Максим наказав Соломії зготувати добру вечерю, а сам пішов до правління. В його кімнаті, де торішнім літом пахла пашниця, вже сидів Хворостенко. Побачивши Туровця, він невдоволено скинув на нього прозелень очей і заморозив своє кругле, мов підситок, обличчя.
— Костянтине Прокоповичу, не лякайте мене з самого райку,— весело посміхнувся Туровець.
— Тебе треба було лякати ще звечора, щоб не кидався в розпусту,— відрізав Хворостенко.
— В яку розпусту?! — розгубився, кліпнув віями, наче школяр.
— А хто по молодицях ходить: я чи ти? — і не думав відтанути Хворостенко.— Хто ночами гупає у їхні двері, домагаючись під п’януруч поживи натурою? Яке страмовище!
Туровець поблід, потім підійшов до столу, вхопив Хворостенка за барки й потягнув до дверей.
— Ти що робиш? — злякано зойкнув той.
— Витурюю звідси, витурюю і з села. Іди до грому!
— За що?!
— За те, що твоя душа не підіймалась вище підозри.
— Я тебе!..— заборюкався Хворостенко.
А Туровець оскаженів:
— Ходім, ходім, бо відчиню двері твоїм животом! Ось так! — потурив за поріг.— Прощавайте, не забувайте і хоч десь прикупіть як не розуму, то хоч звичайності.
Наляканий і лихий, Хворостенко вилетів у сіни, наскочив на Артемона Васюту. Той здивовано глянув на нього, підлесно привітався:
— З празничком вас, Костянтине Прокоповичу!
— З яким празничком? — ще більше розлютився Хворостенко: подумав, що над ним насміхаються.
— А ви хіба не знаєте? З весіллям нашого голови. Яке то воно буде? — зажурився Артемон, бо хто знає, що наговорить на нього ота чесна дурепа.
І тільки тепер Хворостенко зрозумів, що йому пора покинути шефствувати над цим селом. Що тільки станеться тут, коли він буде десь?
XV
За річкою червень виклепував коси, їхній бентежний передзвін і повів перших петрівчанських копиць і петрівчанських пісень залітав у вікна інституту:
Та мала нічка Петрівочка, Не виспалась Наша дівочка.
На ранніх зорях уставали, на пізніх зорях закінчували в петрівку роботу дівчата, з-під їхніх рук, як шоломи велетнів, виростали стіжки. На них удень сідали лелеки, до них увечері приходили хлопці, і в пахощах ярої рути, ромашки, пижми, татарського зілля притихали чи сплітались в очікуванні чогось великого голоси.
Та мала нічка Петрівочка, Не виспалась Наша дівочка.
А як же і виспатись могла молодість, коли петрівочка вдосвіта йде з косою і граблями, а ввечері — з коханням та сподіванням? І тільки старість біля вечірніх петрівчанських вогнищ спокійно варила куліш та перегортала, наче згасаюче вугілля, спогади чи згадки, що починались мало не від мужицького царя Тимка, як земля була тонка...
Прокинувся, задеренчав передостанній твій дзвінок в інституті. Богдан струшує з себе чари петрівчанських вечорів, занесених передзвоном далекої коси, і виходить у простуджений коридор. Тепер і він, і стіни інституту, і червонокорі вишні під ними, і плескіт річки за ними — усе це стало невимовно дорогим перед прощанням. А що лежить за тим прощанням? Які шляхи, які люди, які очі? І знову Яринині проглянули з далекої глибини петрівчанських вечорів.
— Ти спиш чимось? — запитує Іван.
— Майбутнім, Іваночку, майбутнім. Воно вже за порогом стоїть.
Іван запускає руку в кучеряву коловерть чуприни:
— Отак і збігли роки, як зелений шум. Аби ж нам обом та в один район попасти! — Він за ці дні напруженої роботи загубив навіть своє баляндрасництво.
