Він читав більше друзів, полюбляв пригодницьку літературу і мав у детективних справах неабиякий досвід.
— То що — нам до ранку тут сидіти без ріски в роті? — прошепотів з тривогою Журавель. — Мати сьогодні такий обід варить… борщ з пампушками, качка з яблуками… на третє пундики і компот.
Марусик глибоко зітхнув,
— Хлопці,— шепнув Сашко Циган. — А чого нам усім трьом тут стовбичити? Давайте по черзі на обід збігаємо. Двоє чергуватимуть, а один…
— А що матері скажемо? — шепнув Журавель. — Чому не разом?
— Ну… ну… що рибу на Голубеньці ловимо. Клює несамовито… не можемо одірватися… Ти перший, Журавель, і йди. Твоя ж мати, підготуєш її. Та й їсти ти завжди більше хочеш. Іди…
Журавель не став сперечатися. Як ви вже знаєте, сперечатися він не вмів. Та й думка про запашний борщ з пампушками, рум'яну качку з яблуками та солодкі пундики з компотом позбавляла його сил сперечатися.
За час чергування Сашка Цигана й Марусика нічого суттєвого не відбулося. Іноземці сиділи й розмовляли.
Хлопці навіть не уявляли собі, про що можна так довго балакати. Причому більше говорили старий "ковбой" і лисуватий, пошрамований слухав, часом перепитував, часом кивав головою, але сам говорив мало. Обличчя в нього було задумане й скорботне.
— Мабуть, війну згадують, — шепнув Сашко Циган.
— Ага, — погодився Марусик.
Журавель повернувся розімлілий і винуватий:
— Біжіть, хлопці, біжіть швидше! Такий борщ! А качка! Я не кажу вже про пундики і компот…
— Ну, біжи, Марусику! — самовіддано наказав Сашко Циган.
— А чого я, біжи ти, ти ж… — не дуже впевнено почав Марусик.
— Я сказав! — стиснув зуби Сашко Циган.
— Хлопці, біжіть удвох, чого там. А я почергую. А то борщ прохолоне і качка… Мати сказала, щоб…
— Правильно! Нема питань! — підхопив Марусик.
— Та ми ж домовились… — похитнувся Сашко Циган.
— Та що там домовились. Біжіть швидше, а я сам тут управлюся.
— А якщо… — почав Сашко Циган, але Журавель перебив його:
— Нічого не "якщо"! Бо як перестоїться обід, мати вам не простить.
— Ну, гаразд. Ти ж тут дивись. Ми швидко. Одна нога тут, друга там. — Сашко Циган підбадьорливо поплескав Журавля по плечу, і вони з Марусиком зникли.
Журавель лишився один.
Не будемо приховувати: одному в небезпечній ситуації завжди гірше, ніж удвох. Здавалося б, мусить бути удвічі, але воно чогось значно гірше, — вдесятеро, а то і більше… Ніхто цього не підраховував і підраховувати не зможе. Просто, коли ти один, нема перед ким приховувати свого страху, і все в тобі труситься, як у лихоманці. І це цілком природно: страх — то інструмент самозахисту, інстинкт, який попереджає про небезпеку. Не було б страху, людство давно б загинуло, на самісінькому початку свого існування. Це Марусик вичитав у якійсь книзі і дуже любить повторювати. Правильність цієї мудрої думки Журавель відчув зараз усім своїм єством.
Те, що перед ним німці, які в час війни воювали на нашій землі, не викликало жодного сумніву. І за віком, і за деякими іншими ознаками (хоча б ті ж самі шрами) вони цілком підходили під цю категорію. Хіба що лисуватий у війну був зовсім юним. Але, як відомо, наприкінці війни, під час тотальної мобілізації, в армію брали навіть п'ятнадцятирічних хлопців. Отже, всі вони колишні фашисти, а може, навіть і військові злочинці.
Гарбузяни були тоді партизанським селом, тут орудували карателі. Отже…
Приїхали вони сюди не просто так. Просто так іноземні туристи в Гарбузяни не їздять. У Гарбузянах нема ні Софії, ні Лаври, ні інших історичних пам'яток. Іноземним туристам тут оглядати нічого.
