Та ще як!
Тарасові дуже цікаво було побачити пана — який він єсть? Мабуть, висо-окий-високий, бо в нього руки довжелезні. Це раз чув Тарас, як два дядьки балакали. Один каже: "Втечу, їй-бо, втечу". А другий каже: "І куди ти втечеш? Де сховаєшся? У нашого пана руки довгі".
Тарас старається уявити собі найдовші руки. Ну, от як я сховаюся у погріб
— достануть? — Достануть! — А як у ярок сховаюся — достануть? — Достануть! А як на горище?
І з оцими, як і з усіма іншими сумнівами біжить Тарас до діда.
— Дідусю! Що воно таке — пани?
Дідусь поглянув на онука — невже, мовляв, і тобі вже прийшла пора панів знати? Потім, помовчавши трохи, сказав:
— Пани, це як би тобі сказать. Усяку комашку, усяку мушку Бог создав на щось, воно якусь користь чоловікові приносить. А от навіщо він панів сотворив — так я, Їй-Богу, не знаю. Воно, може, й не наше діло у господні справи мішатися, ну тільки я б, на Боговім місці будучи, такого паскудства не творив би.
В голосі діда чується безконечне презирство, і Тарас те відчуває.
— А які ж вони таки є?
— Та вони цілком на людей скидаються, ну тільки то люди, а то пани. Люди роблять на нивах, шиють кожухи, гнуть обіддя — одно слово, роблять усе. А пани нічого не роблять. Лежать до півдня, п’ють чай чи ще яку там юшку, у карти грають, танцюють і ще таке виробляють, що тобі й знати не треба. Люди бідують, не мають що їсти, не мають у що грішне тіло вгорнути, а у панів грошей без кінця, жеруть, як кабани у сажі. Напреться свинини чи ще там чого смашного, надудлиться наливки самої кращої, не виробиться, не витрудиться — і починає казитися з жиру. Ще у нас, хвалити Бога, хоч нема двора у селі. А там, де двір є — могила!
— А що ж там робиться, дідусю?
— Бог з ним. Не треба тобі знати. Виростеш — довідаєшся.
І нараз дід Іван розреготався.
— Чого ви, дідусю?
— Та це я згадав... До нашого пана ото колись приїхала родичка якась аж із столиці. Здоро-ова! Така дебелюща, що я й не бачив таких. Так дівчата розказували, — сіла вона у крісло. А крісло — чи воно благеньке було, чи пані вже така преважуча — ну, тільки днище випало й пані провалилася туди й застряла. Хоче встати, а крісло причепилося ззаду й ніяк вона з нього не вилізе. Кричить, як свиня недорізана!
— Прибігли дівчата рятувати. Як глянуть, — ох, лишечко! Регіт розбирає, а тут і усміхнутись ніззя. Аж губи собі кусають дівчата! Одна не видержала й
приснула зо сміху — так було їй потім.
— А що ж їй було, дідусю?
— Вихлостали, не що. А другий раз так іще лучне трапилося. Пішла та пані на проходку у сад. А там ярок не ярок, ну так проваллячко єсть і через нього місток. Місточок був старенький, тож як ступила на нього бариня, то так і провалилася до половини. Верещить уп’ять — іще дужче!..
— А в тім ярку люди копали. Глянуть уверх, а там голі ноги чиїсь дебелі теліпаються. Та здорові, як жлукта! Свят-свят-свят! Мара!..
Дід реготав.
Не пояснішало в голові у Тараса — так він і не взнав, що таке пан.
Але життя скоро показало. І то так показало, що зосталося того вражіння на весь вік.
XXXIV
Явився той же самий "сухоперний" і велів батькові їхати під хуру.
— Посуд якийсь чи що везуть. Хурщики їдуть далі, а ти візьмеш із шляху хуру й доставиш до Вільшаної.
Як так, то й так. Дядько Григорій поїхав на ніч, узяв хуру, а на другий день, їдучи мимо, зупинився коло хати — попоїсти.
