Кониського, до якого фактично і їхав Іван Франко. Володимир Качала був галичанином, закінчив Віденський політехнічний інститут, досконало вивчив цукроварну справу, а тому його до Києва на свої заводи запросив відомий фабрикант Терещенко. На цьому ж заводі, де директором Володимир Качала, на посаді хіміка працює шкільний товариш Франка Гладилович, через якого київська "Громада" підтримувала зв'язок з Галичиною. Дякуючи Кониському та Гладиловичу, Франко замешкав у пансіонаті разом із Сергієм Киричинським, який після закінчення Тернопільської гімназії тепер вчився у Київському університеті на медичному факультеті. Йому дорого обійшлося знайомство ч Франком. У 1886 році у нього було проведено обшуг, знайдено празьке видання "Кобзаря" Т. Шевченка, вчинено допит про зв'язки з Іваном Франком та іншими прогресивними людьми, — і молодому медику було відмовлено залишитись працювати викладачем у Києві. Уряд вважав, що краще буде для Сергія, коли він попрацює десь на провінції, а тому направив його земським лікарем у глухі села Чернігівщини, де незабаром Сергій, підірвавши здоров'я, вмирає.
У цей час до Києва прибула делегація російських вчених, опікуватись якими "Громада" доручає Павлу Житецькому, відомому вченому та письменнику, пізніше члену-кореспонденту Російської Академії наук. До цієї групи пристав і Франко та разом з нею відвідує Андріївську церкву, Лавру, Софію, залишки будов княжих часів та ще не добудований Володимирівський собор. Франко, як це часто бувало з ним, сам почав розповідати про історичні події тих часів. Іван Якович, як його називають кияни, приємно здивував усіх своєю обізнаністю і відразу припав усім до вподоби. Як скаже пізніше Микола Вороний, Франко "швидше належав до типу безпосередньо-щирих і простих наддніпрянців, ніж до специфічно-рафінованих галичан з їх плиткою, меркантильною вдачею, з застарілими забобонами і пристосованістю до дрібнобуржуазного трибу життя. Франко — це розмах і енергія, поєднана з елементарною простотою, але він перевищував наддніпрянців своєю культурою, хоч і не любич і не вмів виставляти її напоказ".
Франко дивує киян не тільки своїм інтелектом. "Кого б я не зустрічав із своїх знайомих (а їх у мене у той час було чимало) і вітався з ними, — говорив Гнат Житецький, — Іван Якович теж ввічливо знімав свою шапку і вітався з ними. "Що це? Ви всіх отих людей теж знаєте, добродію?" — запитався я. Франко усміхнувся і відповів: "Ні, нікого; а це вже у нас такий закордонний звичай вітатися зі всіма, хто вітається з супутником своїм на вулиці..."
У Києві, як цього й слід було чекати, Франко знайомиться з багатьма письменниками та діячами української культури, в тому числі і з Лисенком, якого зачаровує співом галицьких пісень. Лисенко просить Франка вислати тексти цих пісень, що Франко і зробив, повернувшись невдовзі до Львова. 22 пісні, котрі прислав Франко великому композиторові 13 грудня 1885 року, лишили в душі Лисенка любов до пісенної творчості Галичини...
Саме в цей час, підпільно, українська молодь складає читанку для дітей під назвою "Веселка". Пізніше вона була надрукована в Галичині під псевдонімом Андрія Молодченка. Молодь часто збиралася то на квартирі В. Наумента, то у М. Лисенка, а то й у Є. Трегубова, який жив за Сінним майданом на Львівській вулиці у будинку приватної колегії П. Ґалаґана, де він працював учителем. Ця посада йому далась нелегко, бо був Єлисей Кипріянович учнем і приятелем Михайла Драгоманова, "профессора и смутьяна". Отримавши посаду, Трегубов і далі підтримує зв'язки з "профессором и смутьяном", інформує його про стан речей у Росії взагалі, а зокрема на Україні, а перед київським градоначальством виправдовується тим, що з Драгомановим він родич, і то якось не випадає "от родства отрекаться". Не відрікається Єлисей Кипріянович і від багатьох емігрантів, котрі, рятуючись від царської охранки, вимушені були покинути батьківщину, і постійно з ними підтримує контакт. І справді, він земляк М. Драгоманова, з Полтави, де народився у 1848 році, і справді, М. Драгоманов навчає блисея Кипріяновича у Київському університеті, котрий Трегубов закінчує у 1872 році... І справді, Трегубов "не отрекается от родства", бо під вигаданими прізвищами тіток, дядьків пересилає М. Драгоманову інформацію про терор на Україні, про дії царської охранки. Цією ж інформацією буде користуватись М. Степняк-Кравчинський при написанні своїх творів. Після закінчення університету Є. Трегубова направляють працювати вчителем словесності у Глухів, а відтак у Курськ. У Курську сталась неприємна історія. Молодий вчитель дав дітям проаналізувати байку Крилова "Осел и Соловей" у присутності "предводителя дворянства", котрий надзвичайно любив пхатись у справу виховання дітей по школах. "Предводитель дворянства" почув себе ображеним і вимагав взагалі позбавити Є. Трегубова викладацьких прав, але якось минулося, і Трегубова як "штрафного" вчителя перевели працювати у Сумську гімназію.
У Сумській гімназії вчителькою підготовчих класів працювала Антоніна Хоружинська, котра тільки недавно закінчила Харківську гімназію і, дякуючи клопотанню родичів та опікунів, отримала цю посаду. У 1876 році Антоніна Хоружинська стала дружиною Єлисея Трегубова, і вони вирішують перебратись у Київ, де молодому вчителю словесності обіцяли друзі місце при колегії Ґалаґана.
