Церква вилискувалася бляхою до сонця і твердо стояла на кам'янім підмурівку.
Одної днини паламар не погасив як слід свічок по службі Божій, і церква разом із іконостасом спалахнула і згоріла дотла, як жертвенна ватра.
Так пропав один із цінних, невіджалуваних пам'ятників нашого мистецтва.
Це вже була не легенда, а сумна правда.
Бідний Федоренчук!
ДИЛІЖАНСОМ
Забудьте, який тепер маємо рік, який місяць, навіть який день у тижні, збирайтеся, поїдемо диліжансом. Куди?..
Далеко, у минуле... У такі сторони, де люди залізниці не бачили на очі, ходили в чоботях без обцасів, лиш на підковах, що їх коваль кував, а жінки носили димки, вибивані на полотні власного виробу і з власних конопель. У неділі й свята вбирали льняні сорочки, так дрібосенько вишивані, що хрестиків і не доглянеш. Голову накривали чіпцем і рантухом. Рантух кругом голови і попід бороду рантух. З-під нього сильніше виблискували очі і рум'янці палали гарячіше. Жінка йшла, мов колишня наша княгиня, казав би ти — старий портрет ожив. Це в неділю, а в будній день працювали чорно, щоб виховати дітей та лишити їм незапущену хату й незанедбане господарство. Дістали його від своїх дідів і хотіли передати внукам... Такі були.
Та ще побачимо там дерев'яні церковці між липами старезними, часто-густо похилені, з перекривленими хрестами, але зате в неділі і свята розмолені і розспівані, мов живі.
Сідайте! Поїдемо!
Що? Не хочете? Кажете, що нема вам коли? Я так собі і думав. Молодих до життя тягне, але старші, може, дадуть намовитися — дуже прошу!
Отож і диліжанс. Стоїть перед поштою, такий великий, як мала хата. Чорно-жовтий, свіжо мальований, аж за очі бере. Три коні при нім, здоровенні, кожний іншої масті, але кості на жоднім не дощупаєшся. Овес їдять. І не запрацьовуються, бо хоч віз великий, так сила в них ще більша.
На козлі, високо, мов на вишці, візник. Плащ на нім з жовтими ґудзиками, капелюх, як у жандарма, лиш без пер, через плече трубка. Невелика, закручена, блискуча.
До воза підлазять жиденята. Візник батогом погрожує: "Ти чого! Ще котре кінь вкусить або копне, і тоді відповідай. А підеш ти!"
Жиденята розбігаються, як наполохані горобці, але за хвилину знову їх повно. Дратують поштальйона, бо він дуже важний.
З пошти виносять шкіряні торби з листами. "Прошу сідати, — каже старший листонош і дивиться на годинник, пукастий, як цибуля. — За п'ять хвилин від'їзд".
Сідає нас якраз четверо. Я останній, бо наймолодший: ученик п'ятого класу гімназійного. Свідоцтво з четвертого маю в кишені. Гарне. їду до дядька на вакації, бо дуже просив, щоби приїхати. Але диліжанс не завезе мене на місце. Ще майже дві милі прийдеться їхати дядьковими кіньми. На ті дві милі тішуся більше, ніж на п'ять чи навіть на десять диліжансом. Дядько тримає дуже гарні коні, сяду собі біля візника і буду поганяти. Там я сам собі пан. А в диліжансі сиджу, мов під мітлою миш. Паня і двох панів, що всіли переді мною, познайомилися й подали собі руки, я тільки зняв капелюх і шурнув по-студентськи ногами. Або я знаю, чи так треба було робити? Ще ніколи диліжансом не їхав, як мені знати? І з руками не відомо, що робити. Чи можна їх всунути в кишені, чи най собі на колінах лежать. Бог святий знає. Наш катехит не одної життєвої практики учив нас, але про їзду диліжансом ще не балакав. А жаль дуже, бо ніхто так світа й життя не знає, як він...
Віз не торохтить, лиш гуде глухо басом. Коні біжать рівним трупцем. Дванадцять копит вдаряє в суху муровану дорогу, аж луск іде. Втікають телеграфічні стовпи, а кілометрові кам'яні стовпики зі смутком дивляться за нами. Побігли би також, але вкопані глибоко, мусять на місці торчати.