Почувши, що батько їде до Вільшаної, Тарас в одну душу — щоб і його взяти. Та так пристав, так причепився, що батько не знав, що й робити. Він бо не знав Тарасових сокровенних думок — що Тарас сподівається у Вільшаній побачити пана! Хоч не бачив залізних стовпів, так пана побачить.
Батько не хотів був брати, але як і завжди, вступилася мати.
— Ти ж сьогодня вертаєш?
— Сьогодня.
— Ну, то й візьми — нехай дитина проїздиться.
Батько згодився. Поїхали.
Тарас на сьомому небі. Щохвилини звертається до батька: а то що? А то навіщо? А ця дорога куди? А як он той ліс називається?
Батько, видимо, в доброму настрої, бо охоче відповідав, а не одмовчувався, як звичайно.
— А он і Вільшана. Бачиш?
Тарас глянув. Він був уже раз у Вільшаній — ото на ярмарку. Але тоді Вільшана була для нього тільки містечком. А тепер це ж місце, де живе сам п а н! А що як він стане нараз перед возом, висо-окий, як дзвіниця! Та як ревне: "Ати хтотакий?"
Тарас притих.
Ось розпочався довгий паркан панської садиби. Проти базарної площі за парканом домики, домики, домики. Цікаво Тарасові, що то за хатки, але він уже не питається. Та й батько якось споважнів і похмурився. Наближення до пана завжди може стати небезпекою. Все одно, як до скаженої собаки: може вона й не вкусить, а все ж краще, як далі.
Величезні ворота серед кам’яних стовпів. Таких воріт зроду не бачив Тарас, і душа малої дикої людини наповнилася трепетом перед обличчям невідомого й невидимого бога, ім’я якому пан!
В’їхали у двір — а Тарасові здалося, що в церкву. Розчищені доріжки, посилані піском; квітки, що таких Тарас і не бачив зроду; ніжна зелена трава.
Халабудка якась височенька, одкрита з усіх боків, а в ній велика позолочувана клітка, а в клітці птиця дивовижна, а на птиці пір’я: і зелене, яку ракші, і синє, як у зимородка, і жовте, як у вивільги, і всяке.
Тарас вилупив на неї очі й роззявив рота. А воно як крикне: "Дуррак!" ...
Тарас ізлякався й заховався за батька.
А будинок який здоровенний!.. Куди більший церкви!.. І білий весь. Вікна здорові та багато. Тарас почув себе прибитим і, ледве шепочучи, сказав:
— Тату... ходімте додому.
Але батько не відповідав. Поглянув на нього Тарас, а в батька лице суворе, губи стулені. Шапку зняв.
З дому вийшов якийсь високий худий чоловік. Та чудний!.. Губи голі й трошки підборіддя голеного, а по боках довгі шматки бороди рудої. Лице жовте, у зморшках. Пальці довгі.
Спитав батька, що привіз і звідки. Батько відповів.
— А-а!.. Знаю. Зараз.
Неспішною ходою пішов до будинку. На ходу крикнув щось. На цей вигук повибігали відкілясь парубчаки, усі в однаковій одежі. Стали коло воза, але нічого не кажуть.
Стояли так усі мовчки довгенько. Аж нараз двері в будинку широко розчинилися й з них вийшов, дрібненько ступаючи, старичок.
На голові у нього була якась чудернацька шапочка, на ногах м’які чоботи. Одягнений був у якусь свиту не свиту, а хто його знає й що: довге, широке, рукава, як у попа в рясі.
— А-а! Пасуда, пасуда, пасуда!.. Харашо-о!.. Пасуда, пасуда...
Коли Тарас глянув на всіх присутніх, то з виразу їх поштиво-закам’янілих облич догадався, що це й єсть сам пан
Так оце й пан?!. А миршаве! А паскудне! Губа труситься спідня. Це як би хто з наших парубків двинув раз, так тільки б гегнув!
Але разом з тим Тарас чув якийсь острах коло цієї особи, котра до того ще й говорила незрозумілі слова: "дапасу... дапасу... дапасу"...
