Досі в мене збереглася фотографія, де він одягнутий у матроску, а на голові — скле-єна з паперу безкозирка.
Ми з ним подружилися, разом запускали в небо паперових зміїв, конструювали мініатюрні (на ті часи) детекторні приймачі в сірниковій коробці. До нашого гурту прилучалися Юрко Коробенко, Михайло Антошка (він жив у хаті через дорогу від нашої садиби).
Ми тоді зробили величезне відкриття: із селітри, що купами лежала на колгоспному дворищі, та з де-рев’яного вугілля можна отримати порох. Товкли те й інше, перемішували в певних пропорціях, додавали трохи сірки і запалювали. Суміш горіла синюватим полум’ям, шугала в небо палючим язиком і стовпом диму. Потім вирішили змайструвати гармату. Брали втулку з колеса воза, ширший кінець заплішували міцним чопком з де-рева або свинцем, насипали порох у вужчу дучку і вкидали тліючу жарину. Суміш починала шипіти, отвір ху-тенько затикали іншим кілочком (снарядом) і, націливши "гармату" на певну ціль, ми відбігали геть. За кілька секунд лунав вибух, снаряд летів досить далеко, іноді на чверть кілометра. Цією "грою" захопилося багато сіль-ських хлопців, ми розділилися на "армії" (кожен куток — армія), визначили лінії "окопів", позалягали там і об-стрілювали позиції "ворогів" з десятків отаких саморобних "гармат".
Ця дитяча війна була досить небезпечна. Після того, як снаряди вцілили кільком хлопчикам у лоба, щоки чи в груди й вони принесли додому багрові синяки, батьки рішуче заборонили поєдинки, порозбивали наші "га-рмати" і взяли селітру під контроль. А в школі директор та вчителі попередили, що такі жарти можуть заверши-тися смертельно, що краще займатися хімічними та фізичними дослідами під наглядом учителя. Ми не запере-чували проти експериментів у класі, тим більше що Артем Михайлович (я вже про це згадував) умів захопити нас, проте заборонені ігри не припинилися. Де й коли дітвора слухалася дорослих? У самій суті нашого генети-чного єства, безумовно, втаємничено зерна прадавнього повстання Люцифера, а відтак — і його падіння.
Настала пора захоплення самопалами. їх робили з невеликих рурок, трубочок — мідних, залізних, сталь-них. Зброя була найрізноманітнішого калібру — від мініатюрних пшикалок до досить серйозних "рушниць". У титульній частині трубки пропилювалася поличка з дірочкою, туди насипалася сірка: коли запалювалася горю-ча суміш на поличці, вогник проникав у дірочку, підривав заряд у трубці, лунав постріл. Ми з Валерієм та Юр-ком десь роздобули обойму з японськими патронами; все те лишилося ще з дев’ятсот п’ятого року — якийсь буртянин воював на сопках Маньчжурії та й привіз набої. Навіщо він їх захопив — хто скаже, але мені вони стали добрячою наукою. Зрадівши, що в нас є "справжній" порох, ми змайстрували великого самопала і, заря-дивши його, рушили на поля за Коробівщиною полювати перепелів. Біля млинів поміж пшеницями таки підсте-регли птахів, що завзято дзьобали зерна достиглого хліба. Я хвацько націлив "рушницю" на перепелів і бабах-нув. Птахи полетіли, нажахано затріпотівши крилами, а я, зойкнувши, відкинув зброю від себе. Трубку самопа-ла вирвало ззаду, порох засліпив мені очі, свинцева заплішка поранила руку. Ми чимдуж побігли до обійстя Коробенків, там Леся Сергіївна, енергійно лаючись, залила мені рану йодоформом. Минуло майже півстоліття, а шрам від того "полювання" залишився, нагадуючи немудрий закон відплати: замахуючись на інше життя, на-віть найменше, ми накопичуємо силу зворотного удару, який може гримнути одразу, а може наздогнати тебе будь-де в життєвій дорозі. Краще прислухатися до тої мудрості, що закладена в кожній народній казці. Па-м’ятаєте? "Відпусти мене, — просить птах, — я тобі в пригоді стану". "Відпусти мене, — благає вовк, — я тобі в пригоді стану". І таки стають у пригоді! Не дурні були наші пращури, ой не дурні!
Так минали рік за роком — тридцять п’ятий, тридцять шостий, тридцять сьомий, тридцять восьмий. Ши-рилось коло свідомості, зацікавлення життєвими таємницями, хвилюючою проблемою кохання, призначення людини. Все це ліпилося з клаптів почутого, прочитаного, побаченого в кінофільмах. Проте було й таке, що проривалося з світу небувалого: багато видінь та сновидінь жодним чином не дотикалися реального. Інколи просто на ходу, десь над ставом чи в полі, на уроках в школі чи в стані напівдрімоти розкривалася чарівна брама, з’являлися невідомі в цьому житті люди, товариші або вороги, чарівні тварини, далекі епохи, все це по-єднувалося в складні сюжетні вузли, захоплювало і несло мене на крилах дива. Навіть на уроках літератури, коли учителька Людмила Йосипівна Данильчук загадувала нам написати шкільний твір на улюблену тему, я писав про далеке прийдешнє, про страшні апокаліптичні роки, коли людству доведеться шукати шляхів рятун-ку; в чому визначалася суть загрози — тепер мені важко згадати. Знаю лише, що закипали моря, землетруси колихали континенти, гинули звірі й птахи, ліси щезали і кисню ставало все менше. Люди задихалися і мусили загинути або знайти стежку до інших світів, щоб сотворити Нову Землю. Я описував будівництво колосальних зорельотів-крейсерів, у кожному з яких стартували з планети мільйони душ, сотні тисяч тварин, зерна рослин, мохів, І представників морських та річкових риб, комах і взагалі всього живого. Коротше, моя підліткова свідо-мість чомусь тривожилася проблемою, котра аж ніяк не турбувала тоді ні батьків, ні учителів, а тим більше уч-нів. Лише Валя Тригуб підтримував мене, чомусь вірив, що в двадцять першому віці таке завдання буде актуальним.
