Уже входила в світ, несучи й своє "я"; уже перестала бути неодушевленим предметом для переношування, перекладування, цілування... "А я? — мов спитала твердо, усією своєю істотою. — А мене хіба не треба запитати? Де ж моє — "хочу"?"
Витягнулася. Прижмурила очі. Вчора ще не вміла важити, не знала цін на життєвім ринку; сьогодні вже важить — і поволі приходить свідомість конечності.
Свідомість конечності! Приходить, заволодіває і не лишає вже місця найменшому ваганню.
— Так мусить бути. Я не знаю чому, але так мусить бути і так буде.
І вона не малювала собі будучини ані рожевими, ані темними фарбами; попросту не хотіла підіймати завіси. Цілком покорилася, віддалася — і це заспокоїло.
Стара їмость входила пару разів, тихо, тихесенько прочиняючи двері. Маруся прикривала тоді очі й чинилася сплячою. Старушка хрестила невістку здалека дрібним хрестом і ще тихше виходила пріч.
Маруся не встала й до вечері. Важко було би бачити мужа. Він ще міг би запитати, чого вона така смутна, а вона могла би відповісти: "Бо сеї ночі тікаю з опришком у гори".
Роздяглася, лягла. Спала вона тепер в окремім покоїку, бо так ще давно зарядила стара їмость. Бабця було прийшла, сіла коло ліжка, хотіла побалакати, але Маруся сказала, що чує себе не зовсім здорово і потребує спокою. Се було жорстоко трошки — але що ж робити?:.
— Ну, то я лишу двері трохи відчиненими, добре? Бо як припадком треба буде тобі що уночі, то аби я могла борзенько прийти, — добре? Або я ляжу тут, у тебе, на сій канапі, — добре?
— Ні, ні, бабцю. Ідіть собі й лягайте цілком спокійно, а двері кріпко зачиніть. Я чую, що жадної небезпеки нема, лиш спокою хочу.
Переглянувши вдесятеро, чи все є, чи не бракує чого, вийшла нарешті стара їмость, але Маруся знала, що вона не раз ще підійде на пальцях до дверей і буде надслухати, притулившися вухом.
От і почалося!.. Почалося воно, безсонне, безконечне темне чекання. Треба вичекати все: і нім, вилаявши по останній наймита за коні, ляже о. Василь; і нім стара їмость віддасть всі прикази на слідуючий день, перемовить усі молитви і ляже нарешті на скрипуче ліжко; нім наймички перестануть торохкотіти ложками, посудом, наколять трісок на завтра, гупаючи поліном об дошку так, що аж хата трясеться; і нім полягають потім на купи свого лахміття, і позатихає хихотіння з-під верет, і зморить сон, корявий, як шкіра підошовна; і нім пес перестане, гримлячи ланцюгом, гризти кість, а кіт-ка, за днини ще забравшися на стрих, перенявчить у різних кутках, беззвучно перебігаючи, а відтак, шкробаючи нігтями, спуститься десь по стіні й скочить в м’яку пропасть.
Тоді затихне все в плебанії... Темні хмари котитимуться небом, не зупиняючися над закиненим у середгір’я селом, а коло церкви диким первобутним ревом густиме сторож у ріг. І дивні звірячі звуки ґвалтовно й безтолково будуть рватися в усі сторони, продиратися,в ліси вверх потоками і долетять до Дмитра...
...Він сидить уже, окутаний привичним укривалом ночі, сидить на великім каменю-жертвеннику, утопивши безрушні очі в білий гребінчик піни. Зупиненим кавалком блискавиці блищить стволина кріса за плечем; придавивши мох собою, лежить поблизу важка бартка, а десь вище у лісі, на мокрім від потаємних джерелець плаїку, стоїть прив’язаний кінь і пряде ушима, прислухаючися.
...Тихо зсунеться з каменя чорна тінь... упаде на руки опришкові... Він здушить в обіймах, розум відбере поцілунком і так, цілуючи, понесе високо... Се буде вона, Маруся...
