь Києва, що он яку вольницю дозволяє собі: споруджує у Тивері морське пристанище, хоче бувати за морем, вести з ромеями торгівлю. Певно, є кого послати і є на кого опертися в такім ділі. Чи він, Волот, такий далекий від того, аби бути не лише привідцею раті, а й державним мужем на Тивері? Старійшини почитають його яко князя, віче не противиться йому, бачить у ділах його здоровий глузд, тому тримає за ним руку. А все ж зробив не так багато, аби почувати себе повноправним волостелином у своїй землі. Щоб бути ним, слід мати власну силу, що могла б порівнятися з силою віча. А вона не так у раті та дружині, як у мужах, здатних поставити при потребі під княжу руку і дружину, і рать.. Такі мужі у Тивері є. Це насамперед ті волостелини, що мають уже свої угіддя-вотчини і горнуться таки до князя, а не до віча, це, зрештою, й ті, що воліють мати їх: воєводи, сотенні, десяцькі, вважай, уся старша дружина. Біда лиш, що не так багато під його рукою вільної землі, аби міг винагородити всіх угіддями. Отож і гадає собі: чи не час скористатися незайманщиною? Он скількох може зробити волостелинами у Придніпров'ї, а водночас і воєводами на обводах, коли поділить між мужами незайманщину. На місце тих, що підуть у Подунав'є, поставив би воєводами, сотенними, десяцькими інших — ось і мав би свою, княжу, силу і надійну опору на Тивері. Бо всіх винагороджених, а надто тих, що стали б волостелинами та воєводами у Подунав’ї, зобов’язував би мати власну дружину. При потребі міг би кликати всіх і збирати докупи. Об'єднані з княжою дружиною вони й складали б рать — ту, що з нею не завжди насмілювалася б змагатися рать ополченська. Сила ставала б супроти сили і змушувала б старійшин бути зговірливішими, а віче — покірнішим. То — без сумніву, то — напевно. І даремно він завагався та не виніс на розсуд віча думку про необхідність поділити незайманщину між мужами-воєводами. Уклав би з вічем такий ряд, одразу двох зайців забив би: і своїх мужів та свою дружину мав би в Подунав'ї, і надійну стіну-заслону поставив би супроти ромеїв. Хіба ризикнути й пообіцяти цю землю воєводам без речниці віча? А чому б і ні? Чи в нього не буде чим пояснити вічу, чому вчинив так, чи після того, що сталося в Подуиав'ї, насмілиться хтось перечити князеві? Ба ні, не перечитимуть, а вже що воєводи візьмуться за спорудження веж та забудов, за зміцнення обводів у Подунав'ї, коли пообіцяє їм вотчину-угіддя поблизу веж, сумнівів і поготів не може бути.
Багато важитиме й те, що незайманщина перестане бути пристанищем для татей, усякого там біглого та пошельмованого у волостях люду. Саме з нього воєводи наберуть собі дружини, а яко волостелини—челядь. Вільний смерд до дружини, як і до челяді, не вельми охочий іти. До дружини йде лиш той, хто зубожів до краю, зрікся, а то й позбувся землі. Зараз ці люди перебиваються легким хлібом, а скажуть їм: ідіть на хліб ратний — і матимете не лише розкіш-волю, а й коня, броню, усе, чим буває ситий і вдоволений поселянин, підуть не вагаючись. І то будуть не гірші, аніж має в себе, отроки та мужі, якщо по щирості, саме такі, яких треба в неспокійних полуденних обводах Тиверської землі: мужні та винахідливі, байдужі до смерті і здатні, коли що, піти на смерть.
Уздовж і впоперек міряв того літа дунайське прибережжя. І все — у сідлі, вважай, упродовж трьох місяців у поході. А ще у постійних турботах. Бо мало було тільки обрати місце для вежі та забудов, треба було й виміряти та вивірити, чи найліпше з усіх, що є поблизу, чи не заллє вода, коли вийде з берегів Дунай.
Зате й утіху мав від трудів своїх. І чи не найбільшу, коли спинив коня та став над Дністровським лиманом, на місці старої грецької Тіри. Як він раніше не догадався побувати тут? Сам, без полян, побачив би, що споруджена на місці Тіри твердь може стати Константинополем Тиверської землі. Місце он яке, має високий кам'янистий берег, при березі — прозорі води лиману. І море неподалік. А каменю довкруж — хоч річку гати. І здебільше білий. Коли здійснить те, що задумав укупі з полянами, так і нарече це пристанище: Білгород. Бо такий білий буде, мовби лебідь при синіх водах лиману, бо стане вежею з веж і пристанищем із пристанищ, опорою Троянової землі в усьому Подунав'ї. Треба бу