Назустріч їм іде оте високоноге оленятко, що зветься Маргаритою Іванівною, її видовжені очі зверху песуть посмішку, а в підоснові чаять печаль.
"Хто ж тебе зобидив, оленятко?"
Воно зупиняється перед випускниками і не знає, що йому робити: чи журитись, чи посміхатись.
— Уже й відлітаєте од нас?
— Відлітаємо, Маргарито Іванівно,— береться вечірнім оксамитом Іванів голос, і він переводить його на піаніссімо, тільки для дівчини.— І на свої крила ще когось можемо взяти, як журавель бере ластівку над морем.
Та Маргариту Іванівну не зацікавила співдружба птахів, її довгасті очі зупинили полохливість на Богдановім обличчі:
— Богданчику, ви б мені на прощання щось написали, бо поїдете собі...
— Вигадай щось, не думаючи,— підштовхує Іван.
— Я ж не вмію так.
— А ти спробуй!
Богдан морщить чоло і випалює:
— Я напишу присвяту Маргариті — найкращій дівчині у світі!
— Браво! — сказав Іван.
— Як банально,— зітхнула дівчина.
— Це ж, Маргарито Іванівно, в жарт,— почав виправдуватися Богдан.
— А ви спробуйте всерйоз, може, вийде,— і вже один смуток понесло оце довгоноге оленятко, що заблудилося в канцелярських лісах.
— Що з нею? — здивувався Іван.— Де вона пересміхи загубила? Чи не зобидив дівчину якийсь лобуряка з наших? Тепер, закінчуючи інститут, багато хто кидається на любовні авантюри. А вірша ти їй склади, чуєш?
— Це так неоригінально, Іваночку.
— Для тебе. А для неї? От станеш ти поетом, а я впевнений у цьому, вона згадуватиме й згадуватиме тебе. Людина не може жити без чагарників згадок: треба ж у чомусь заблудитися! — Та й знову почав гудіти й тіпати чуба, мов куделю.— І куди це призначать нас? Заженуть у якусь діру. Ти не боїшся її?
— А чого? — нічутінку не журиться Богдан.— Я на педпрактиці був у справжній дірі, робив, як щирий віл, і це навіть подобалось мені.
— Віл є волом, а дурень — дурнем,— назбирує сум на товсті губи.
— Чому ж дурень? Я переконаний, що в так звані діри і треба посилати саме таких, як ми, бо ледаще там одразу розпустить патьоки й накиває п’ятами.
Іван обурився:
— То ти мерщій біжи до комісії і виклади їй свої геніальні ідеї. Хай найкращі місця захоплюють мамині смоктунчики. Оце порадуєш їх і їхню рідню, що вже давно оббиває ректорський поріг,— і загугнів давниною: — "В році 6573 пішов Святослав на Ростислава до Тмутаракани. Ростислав вийшов геть із міста..." Бач як було, а ниньки мамин смоктунчик хоче залишитися тільки в місті. Біжи пособляй йому.
— До комісії я не побіжу, але й з найгіршого місця, коли там будуть люди, не втечу.
— Це я знаю. Ой Богдане, Богдане, як мені буде важко без такого романтичного дурня, яким єси ти. Де я такого персонажа знайду? — бубонить Іван.— Заярмують тебе без мене, мов щирого вола, і вірші покинеш писати.
— Нащо такої сумної тягнути? — дрогнув голос у Богдана, і йому теж стало жаль друга: хто зна, куди занесе свої несамовиті кучері, насмішку і любов.
З канцелярії видибав посивілий на секретарстві Домбровський, він був схожий на старого обережного журавля в окулярах. Ось секретар побачив Богдана, на мить насторожив журавлиного носа, потім загадково посміхнувся і вже офіційно сказав:
— Богдане Васильовичу, добрий день. А вас викликає ректор.
— Ректор? Не знаєте чого? — розгубився Богдан.
— А там дізнаєтеся,— повів носом на двері, й за масивними окулярами загадковість змінюють інші турботи.
