Ще хтозна, чи вийде він у вас, гроші тільки даремно витратите…
— А от і не даремно! Він справний, самих тільки транзисторів і батарейок не вистачає. — Підійшов до саморобного приймача, що стояв на підвіконні. — Побачите, як ще гратиме.
— Що ж вони — дорогі, ті транзистори і батарейки?
— Дорогі-і, фізик казав: карбованців дванадцять коштують.
— А назбирали скільки?
— Уже дев’ять і вісімдесят вісім копійок, — поплескав по боковій кишені.
— Дев’ять?!. — Батько аж зупинився серед хати. — Гм, багатенько… Ти бач!..
— Тату, пустиш мене в неділю до міста?
— Це чого тобі туди?
— Та батарейки і транзистори ж купити.
— В неділю картоплю на городі садитимемо.
— Те-е, я її до неділі сто разів посаджу. Мені хлопці допоможуть. Пусти, тату!
Батько знову пройшовся по кімнаті.
— Я ненадовго — туди й назад, — упрошував Сашко. — Миколу, Віктора й Олега он пускають…
— Перестань скиглити! — гримнув батько. — Нічого вам теліпатися в таку даль! — І раптом по обличчі його ковзнула якась здогадка. — Давай гроші, сам куплю. Я зараз їду на рибзавод. Після полудня й привезу…
— Так ти й мене візьми з собою.
— Сідай краще уроки вчи. Та дома похазяйнуй, води в хату внеси, долівку підмети.
Сашко не квапився віддавати гроші.
— У нас же, мабуть, не вистачить, — мовив, — ще три карбованці треба.
— Нічого, я докладу, — не зважав на те батько.
— Де їх знайдеш? У тебе ж немає — все пропив.
— Не твоє діло! Хочеш, щоб купив, давай, швиденько давай, бо мені ніколи з тобою… Чи ти, може, того… боїшся?
— Та ні, я нічого… — зніяковів Сашко. — А як хлопці не згодяться?
— Чого б то вони не згодилися? — починав уже гніватись батько.
"Та й справді, — міркував Сашко, — чого ж тут не погоджуватись? Поїде — і привезе, не треба до неділі ждати. Та й не погодься — тато розсердиться, скаже: батькові не довіряє…"
І Сашко записав розбірливо на чистому аркушику, які треба купити транзистори, батарейки, і віддав гроші.
Батько взяв їх і, не рахуючи, сховав до кишені. Спитав:
— Так це, значить, не тільки твої, а й їхні?
— Умгу, — кивнув головою.
Батько надів картуза, рушив до дверей.
Пообідавши, хлопці знову завітали до Сашка — кликали піти на конюшню, навідатись до лошат. Та він не пішов, сказав, що дома треба погосподарювати. Хоч і кортіло похвалитися новиною, змовчав.
"Ото несподіванка буде для хлопців увечері, — думав сам собі Сашко. — Впаяю у приймач транзистори за схемою, яку намалював фізик, вкладу батарейки, покличу друзів і скажу: "Ану, спробуймо, може, і без транзисторів та батарейок працюватиме". Підійду, крутну одну ручку — не говорить, вони в сміх, крутну другу — і він як закричить на всю хату, ніби справжній, заводський".
Почав конструювати того приймача дядько Дмитро, як ще ходив до школи. Коли він поїхав учитися в місто на пілота, всі його "винаходи" разом із приймачем бабуся Дарина знесла на горище. Недавно Сашко лазив туди по насіння і наткнувся на нього. Старанно витер від пилу і поніс показати вчителеві фізики, який керував технічним гуртком. Той подивився і сказав: приймач цілком годящий, треба лише замінити в ньому кілька транзисторів та батарейки.
Проте батько не зрозумів переваги приймача над репродуктором. Коли Сашко попросив його купити все необхідне для того, щоб полагодити приймач, він і слухати не схотів. Мовляв, і без нього можна обійтися, досить репродуктора.
Тоді Сашко запропонував Миколі, Віктору й Олегові разом придбати потрібні деталі і користуватися приймачем спільно.