Парубчаки, що стояли доокола, кинулися розв’язувати воза. Під шкірами були дощані скрині. Поздіймали з них віка — солома. А в соломі тарілки, якісь горщички. їх виймають і ставлять на землю, а пан прицмокує губами й тре сухі рученята.
Але от одна розбита тарілка... друга... Потім горщичок розхряпаний... Потім велика тарілка довга вищерблена...
Тарас глянув на пана — і не пізнав його. Рот розкрився, мов чорна яма, звідти виліз один жовтий зуб, бризкає слина, руки трясуться, а сам весь мов танцює.
Потім почав бігати по траві, битися тими схудлими руками по полах і викрикувати щось уже цілком незрозуміле.
— Прапал сєрвіс!.. Прапал сєрвіс!.. Прапал сєрвіс!..
Це звучало зовсім так, як ото Микита вивчився десь заговору проти вовків: "Ти, вовче-сабартаче, песій сину, небораче!.. Іди собі на мученики, на бученики, дадуть тобі копервасу та блейвасу" і т.д.
Тарас глянув по людях усі зблідли й стояли мовчки. Глянув Тарас на батька, а у батька лице якесь аж наче сіре.
Та невже й батько боїться оцього паршивенького дідугана? Та батько як би схотів, так міг би його однією рукою аж на отой будинок білий закинути!
Але тут сталося щось уже зовсім незрозуміле. Пан затупотів на одному місці ніжками й запищав тонко:
— Роза-ак!.. На коню-ушню-у!.. Закатіть єму двєсті!..
І нараз ті парубчаки, що розв’язували хуру, кинулися до батька й обліпили його, як мухи, наче боячись, що батько чи втече чи битиме їх тут усіх на купу.
У батька губи білі-білі. Він злегка отруснувся від тих парубків і ступив крок до пана.
— Пане!.. Я ж не віз цієї хури... Я ж прийняв її в інших хурщиків... Яку мені дали, таку я й привіз.
Але пан і не чув, і не слухав нічого. Він пищав і бризкав спиною. Батько махнув рукою — і парубчаки повели його кудись. Тарас крикнув:
— Тату! Куди ви? — але батько, весь обліплений парубками, йшов, понуривши голову, й не обзивався.
Тарас заплакав і біг іззаду, але наближатися боявся, бо думав, що тоді парубки й його так ізхоплять.
Те, що побачив Тарас далі, помішало йому все в голові.
З батька, з людини, яку Тарас мало того що любив, але звик і шанувати, як щось високе, щось сильне, богате на розум; з батька, що його так же само шанувала мати, слухалася кожного його слова; з батька, що його поважали сусіди й приходили у свято послухати Четьїх Міней або й так розумної бесіди — з цього батька головусі парубчаки зірвали штани, поклали на якусь широку лаву; один парубок сів на голову, другий на ноги, а ще двоє взяли наготовлені у великій купі різки й, ставши по обидва боки, почали бити батька по голому тілу.
Тарас одразу наче очманів. Присів, перекосив рота, вибалушив збезумілі
041.. . Але потім зірвався, кинувся до парубків і, кричучи несамовито, почав їх бити своїми дрібними кулачатами.
Один з парубків відштовхнув Тараса навідля ліктем і попав у зуби. Другий вискочив із товпи, схопив Тараса за вуха й сильно смикав. Потім підійшов іще один, ухопив хлопця під паху, дуже придавивши голову.
Тарас бив ногами, руками, потім рвонув зубами. Парубок скрикнув і шваркнув Тараса об землю. Хлопець судорожно засовав ногами, якась піна пішла йому з рота, й він знепритомнів.
Прийшов до себе, коли щось тепле почало падати йому на лице. Одкрив
041.. . Над ним схилилося батькове обличчя... Батько плакав.
— Тарасику!.. Тарасику, — промовляв він зрідка, а сльози ще дужче капали й мочили Тарасові лице.
Сорочка й штанці на Тарасові були цілком мокрі — видимо його одливали водою.