Числив я їх, аж лік забув, і перестав числити...
Не можу їхати назадгузь. Така їзда йде мені на нерви. Та нема ради. Треба привикати. От один із цих двох панів, старший вже чоловік, також плечами до коней сидить. Сидить коло мене, а що товстий собі нівроку, так і припер мене до стінки, що ледве дишу. Не скажу ж йому, щоби відсунувся, бо я так само заплатив, як і він...
Дивлюся у вікно. Літнє погідне, тепле підвечір'я. По полях люди і худоба. Над ровом пастушки розпалили ватру. Дим, як червона стрічка, почеплена на ній, — гарно так! Хотілося б вискочити з воза, підійти до пастушків, посміятися і поскакати з ними... Також думки! Таж я по вакаціях до вищої гімназії іду. А там: Гомер, "Марія" Мальчевського, "Герман та Доротея"82 і наше... або я знаю, яке буде це наше? Може, Квітчина "Маруся", а може, повісті Миколи Устияновича. Та що не було б, на цілий клас матимем одну або дві книжки, бо більше в Цілому місті не добудеш. Шкільних видань наших письменників нема. Здебільшого обходимося при тім, що є в підручнику, а там мало що є. Я вже куди більше знаю, бо з батьком не раз про наших письменників і про їх твори балакаю. Миколу Устияновича батько знав, як у горах, у Ялинковатім, адміністратором був. Колись-то балакав батько зі мною про "Страсний четвер", і тепер я в цім оповіданні не одно таке бачу, чого перше не помічав. Від нікого я так багато не навчуся, як від батька. 1 як дивно! Він усі предмети знає, і греку, і латину, математику, а про літературу то вже нема що й казати. Чи їх так добре вчили, чи вони вчилися так добре? Не можу того зрозуміти...
Поштарська трубка перериває мої думки: "Тра-та-та! Та-ра!.." Хтось не хотів вступитися з дороги. Якийсь панський повіз. Селянські вози втікають перед диліжансом, як перед яструбом кури, бо це "цісарський віз1', а панські не спішаться. А як і поступиться який, то так, буцім велику ласку робить, тільки трохи візьме набік, мало колесом об колесо не зачепить...
Переїхав... Я знову вертаюся до своїх думок. "Марія" Мальчевського — яка сумна, хоч і гарна, поема. Україною пахне, степом і степовою поезією. Якось недавно дідо розказував про безталанну Гертруду Коморовську — про "Марію". Від очевидця знав, як її до ставу топити везли і по дорозі подушками задушили. Показував шматочок термоламп з її сукні... Таке-то бувало, коли великопанський син зі шляхтянкою женився... По Мальчевськім Байрон на гадку прийшов. Яка буйна уява і яка дивна людина цей великий поет...
Думаю, а в диліжансі сутеніє. Ніби хтось голубою занавіскою вікно заслонив, ніби ніч свою долоню на шибку поклала. Нічого не бачу, лиш стовпи біжать, і придорожні дерева втікають. Моторошно стає. Пригадуються оповідання про розбійників, що на подорожніх нападають. Але потішаюся гадкою, що на "цісарський віз" вони не нападуть. Про таке щось я ще не чував. Нараз віз підскочив, як несамовитий, і перехилився набік. "Єзус Марія!" — скрикнула пані й хотіла вискакувати. Але панове не пустили. "А що там?" — гукнув один із них, відхиляючи двері.
"Нічого, — відповів поштальйон. — Хлопчиська камінь підкотили, бодай би їх!"
"А колесо ціле?"
"Зараз побачу. Та мабуть, що ціле, бо сам пан майор оглядають вози і обстукують колеса: слабого в дорогу не пустять. Відколи їжджу, ще мені жодне на дорозі не сіло".
Висунув камінь з-під колеса, і віз вирівнявся. А тоді відчепив ліхтарку й дивився, чи нема якої шкоди.
"Все в порядку", — рішив і видряпався на своє сідало.
"Прошу примкнути двері, їдемо!"
