Наїжся оцього болота по саме нікуди! Тоді, знаю, більше не забаглося б їм війни!
Тільки-но окопались, прибіг вістовий з батальйону і доповів, що наказано знову зніматися вперед, бо противник відступає.
Сагайда подав команду в'ючитись.
Сковзаючись і витягаючи один одного за руки, перебиралися через насип, і знову темна пустеля залягла перед ними. Серед її чорного океану, як багряні острови, здіймалися пожежі. Близькі й далекі, вони своїми нерухомими загравами викликали почуття космічної безмежності цих темних просторів. Здавалося — йди хоч століття, все буде під ногами цмокати крута земля, сіятиме й сіятиме однаковий дощ, все буде темрява, будуть височіти серед неї непорушні острови багряних скель.
Далеко за північ бійці Сагайди наблизились до одної з таких багряних сопок, і Черниці побачив, що нема ніякого скелястого острова з рожевого каміння, а є лише довжелезні скирти, стайні, комори, які горять з повільною страшною байдужістю. Часом затріщать крокви, з гуркотом посиплеться гаряча черепиця з покрівлі, і знову все горить рівно, повільно, приречено.
Не горів лише панський будинок у центрі просторого дворища, осяяний з фасаду полум'ям. Стрункі білі колони, обвиті диким виноградом, стояли біля його входу. Черниша будинок вразив своєю архітектурною досконалістю. Не займаний полум'ям, він білів у темряві, мов казковий, заворожений від усяких стихій палац, височій, як справжній володар цього розбурханого чорного степу. Зяючі отвори вікон з багристими зблисками на уцілілих де-пе-де шибках мовчазно і загадково дивилися на озброєних незнайомих людей, що заповнили подвір я і на мить зупинилися вражені.
Завжди буває ця зупинка, хоч на мить, хоч на одну секунду перед об'єктом, який був щойно іншим, таємничим світом і бив, стріляв по тобі, а зараз ти мусиш увійти до його нутра. Знаєш, що вже там нема ворога, і все ж зупинишся, бо вона, будівля, по інерції ще дихає на тебе неприязно. І лише зайшовши досередини і гукнувши щось товаришеві або навіть самому собі, ти наче обвієш чужі стіни своїм подихом, і вони вже стають близькі, освоєні, як трофейна зброя, що вистрілила вперше в твоїх руках.
У стайнях ревіла прив'язана худоба, душачись у диму і згораючи живцем. Обсмалене лоша, пирхаючи, вискочило з полум'я і стало, злякано озираючись. Загледівши біля мінометників коней, воно довірливо пішло на них, шукаючи матері. Зовсім мале, безпорадне; воно тонкими тремтячими ніжками дибало до них і довірливо йшло в руки бійців. Кожному захотілося погладити його. Роман Блаженко обійняв лоша за шию і притулився шершавою щокою до його атласної мордочки. Черниш гірко посміхнувся. Його теж в цей момент мовби гладила по щоці далека ніжна рука...
— Гляди, заколені його своїми вусами! — гукали бійці на Блаженка.
— Кумисом би малого напоїти! Повітря від близького пожарища нагрівалось, і бійцям ставало тепліше.
XXV
В другій половині дня пронеслася чутка, що праворуч під натиском ворога сусіди драпають, оголяють фланг. Невідомо, хто пустив цю новину перший, але тепер уже її знав кожен. Нервова тривожність з'явилася в рухах бійців. І хоч міномети з-за дотліваючої скирти чахкали, як і раніше, але боєць, навіть опускаючи міну в трубу, одним вухом насторожено прислухався, що робиться в піхоті. А там, у вибалку за маєтком, де залягла піхота, було неспокійно. Кулемети захлинались. Прибіг зв'язківець з полку і на оклик Сагайди нічого ие відповів, тільки махнув рукою. З'явилися штабні працівники, заклопотано кудись поспішаючи. Пробігла задихана полкова, розвідка. Козаков біг у розстебнутій фуфайці, з автоматом в руці. Вглядаючись з якоюсь злою увагою вперед, він навіть не помітив Сагайди.
Комбат вимагав вогню і вогню. Сагайда бив і бив, збентежено поглядаючи, як тануть міни, як загрозливо росте купа порожніх ящиків. Що буде, коли вистріляє міни? Транспортери з боєприпасами ще пробирались десь по бездоріжжю.
Черниш стояв на спостережному пункті, виритому цієї ночі просто в полі за маєтком. Він сам напросився у Сагайди коригувати вогонь, і Сагайда згодився, бо в глибині душі вважав Черниша кращим за себе коригувальником. В окопі, біля Чернишевих ніг, сидів над апаратом Блаженко-старший. Після того, як у бою під висотою одного а телефоністів поранило, Романа поставили на апарат, і він, з властивою йому ретельністю, взявся до нової роботи. Водночас він виконував при Чернишеві обов'язки ординарця, хоч і робив це не з волі Черниша, а тільки з власної ініціативи.
Розташуванням свого спостережного пункту, виритого вночі нашвидку, Черниш був не зовсім вдоволений, — і від вогневої забрався далеко, і видно звідси не все, що хотів би бачити... А тепер міняти місце було вже лізно. Сіре туманисте поле закипало боєм, то тут, то там зблискували, рвучи землю, снаряди, в лощині, що тяглася попереду, наростав глухий, тривожний гомін. Та лощина непокоїла Черниша найбільше. Зараз на правий край її саме вповзали ворожі бронетранспортери з десантами. Черниш спрямував вогонь мінометів туди. Мінометники били на крайньому заряді, і влучити в бронетранспортер було важко. Одначе кілька мін лягло за машинами гам, де брели десантники, і коли дим розвіявся, Черниш побачив, як німці збирались по кілька чоловік у гурт, напевне, біля вбитого або пораненого.