І ся гадка уже запалила, уже відогнала всі останні, уже хо-рою нетерпеливістю наповнила кожний нерв. Вся напружилася Маруся. Лежала без руху — а мов бігла на гору скільки сили. В висках стукало молотками, мозок вертів шалений вир обірваних слів, проскакував глупий мотив глупої польської пісеньки, а все покривав, все давив собою трикутний то-піт: Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та!..
Галопував невидимий чорний кінь, і дзвеніли стремена, мов дзвони церковні, і гриміли вистріли з пістолів. А коли настала хвиля робити перший рух на постелі, Маруся не знала, що з нею діється. Здавалося, лиш поворухнеться, — і гримне стеля, захитаються стіни, і ліжко полетить в безодню кудись.
Мов гострим ножем, різало поволі протяжливе скрипіння ліжка. Маруся затисла зуби... А ще ж убиратися, а ще ж відчиняти вікно, лізти. Скільки звуків, яка маса звуків!.. А вікно на защіпці, буде торохтіти, як гармата. Треба було приготовити все за дня, дурна, дурна...
Почала було одягатися, але не могла. Руки дрижать, цокають зуби, взагалі буря шелесту й шумів. Ні, вже ліпше надворі одягтися. От треба вікно відчинити. Вікно!.. Вікно!..
Се ворог був лютий! Се був доноситель! Не умолити його і не вмилосердити.
Бралася за нього ніжно, як за новонароджену дитину. Всю лагідність свою перелила в пальці — і отворяла...
Але вікно було старе, давно забуло молодість і їїііориви — де йому було зрозуміти. 1 зарипіло паскудним старечим єхидним рипом, от як злобні старі черниці ловлять на гарячім учинку молодих послушниць і хихотять потім, бризкаючи слиною, шиплячи змією, випльовують гострі жалючі слова.
І, зачувши перші звуки того скрипіння, з невимовленим прокляттям рвонула Маруся вікно, мовби, розмахнувшися, в лице ударила.
Смілих бояться. Холодне вогке повітря одразу війнуло на Марусю і окутало, наче простиралом. Зітхнула повно, широко.
От тепер уже найголовніше зроблено. Блузка, спідниця під пахвою. Взяти б хіба ще черевики. Впрочім — най лишаються, ніколи буде їх узувати — вже ж пізно. Впрочім — уночі можна ногу наколоти. Ліпше візьму.
Стала коліньми на підоконня, спустила ноги і повисла. На обнажене тіло віяло холодом від землі й роси. Шукала ногами опори, але не знаходила; лиш між пальцями заплутувалися холодні мокрі стеблини цвітів.
— Боже мій! Я й не знала, що тут так високо!
Спускалася, скільки могла; сорочка зачепилася за гачок ві-у
конниці й піднялася. Маруся висіла гола. Жах і стид обхопили її. Скочила вниз, боляче ударилася об щось гостре ногою і соромливо закуталася в сорочку, оглянувшись, чи не побачив хто.
Потім побігла садом, збиваючи росу, забувши біль в нозі й загублені черевики. Подол сорочки змок в одну хвилю і хльоскав тепер по ногах. Одягнутися б... Ні, ні, ні... Не тут, не тут... Далі, далі...
Мов півгори провалилося — завив ріг. Над самим, здавалося, вухом:
— Куги-куги-куги-куги-куги-куги-и-и-и-ку-у-у-у...
Потім старечий голос заспівав:
— Світе ти-ихий святої сла-ави...
Се дід дослужив уже свою вечірню до "Світе тихий". І тут лиш отямилася Маруся — куди вона йде.
Та се ж вона пішла звичайною дорогою попри церкву! Се ж вона вже коло паркана! От розвалене прєсло Харучуків. Скільки разів уже лаяв о. Василь старого Харучука в церкві, зазиваючи, аби лагодив своє прєсло.
— Бійся бога, Тихоне! Таже свині лазять через твоє прєсло на божу царинку. Обгороди святиню, а то так по твоїй душі будуть свині лазити на тім світі, як тепер по царинці.
— Гей-га, їгомостику. Я виджу, ваші свині фурт ходє по божій царинці, та й ви їм нічо не кажете. А ци моя душа толока громацька, аби по ній свині ходили?