Отже…
Щось вони тут шукають. Це безперечно. Що? Мабуть, те, що залишилося з війни. А що могло залишитись? Або якісь секретні документи, які свідчать про щось важливе — чи про агентуру, навербовану з різних зрадників і залишену в нашій країні, чи про якісь військові секрети. Або ж награбовані коштовності, які вони з якихось причин не змогли тоді вивезти.
Або… хто його знає. В Журавля забракло фантазії.
У всякому разі, побачивши хлопця, який за ними слідкує, колишні фашисти панькатися з ним не стануть. По голові— бац!.. Яму викопають (лопата в багажнику!), закопають і — бувай здоровий!
Цілковита реальність такого повороту справи примушувала серце Журавля битися з шаленою швидкістю, як тільки хтось з іноземців позирав у той бік, де він ховався в кущах смородини.
Як багато важить у нашому житті випадковість! Як змінювалися часом навіть долі людські від зовсім, здавалося б, незначних випадкових обставин!
І де тільки взялася ця худюща смугаста здичавіла кицька!
Вона раптом з'явилася біля хати і хрипло занявчала, дивлячись на іноземців.
— Оу! Ді катце! — вигукнув старий "ковбой", широко усміхаючись. — Ком! Ком!
І простягуючи руку, він пішов до кицьки.
"Фашисти любили тварин більше, ніж людей… — устиг подумати Журавель (він читав колись про це) і тут побачив, що здичавіла кицька втікає від німця в кущі, де він сидів.
Німець рушив за нею. Крок, ще крок і…
Журавель не витримав, підхопився й, ламаючи кущі і дряпаючи руки, кинувся геть.
— Оу, Дер Кнабе! — почувся ззаду здивований голос німця. Що той іще казав, Журавель уже не чув. Він біг так, як не бігав ніколи в житті. Серце його завмирало. Йому здавалося, що от-от він почує ззаду погоню, постріли і…
Але пострілів не було. Й погоні не було теж.
Сашка Цигана й Марусика він зустрів майже біля самісіньких Бамбурів.
Хлопці, обважнілі після обіду, йшли неквапливо і про щось весело перемовлялися. Побачивши Журавля, вони так і стали, вражені.
— Що таке?
— Що сталося?
Журавель, винувато похиливши голову, все розказав.
— Ну! Ну ти даєш! — вигукнув Сашко Циган. — Чого ти підхоплювався? Він би тебе не помітив. А так… завалив такий спостережний пункт! І взагалі… тепер вони знають, що за ними стежать. От лопух! От…
"Еге! Добре тобі зараз у компанії розмахувати руками! Побув би ти сам на сам з тими фашистами", — подумав Журавель, але вголос не сказав нічого.
— Я гадаю, зараз іти туди не можна, — мовив Марусик. — Та й ні до чого. Я ж казав, вони вдень не копатимуть.
— Точно, — погодився Журавель. — Вони б давно вже… якби…
— Значить, підемо на ніч, — сказав Сашко Циган.
— І що — всю ніч будемо… — Марусик не закінчив.
— Якщо треба, то будемо, — відрубав Сашко Циган. — А що?
— Та я думаю, всю ніч не доведеться. Я думаю, вони, як тільки смеркне, своє зроблять і — шукай вітра в полі.— Журавель свиснув.
— їх не можна випускати. Це, по-моєму, головне, — сказав Сашко Циган. — Затримати треба, поки не повернуться наші.
— Нема питань, — підтвердив Марусик. — Це — головне. Точно!
— А як же їх затримати? Вони такі здорові. Не подужаємо, — серйозно сказав Журавель.
— Машину зіпсувати… Колеса попроколювати абощо… Га?
Марусик запитально подивився на Сашка Цигана.
— А якщо вони просто туристи? Міжнародний скандал!.. Ні! Не можна, — Сашко Циган заперечно замотав головою.