Хлопці одразу ж погодились.
Час минав дуже повільно. Сонце, наче прив’язане, стояло в небі. Хмари — й ті наче зависли над лісом.
Уже й уроки поробив, і долівку замів, і води приніс, і супу зварив, а батька все ще не було. Раз по раз виходив за двір глянути: не їде, бува?
"А що, коли не купить, — подумав нараз. — Візьме й проп’є. Що тоді?.. Ні, — відкинув таке припущення, — цього тато не зробить. То ж не мої гроші. Та й п’є він тільки після роботи".
І все ж неспокій наростав.
Коли сонце почало хилитися до обрію, замкнув хату й побіг у гараж — може, батько й зовсім не поїхав до міста.
— Не інакше, як десь радіатор заливає твій батько, — жартували шофери.
"А що, як правду кажуть вони? — подумав. — Сидить оце десь у чайній і пропиває чужі гроші… Чого я не впросився разом їхати, — картав себе Сашко. — Що я скажу хлопцям?.."
Біля бригади зустрів тітку Марію і запитав, чи не позичала вона батькові грошей.
— Еге ж, немає в мене більше клопоту, як позичати йому гроші, — відповіла сердито.
У Сашка і серце похололо: обдурив батько… Рвонув з місця й подався дорогою за село, як на пожежу. Не зупинився навіть, коли гукали хлопці від конюшні.
Обсаджена стрункими тополями дорога за селом простяглася рівним полем і губилася ген-ген на небокраї.
Сашко побіг до вітряка, по крилу виліз на нього і, примруживши очі, подивився на дорогу. Тепер було видно значно далі, але й там не побачив жодної машини.
Зліз на землю і сів зажурений на жорно.
Довгенько сидів Сашко біля вітряка. Байдужий до всього навколишнього, він не помітив, що вже почало смеркати. Отямився лише тоді, коли на дорозі голосно засигналила машина. З відчинених дверцят махав рукою батько.
Тривожно забилось серце. Схопився на ноги, підбіг до машини.
— Купив? — запитав насторожено й крізь відчинені дверцята забігав очима по кабіні. Не вірив, що побачить там покупку, і все ж шукав її.
Батько чомусь підморгнув по-змовницьки шоферові, дістав з-під сидіння картонну коробочку.
"Батареї…" — полегшено зітхнув Сашко, вгледівши на коробочці напис: "Сатурн".
— Такі вам треба?
Сашко взяв обома руками коробочку, притис до грудей і очима, повними сліз і здивування, дивився на батька.
— Транзистори теж є, не бійся! Я їх ось поховав, щоб не попсувати, — поплескав батько по кишені. — На ось тобі й це, — простягнув новий учнівський картуз.
Сашкові хотілося помчати до матері і розповісти про все, все…
СОЛОВ’Ї
Дід Артем здалека їх упізнав, як тільки хлопці випливли на середину річки. Дарма що скоро сповниться вісімдесят, зір і слух у нього добрі, аби ще сили стільки було в руках і ногах.
Через ту неміч і опинився оце на острові. Думав, настане весна, тепло, оживе все довкола, і слабість минеться. Де там… Хоч-не-хоч, довелося відмовитись од саду, проситися в сторожі. Добре, що заміну по собі достойну лишив, син Павло таки помирився з дружиною, повернув її з діточками і до хати, і до саду. На Оксану можна цілком покластися, вона й знаюча, й порядок зуміє в саду дотримати! А він уже буде на цьому річковому острові літувати, доглядатиме колгоспних лошат і телят, яких вивезли сюди на випас.
Побудував недалеко від берега під осокором курінь, змайстрував столик, лавочку біля нього вкопав, триногу поставив, на якій варив собі у закіптюженому казанку страву.
Всі дивуються: як не занудьгує в самотині? А йому аж смішно від тих балачок. Яка самотина? Хіба лошата й телята не живі істоти? Та й без них чимало всякої дикої живності на острові. І люди бувають тут. Раз або й двічі на тиждень навідується ветлікар, бригадир іноді загляне, котрийсь із рибалок запливе, піонери майже щодня приїжджають провідати колгоспний молодняк, який взялися доглядати.