Так і вимовиться завжди, а прєсло стоїть некиване.
Все те майнуло чомусь у голові Марусі. Вона побачила, що дід направляється в її сторону, й інстинктовно присіла, закрившися, спідницями, котрі тримала в руках.
Дід ішов і співав. І ся немудра стареча пісня, тремтливий голос, і сей темний силует церкви, і сі дрімлючі величезні брили гір із затихшими лісами, з дробнюцькими хатками по убо-чах — все те творило гармонію тихої гуцульської ночі.
— Шістдесєкь і сім! — голосно сказав дід, перериваючи спів на півслові й тупнувши постолом. Се він кожну ніч, служачи вечірню, обходив церкву рівно сто разів, підладжуючи так, аби сотка припадала саме під схід сонця.
— Як пізно!.. — ледве не скрикнула Маруся. — Він уже пішов! Він не діждався! Його нема!
Бігти... бігти... Чим стій. З усіх сил. Упасти до ніг старому дідові й благати: "Не затримуйте мене, дідусю. Далеко оббігати маю... Пустіть мене. Співайте далі, мовби ви й не бачили, мовби ви й не чули нічого. Співайте собі далі, співайте..."
Все ж зрозуміла, що се хіба було би безумство. Змією поповзла в росистих корчах, вся перемокнувши в одну хвилю, але не відчула нічого...
Тернами, глодами позаростав "вишний" край парканів церковних — бігла. Каміння рвало, краяло ноги — бігла. Ліс насувався темною безоднею — бігла. Бігла, бігла, без дихання, з випулєними очима, закривавлена, мокра, бігла, поки не впала на груди опришкові і не повисла на його руках, як зламана квітка.
— Бійся бога, Міцько, йка єсь! — крикнув.
А потім голубив... А так. Умів приголубити, залеліяти. І обігріти, і поцілуями обсушити. Умів змусити сміятися, все позабу-ти. Бо й сам усе забув. Забув, що ранок сіріє над Єсеневом, що никнуть зорі одна за одною, що тиша передранішньою стала. І про коня забув прив’язаного, і за погоню, і за боротьбу... Сам одягав, всю цілуючи, кожний кутичок тіла, і шепотів, і
обіймав... Уже зігрілася, уже сміялася щасливим смішком, уже притуляла до грудей голову опришка. Нараз він скрикнув:
— А шо діємо! Гой га!.. Таже, варе, днина! — і засичав, потягнувши повітря в себе, і схопився за голову.
А потім рвонув Марусю і, не даючи їй опам’ятатися, як ведмідь вломився в корчі, ломлячи храбуст, гілля, валячи гнилі пні.
Маруся бігла за ним. Знов бігла, але тепер уже легко, мов крила їй виросли за спиною. Землі не торкалася ногами, чуючи свою руку в залізній руці опришка. Випорхувала на камінь, перелітала через лісову багнинку і знову врізувалася в чорну, глибину, без дороги, без напрямку, крутячися в шаленім колі, кличучи стволи вікових смерек до зачарованого танцю.
— Зара’ буде кінь... зара’ буде кінь, — шепотів опришок і тяг, тяг уперед, розтручуючи, ломлячи все по дорозі.
Вискочили на якийсь каменистий плай. Кінь шарпнувся, перелякавшись раптового появлення.
Мов пір’їну, підняв опришок Марусю на руки і посадив на м’якенько вистелену тарницю.
— Тримай си моцно. Тут тримай си, за перед. Аби, єк кінь пошпотаєт ци, — не впала через голов.
Засміялася Маруся — так високо було сидіти.
— Поцілуй на дорогу* — шепнула, схилившися, коли опришок потужав стремено.
— Ой, нема чєсу, — відповідав Дмитро, натягаючи зубами якийсь ремінець, і лиш притулився плечем до ноги Марусі і м’яко її потис.
— Вже! Тепер іми, попе, коли зумієш! — і, насадивши крисаню тугше на голову, цикнув на коня і попер вперед.
XXI
Се була шалена якась гонитва.