— Або в найгіршу діру почнуть агітувати, або високо підскочиш,— пояснив Іван.— Коли високо, то тримай бога за бороду.
Ректор, людина невисокого зросту, з м’якою інтелігентною посмішкою, зустрів Богдана привітно. Біля нього сиділа незнайома жінка, на її напрочуд білому виді виділялися чорні вогнисті очі, а голову невідомої вершив грайливий капелюшок. Ректор познайомив Богдана з жінкою — вона була завідуючою обласного бібколектора,— запросив сісти і скоса поглянув на якийсь папірець.
— Богдане Васильовичу,— вперше назвав його по батькові,— як ви уявляєте собі ваш подальший життєвий шлях?
Богдан, подумавши, відповів:
— Майже так, як написав один поет: школа, дві акації, і дні, і вечори за працею.
— Ви дуже хочете вчителювати?
Якась тінь чи передчуття недоброго налягли на Богдана, він стривожено обвів поглядом ректора і жінку.
— Я мріяв про це. Я міг вступити в інший учбовий заклад, але мене тягло тільки до вас... тобто до вчителювання.
Ректор знову зирнув на папірець.
— Я думав, що порадую вас, а тепер засумнівався. Є розпорядження наркома освіти залишити випускника Романишина в нашому місті на посаді старшого літконсультанта бібколектора.
— Тут, Богдане Васильовичу, врахувалося ваше знання літератури,— спалахнув гарячий веселий південь в очах жінки.— Перед вами розкривається чудесна перспектива: ви залишаєтесь у місті і зразу ж потрапляєте в царство книг, які так любите. Та й зарплата ваша буде вищою, аніж учителя. Ну, а коли проявите себе, в чому немає сумнівів,— подарувала посмішку,— через рік-два ви станете завідувачем бібколектора.
— Тобто виганяєте Антоніну Григорівну з її затишного місця,— уточнив ректор.— Як вам така перспектива?
Богдан благально поглянув на ректора:
— Я дуже прошу вас послати мене в будь-яке село вчителем, у будь-яке.
— Але чого? — здивувалась Антоніна Григорівна.— Перед вами відкриваються такі можливості.
— У бібколекторі я буду відбувати службу, а в школі мене чекає люба робота,— твердо відповів Богдан.
— Це все романтика,— похитала грайливим капелюшком Антоніна Григорівна.— Я сама була сільською вчителькою. Там вас чекає не тільки школа, а й куткові збори, виконання хлібозаготівель, податків, позики, усі кампанії на полі, погано освітлена кімната, нестача книжок, а ви ж так цікавитесь літературою.
Тепер уже Богдан з жалем подивився на колишню вчительку.
— Все одно я хочу в школу, в село. Я не ідеалізую його, але інститут і держава готували з мене народного вчителя, і я хочу бути ним.
— Отже, питання з вами лишається відкритим,— сказав, прощаючись, ректор, а колишня вчителька з сумом подивилася на Богдана.
У коридорі, хвилюючись, сновигав Іван. Вислухавши друга, він невдоволено забурмотів:
— І коли вже ти скинеш комплекс неповноцінності? Підставив бог свою бороду, то чіпляйся за неї. Зараз же лети до ректора і скажи, що перебудувався.
— Я, Іваночку, не з тих, що скоро перебудовуються.
— Неперебудований чудило! Хоч би тепер сказав ректору, що хочеш зі мною в один район.
Та призначили їх у різні місця: Богдана в його рідний район, а Івана ближче до румунського кордону.
— Туди, де більше кукурудзи, бринзи, вина і чорнооких красунь. Був там Коцюбинський, побуваю і я,— відповідав усім Іван і кожну вільну хвилину заглядав до канцелярії, де Маргарита Іванівна двома обоймами пальців розстрілювала тишу.
Богдан, придивляючись до біганини друга, запитав:
— І чого так часто вирипувати двері?
— Спокушаю її молдавською бринзою.
— А вона?
— Каже, що бринзи з дитинства в рот не бере.