Молодці вчителі чи, може, піонерське начальство, що додумались, підказали таке дітлашні! Нехай змалку привчаються обходитися з худобою…
Спираючись на ціпок, дідусь подибав до похилої дупластої верби, біля якої припинав свою довбанку-душогубку. Коли хлопці наблизилися до острова, показав ціпком на вичовгану місцину під вербою:
— Сюди чальте.
Тільки ткнулися в берег, Кудлай вистрибнув із човна, підбіг до діда й лизнув у руку.
Хлопці прив’язали човен, забрали весла, вудки, відерце з приманкою для риби, рогозяного кошика.
— Приїхали, дідусю, на лошат подивитися і рибу половити. Можна? — спитав Сашко, хоча й знав, що дід Артем завжди радий, коли вони гостюють у нього.
— А вроки повчили?
— Завтра ж неділя.
— Ну, якщо так, то можна. Тільки ж не баріться біля лошат, бо сонце оно вже де, не буде коли й рибалити.
— Ми з ночівлею до вас. Ранком половимо.
— А дома знають?
— Знають. Ось і харчів дали, — підняв важкого кошика Сашко. — Бабуся і для вас поклали.
Поки Микола, Сашко, Віктор і Олег купали та чистили лошат, дід Артем зварив юшку. Повсідалися вп’ятьох круг казана — і аж за вухами лящить, така вона смачна, ця острівна юшка!
Наївшись, полягали горілиць у траві, на зоряне небо задивились.
Раптом у ліску, що темнів неподалік на острівці, защебетали солов’ї — один, другий, третій…
— І мій витьохкує, — сказав дідусь.
— Як — ваш? — не зрозуміли хлопці.
— Той, що я його вчив співати.
— Ви вчили солов’я співати? — здивувалися.
— Еге ж, учив. Наморочився з ним, зате ж і співачок вийшов на славу. Хочете, поведу, послухаєте?
— Ходімо, — згодилися відразу.
— Е ні, не тепер. На світанку, як нап’ються роси, тоді в них голоси дзвінкіші. А зараз лягайте спати, бо я рано-рано вас розбуджу.
— Вставай, бо скоро білий ведмідь у курінь загляне, — торсав Сашка за плече дідусь Артем.
— Де ведмідь? — підхопився враз.
— Ранок, кажу, настане. Буди дружків. Ідіть умивайтеся. Будемо солов’їв слухати.
Сашко пригадав учорашню розмову, скинув із себе кожух, що пахнув вівцями, рибою, розбудив хлопців і, відшукавши рушник, виліз із куреня.
Надворі ще ніч. У темному небі, як у велетенському озері, грають золоті рибки-зорі, а з-поміж них плаває здоровенний карась — повновидий місяць.
Сашко сонно побрів на берег до похилої дуплистої верби, до якої був прив’язаний довгим ланцюгом човен і дідусева довбанка. Ступив у човен, схилився над річковим плесом, де також іскрилися зорі й купався місяць, набрав повну пригорщу води і хоробро вихлюпнув собі на спину.
Як помився і витерся, сон наче рукою зняло.
Незабаром надійшли вмиватись і хлопці.
Дідусь чекав на них біля куреня. На ньому незмінні біла-біла сорочка, солом’яний бриль і кирзові чоботи, які він чомусь і досі носив, хоч стояв теплий, квітучий травень.
— Ви тепліше одягайтеся, — порадив дідусь. — У лісі вогко і росяно!
— Нічого, дідусю, ми не змерзнемо.
Спершу простували луками. Попереду дідусь, за ним Сашко, Микола, Олег і Віктор. Добре дідусеві — він у чоботях. А їхні черевики й холоші одразу стали мокрі-мокрісінькі від роси, наче йшли не по густій луговій траві, а брели по калюжах.
Наблизились до темного ліска.