У Трегубова Іван Франко і познайомився з Ольгою Хоружинською, молодшою сестрою Антоніни. Родом Ольга, як і, зрештою, всі Хоружинські, з Слобожанщини, з маленького села Борки на Харківщині, в якому вона народилась 10 квітня 1864 року. Батько Ольги, Федір Васильович, був "титулярным советником" і по роду служби дуже часто переїздив з сім'єю з місця на місце. Дітей у сім'ї було багато. Діти жили то при батьках, коли це дозволяло помешкання, а коли ні, то їх, як згадує Антоніна, "розпихали" по бабах та тітках, а найчастіше відсилали в село Тимофіївку коло Сум. Смерть захопила титулярного радника в невеличкому містечку Красний Кут на Богодухівщині. Сім'я залишилась без засобів до життя, і мама почала працювати вчителькою місцевої двокласної школи. В цій школі і здобували освіту старші її діти. Праця сільської вчительки остаточно підірвала здоров'я матері, і вона змушена була покинути вчителювання і переїхати у Тимофіївку. Антоніну і Ольгу вдалось "пристроїти" до гімназії в Харкові, а брата до чоловічої 1-ї харківської гімназії за державний рахунок.
Після смерті матері у 1875 році па плечі старшої Антоніни лягають турботи про сім'ю. Вона влаштовується працювати вчителькою у Сумській гімназії і забирає до себе молодших сестер. Опісля вдається влаштувати одну із сестер у Московський сирітський інститут, а Ольгу — до Харківського інституту шляхетних дівчат. В Сумах Антоніна зустрілася з своїм майбутнім чоловіком Є. Трегубовим. У Києві молоде подружжя Трегубових активно включилось у життя "Громади". Єлисей Кипріянович входить у склад редакції "Киевской старины", виконує обов'язки коректора, і скарбника, і кур'єра.
Саме тоді, коли у Києві був Франко, з Харкова приїздить Ольга Хоружинська. Позаду інститут шляхетних дівчат. Тепер вона стала слухачкою Вищих жіночих курсів. Курси зробили свою справу, і Ольга із слобожанської провінціалки стала розвиненою і освіченою дівчиною з демократичними поглядами.
Ольга, як свідчила Антоніна, "була привітна й дотепна" і відразу "впала в око" Франку. Він їй теж сподобався. Дійсно, така енергія, такий розмах, культура, розум. Куди до нього тутешнім "ухажорам". Та й зовнішність — гарні очі, високий лоб... Франко часто навідується до Трегубових, і Ольга потім своїм товаришкам розповідає, що Франко людина "передових поглядів", на жінку дивиться, як на товариша і друга, сподвижника у боротьбі. Перед Ольгою Франко не приховує, що йому такий друг і потрібен. Саме зараз...
II
На початку березня Франко повертається у Львів і незабаром просить Є. Трегубова посватати за нього Ольгу. Єлисей Кипріянович чемно відповів, що у них немає такого звичаю сватати когось до когось, а крім того, Ольга така людина, що зуміє вирішити свою долю сама. Нехай він, Франко, сам звернеться до Ольги.
Іван Франко. Ользі Хоружинській. Львів, 4 вересня 1885 року: "Ви, певно, й не надієтесь листа від мене, а щонайменше здивуєтесь, що се нараз приплило мені по так довгім часі, як ми бачились, писати до Вас.. А діло, про котре хотів писати Вам, ось яке. Що сказали б Ви, якби який-небудь галичан, приміром, я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?.. Я на хвилину лишаю на боці те, що може сказати Ваше серце... Припускаю тілько, що серце Ваше не скаже безглядно veto, — бо в такім разі всяка дальша розмова неможлива і безхосенна, і коли б справді серце Ваше було противне сему ділу, то я надіюсь, що Ви одним одвертим і щирим словом зробите конець усім моїм мріям і надіям.
Ну, але сли так зле не буде, то що скаже Ваш розум? Поперед всего він може повстати проти зв'язку з чоловіком, живучим в другім государстві, серед інших порядків і зовсім чужих людей та обставин. Я дуже добре розумію всю вагу сего аргументу; знаю, як тяжко чоловікови, що зжився з певними обставинами і людьми, покидати їх, покидати родичів і свояків і йти за границю, та ще й до чоловіка, котрого майже зовсім не знаєш".
Він запевнив Ольгу, що така вже жіноча доля: приходить час, і треба йти з батькової хати між чужі люди з чоловіком. Але хіба між Галичиною та Києвом є китайський мур? Хіба зв'язки з родиною не можна підтримувати? "Мені здаєсь, — намагається переконати він її, — що кожда людина щира і спосібна — а за таку я вважаю й Вас — зможе жити і привикнути у нас, бо зможе знайти у нас роботу, хосенну для загалу і близьку єї серцю. А се, мабуть, нечувана річ, щоб хто вмер з нудьги при роботі, котра єму мила і з котрої він бачить користь для свого народа".
А любов? Як бути з нею? Ах, Олю, мила Олю, хіба ж ця любов дається тільки розумом, знанням? "Хіба вона не так, як той дух, що віє, куди хоче? Хіба ж вона не приходить через ніч, не виростає з тихої симпатії, з уподобання частише навіть, ніж рівности думок і переконання? Знане, взаїмпе поважане, схожість думок і переконань дають їй тривку і здорову підставу, дають їй поле до розвитку і зросту, се так, — але се діло зовсім осібне, не маюче нічого спільного з першим почином того чутя..." Так писав Франко 1885 року.
Пригадайте його листи 1875 року до Ольги Рошкевич, сповнені палкої пристрасті.