За той час місяць викотився на небо. Господи! Яка краса! Дивишся й надивитися не можеш, і хоч би тебе не знати як сон морив, не вснеш. Куди там! Якими срібними хвилями мерехтить став у долині, які сліпучо-білі пні беріз, як мигтять вікна в сільських хатах, а дах на церковній бані, не дах, а величезний, лискучий панцир. І тихо так, немовби всі турботи і вся біда на світі, зачарована красою, вснула. Тільки гурт сільських парубків на дорозі стоїть і співає. Але не так гарно, як дівчата. Куди-куди! Вигукують, бо вони парубки! Поштарська трубка перебиває їх суботнішній концерт. Розскочилися на два боки, кричать щось за нами, але поштальйон трубить, і ми не чуємо що.
— Мені вже недалеко їхати, — каже пані. — За лісом село мого брата.
— А пані не бояться лісу? — питається мій сусід. Він уже виспався й відсунувся від мене.
— Чи я боюся? Чого?
— А, бо в лісі всяко буває — є там і вовки, і недобрі люди.
— А від чого ж двох мужчин коло мене?
— Трьох, — поправляє мій сусід, натякаючи на мене. Ніяковію.
В'їжджаємо в ліс. Темно стає. Ліс шумить, а в тім шумі буцім якісь голоси чути, буцім хтось кричить: "Рятуйте!" Віз голосніше торохтить, луск копит помітно крілшає. Тут вже тобі не моторошно, а страшно стає. Приходить на гадку "Ерлькиніґ" Ґете83, та ще у Федько-вичевім перекладі: "Мина гори, мина бори, мина чорний ліс, батько сина неживого додому привіз".
Краще б я не вмів того вірша напам'ять... А коли ж бо він такий гарний. Один із найкращих, які знаю.
"Пр-р-у!" — і наш віз знову зупинився. Поштальйон зачепив віжки за гальму й зіскочив на землю.
— А що там?
— Щось-таки з тим колесом погано, зараз побачу що., Довго не відзивається. Стукає бичівном по шприхах.
— Ну, і як там? — питають його оба панове.
— Погано! Мутра злетіла. Треба шукати.
— А довго це шукання потриває? — цікавиться пані.
— Або я знаю, де вона злетіла?
— То знаєте що? Ми собі підемо трохи наперед, а ви нас доженете.
— Та йдіть. Або я вам бороню?
Вилазять з воза. Я не знаю, що мені робити. Але пані каже, щоби з ними йти, бо буде відрадніше, як нараз:
— Стій! Руки вгору!
— Єзус Марія! — скрикнула пані й повалилася на мого сусіда.
Мене як би хто до землі прикував. Утікати не можу, на землю кластися не хочу. (Таж я по вакаціях до вищої гімназії їду).
Аж чую сміх:
— Ха-ха-ха! Ха-ха! Ото раз відважна! Та це ми, Франьо і Юзьо, вийшли тобі назустріч. Не гнівайтеся, панове, що перестрашили вас.
А Франьо і Юзьо — це якраз студенти Львівського університету, що приїхали до брата на вакації і зробили таку милу несподіванку своїй сестричці.
Положення вийшло не лише прикре, але й грізне, бо молоді панове мусять боронити свою студентську честь...
Мусять!
Але від чого ж хитрощі жіночі.
Наша товаришка по дорозі розсміялася таким гарним, щирим і безжурним сміхом, що ним в одну мить обезоружила і братів своїх, і двох чужих панів.
Решту зробили її щебетливі слова.
Стало на тім, що всі п'ятеро поступили до двора на вечерю, а я сам-один поїхав диліжансом дальше.
Як я приїхав до міста, де на мене чекали дядькові коні, як я повозив ними і як бравурно заїхав перед ґанок під тінистою старезною липою, як мені назустріч вибігли всі пси з подвір'я й скакали аж до лиця, щоб привітатися зі мною, того вже й розказувати не стану, бо хто з вас, пані й панове, не переживав у своїх молодих літах таких веселих приїздів до рідної або якоїсь близької серцю хати!
МОЇ ВЧИТЕЛІ
Скільки то людей не стрічає кожний із нас на своїй дорозі життя! З одними довше знаємося, з другими коротше.