Незабаром тріскотнява і гармидер знялись і ліворуч в лощині, десь зовсім близько, де було досі порівняно спокійно. В лощині раз за разом зривалось "ура", гучне, далеко тануче, але піхоти не видно було.
"Мабуть, кричать навлежки, — майнула Чернишеві догадка. — Знаємо ці штучки!.. Ах, нема на них Воронцова!.."
Транспортери один по одному заходили в балку, переснувавши всю її трасуючими кулями. Звялася справжня вогняна завірюха. Гамір наростав.
І ось з тої завірюхи, з балки стали вискакувати бшціз один. два, потім цілим табуном. Бігли сюди, на маєток. Видно, там, у лощині, кимось дано було команду відійти. Чернишеві було це зрозумілим: протитанкову артилерію ще не встигли підтягнути, і піхота, атакована бронетранспортерами, опинилась у скрутному становищі... Відійти до маєтку, закріпитись... Але чи не занадто поспішливо? Чи не паніка це?
Важкі запилені шинелі шуміли біля його окопчика. Чернишеві здалося, що серед інших промчав тут і той лисий піхотинець, який носився в Румунії на схарапудженому коні і волав: "Запини,запини!"
— Що сталося? — гукнув Черниїн до одного з піхотинців. — Ану стій! Стій!!
Солдат прошумів, не відповівши. Кулі цьвохкали все ближче, впиваючись у землю. Черниш ще когось зупиняв, про щось питав, комусь погрожував пістолетом, але від нього тільки відмахувались. Все летіло повз нього, хтось падав, скошений кулями, поки й він раптом ойкнув і похитнувся, розставивши руки так, ніби хотів своїми грудьми спинити цю лавину, і впав. А піхотинці під хвищею куль, що густішали й густішали, пролітали далі, перескакуючи через Черниша, вважаючи його за вбитого.
Блаженко хоч немов і не стежив за Чернишем, але одразу помітив, скоріше відчув, аніж помітив, що нема вже молодшого лейтенанта в загальній катавасії. Тідь-ки-но був і нема! Роман, не втрачаючи самовладання, рішучим стрибком вискочив з окопу, кинув оком туди-сюди й одразу ж наткнувся на свого командира: Черниш, розплатавшись у грязюці, лежав горілиць, із затисну-тим у руці пістолетом. Закривши очі, він глухо стогнав, наче уві сні. Обличчя було смертельно-бліде, безжиттєве. Блаженко одним поглядом визначив, що командира поранило кудись у голову чи потилицю, бо чубата Чернишева голова вже підпливала кров'ю. Блаженко навіть не уявляв собі, що можна кинути свого командира серед цього поля і тікати самому. Владним окриком з металевими нотками, які звідкись несподівано з'явились у його голосі, Роман зупинив найближчого піхотинця, і той став, отетерілий.
— Допоможи взяти!
Піхотинець піддав, і Блаженко звалив Черниша собі на плечі, взявши його, як брав у колгоспі лантухи з зерном, — обома руками. Черниш застогнав за плечима. Блаженко не зважив на стогін, зігнувся під важкою ношею, побіг. Не думав він, що цей сухорлявий юнак виявиться таким важким!
В зойках, тріскотняві, страшному гвалті, гармидері тонуло все навколо, тьмарило свідомість і надавало ногам дивовижної прудкості. Не можна було вмерти. Треба було втекти. Треба було винести командира. Відколи Блаженко взяв на себе молодшого лейтенанта, він несподівано позбувся страху за свою спину, за саме своє життя. Йому здавалося, що тіло командира захищає тепер його, мов панциром, що жодна куля не черкне його, доки ця жива ноша лежить на ньому. Адже він зараз виключився з війни, він тільки рятує іншого. Був певен, що за такою святою роботою ніяка сила не може вбити людину.
Впав перед Романом якийсь боєць, влучений розривною кулею в голову так, що знесло череп. "А мене не може!" — подумав на ходу Блаженко і перескочив через ноги бійця. Біг, упрівши, хекаючи, пускаючи очі під лоба, щоб побачити далі наперед. Найпрудкіші з піхотинців були вже в маєтку: одні минали його, інші заскакували в будинок, щоб передихнути, отямитись. Кулі, мов кайлами, кришили кам'яні стіни. Досягши будинку, Блаженко теж завернув на східці, піднявся до дверей. Шинелі перед ним розступилися, пропускаючи всередину. На першому поверсі біля дверей уже набилося повно бійців з різних підрозділів — розвідники, радисти, зв'язківці... Декотрих з них Блаженко знав у обличчя, більшість була незнайома.
— Черниш? — раптом почувся з гущі голос Сагайди. — Ану розступіться! Сюди його давай!..
Обережно зняли, поклали його на брудній мозаїчній підлозі.
В числі тих, що допомагали мінометникам влаштовувати пораненого, був і розхристаний Козаков, який теж недавно забився сюди. Тепер перед Козаковим лежав на той молоденький, свіжий, чистий офіцер, якого він зустрів уперше на прикордонній переправі... Галіфе в багнюці. Підошва на однім чоботі відстала... Погони зім'ялись, вицвіли за цей час... І з виду помужнів, постаршав: між чорними бровами лягла глибока складка, а над верхньою губою висипався темний молодий вус.
Блаженко та Козаков одразу взялися перев'язувати Черниша, розриваючи свої засмальцьовані пакети, які тижнями носили в кишенях, зберігаючи для себе.
Черниш лежав непритомний. Його, як виявилось тепер, поранило не лише в голову, а й у бік.