Людмила Йосипівна, хоч і любила мене, хвалила за відмінне навчання, за знання літератури, чомусь за цей твір поставила мені "дуже погано", читала уривки вголос перед класом, глузувала, зауважуючи, що таке безбережне фантазування веде до розриву з життям, що я рано чи пізно "звихнуся", що неприпустимо з ідей Ціолковського виводити такі масштабні висновки, бо людина, мовляв, ніколи не покине Землі. Планета наша така велика, що людству не загрожує якась надзвичайна небезпека і так далі, тому подібне. Учні дружно під-тримали учительку, радісно, чи скоріше зловтішно, реготали над моїм твором, задоволені тим, що відміннику втерли носа.
Я з Людмилою Йосипівною не згодився, і вже не для шкільного твору, а для себе писав фантастичні "по-вісті", "романи", "оповідання". Там були жителі Місяця та далеких зірок, пригоди в далеких земних краях, під-водні люди-риби, ефірні істоти, котрі живуть у міжпланетному просторі. Згадуючи свою писанину тепер, коли вже коні моєї долі поспішають з життєвого базару, я все ж таки дивуюся, звідки в мені бралося все те, з якого джерела пливли хвилі небувалої інформації? І ще цікавий, таємничий факт: я бачив у снах та видіннях свої кни-ги, що з’явилися друком двадцятьма роками пізніше. Чи не пробивається в юних розумах здатність бачення в часі, а потім, не підтримана дорослими наставниками, потроху згасає?!
Жаль, що не лишилися тексти далеких дитячих спроб, певен, що там знайшлося б дещо цікавіше, ніж в пізніших, так званих "зрілих" писаннях…
У передвоєнних літах запам’яталася суспільна тривога, перемішана із страхом. Раптово зникали ті чи ін-ші люди, зникали вчителі, агрономи. Зникали й більше не поверталися додому. Учитель фізкультури Іван Мит-рофанович Козенко читав нам повідомлення про суди над "ворогами народу" — колишніми керівниками партії, про геніального вождя й учителя, котрого світова реакція хоче згубити з світу, а тому слід денно й нощно бути на варті, викриваючи контрреволюціонерів та антирадянщиків. Ворожа діяльність може поширюватися в не-сподіваних формах і виявах, навіть в книгах, малюнках, в портретах треба приглядатися до ліній, візерунків, прислухатися до речень, їхніх прихованих звучань, бо супротивники комунізму не заспокоюються, класова бо-ротьба наростатиме з кожним успіхом у будівництві соціалізму. Ми вірили тим попередженням, старанно шу-кали "свастику" чи ще якісь знаки в хрестоматіях, в малюнках на зошитах, в плакатах. Коротше кажучи, суспі-льство було охоплене своєрідним божевіллям, хоч старші люди, безумовно, прекрасно розуміли, що відбувся контрреволюційний переворот…
Проте для дитячого світовідчуття вся та вакханалія була подібна до якогось туману: обриси краєвиду розпливаються, але можна йти, працювати, спілкуватися з іншими людьми, їхати шляхом, купатися в ставку, розмовляти про буденні речі. Так і суспільний туман не зупиняв народного життя, народжувалися діти, колосилися поля буйними хлібами, лелеки щовесни провіщали нові літа й нові радощі.
Батько залишив працю в колгоспі, влаштувався слюсарем на аеродромі в Узині. Саме тоді він серйозно замислювався над вічним двигуном, почав майструвати моделі; рушійною силою пристрою були падаючі тяжки із свинцю. Основною деталлю був ексцентрик, що збочував тягарі з допомогою спеціальних важільців. Угору свинцеві кулі переводилися через центр "двигуна", за конструктивним задумом, вони нейтралізувалися. Невда-чі не бентежили батька, він все життя вірив, що "перпетуум-мобіле" рано чи пізно стане діючим.
Учитель Іван Митрофанович захопив батька задумом літаючого велосипеда. Почалася праця над модел-лю. Дістали кілька старих велосипедів, в Узині на аеродромі знайшовся чималенький пропелер, він приводився в рух силою ніг — від педалей через ланцюжок, що обертав "черв’яка". Спочатку випробували тягу. Козенко поважно всівся на сідло, розкочегарив пропелер і, супроводжуваний юрмою дітлахів, котрі весело й захоплено галасували, профуркав у хмарі куряви до Краснопілки й назад.
Ще два тижні майстрували крила з парусини, нап’ятої на каркас з алюмінієвих трубочок. На якусь неді-лю призначили пробу. Але я не діждався урочого дня. Відімкнувши літаюче чудо, вивів його до колишньої цер-кви і, під’юджуваний товаришами, спрямував мінілітака в долину. Ніхто не попередив мене, що гальма в цій конструкції були відсутні, тому, коли я відчув це, — вже марно мої ноги намагалися сповільнити блискавичний розгін. Який там політ! Я зі страху не бачив перед собою нічого, рівчаки, кручі, люди миготіли довкола, а спе-реду був поворот на греблю, де проїжджали підводи. Свистів вітер у вухах, щось кричали позаду товариші, в запасі були тільки секунди, кілька мізерних митей.