— А що, як перекопати дорогу? — примружив одне око Журавель.
— О! Це ідея! — загорівся Сашко Циган. — Біля хати Неварикаш. Там якраз вузьке місце. І горбок. Не видно буде, як копатимемо.
— А з другого боку — за дідом Коцюбою, біля липового гаю, де баюра, — підхопив Марусик.
— Молодці ми! Розумні хлопці! — весело вигукнув Сашко Циган. — Гайда по заступи. Одразу й почнемо!
І хлопці бігом кинулися на свої рідні Бамбури.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
в якому розповідається про нічні пригоди, про катастрофу і про вірного Бровка
Липки — всього лише одна вулиця, що тяглася через увесь куток, огинала липовий гай і переходила у польову дорогу.
Колись це був старий шлях на Васюківку і далі на південь, у Крим, шлях, яким чумаки їздили по сіль. Рух тут був дуже жвавий, і, як ви пам'ятаєте, поряд з дідом Коцюбою колись стояв тут навіть шинок Стефана Бойка.
Але потім дорогу на Васюківку випрямили, побудували міст через Голубеньку, і цим старим шляхом уже ніхто не їздив. Хіба що механізатори в поле. Та й то рідко.
Отже, з цього погляду ідея перекопати дорогу викликати ускладнення навряд чи могла.
Спершу, завидна, вирішили копати за дідом Коцюбою, попід гаєм. Там прибулі побачити їх аж ніяк не зможуть. А той напрямок здавався хлопцям важливішим. Бо якщо "мерседес" тікатиме після "операції", то, мабуть же таки, через поле на Васюківку, щоб не їхати через усе село. Та й прибули вони в Липки саме з того боку, з Васюківки. В цьому хлопці переконалися, коли з заступами у руках кружним шляхом дісталися манівцями до липового гаю. На дорозі було чітко видно сліди шин "мерседеса". — Отут! — сказав Сашко Циган. Дорога в цьому місці йшла ярком. З одного боку починався гай, з другого — крутий схил, а за ним одразу глибока баюра. Об'їхати було неможливо.
Хлопці поплювали на руки і взялися до діла.
— Глибше, глибше копайте! — командував Сашко Циган. — І землю на один бік скидайте, осюди. Щоб було як протитанковий рів. Бо в тих "мерседесів" такий мотор, що…
— Еге! Глибше! Тут хоч би як, — невдоволено буркнув Марусик.
Заступи скрипіли, хлопці хекали.
Перекопати битий шлях, який сотні років вкочували, трамбували колесами мільйони всяких різних возів, колимаг, дормезів та інших засобів пересування, — ой, нелегка справа.
Земля була тверда, як камінь.
Аж до смерку провозилися друзі. Але шлях усе-таки перекопали. Вперті вони були хлопці.
— Не проїде! Не лише "мерседес" — всюдихід "Нива" і то не проїде! — упевнено сказав Сашко Циган.
Журавель і Марусик, що, зморені, лежали горілиць на траві край дороги, тільки мовчки хекнули у відповідь.
— Ну а тепер глянемо, що вони там роблять, і — на інший об'єкт! — скомандував Сашко Циган.
— Та зачекай! Дай одпочити трохи. Ач, завзятий! — запротестував Марусик. — У мене спина не розгинається.
— Вони чекати не будуть. їх твоя спина не цікавить. Уставайте, ну!
Але ні Марусик, ні Журавель навіть не поворухнулися.
— Ну гаразд. Десять хвилин на перепочинок.
Проте й через двадцять хвилин хлопці не піднялися. Лише десь за півгодини Сашко Циган спромігся підняти їх. І де в нього бралася та енергія?!
Посеред двору горіло вогнище. Іноземці сиділи навколо нього й говорили. І знову більше говорив старий "ковбой", а ті двоє слухали і лише іноді докидали пару слів. Нічого копати, здається, вони й не збиралися.
— Дивно, — знизав плечима Сашко Циган. — По-моєму, їм давно можна було б і починати.
— Це вони хочуть збити нас з пантелику, — сказав Марусик.