Це було, як Василь Михайлович розповів Олелькові, прадавнє замчище, що належало до династії Острожських, згодом перейшло до Сангушків, а дедалі яких півтора сторіччя тому до графиніного роду. Цей замок здобував Витовт, його облягав Наливайко, а згодом Богун і Нечай; тут таборував фастівський полковник Семен Палій, спинявся шалений Петро І; тут виблискували шаблі і списи гайдамаків —коліїв. В цьому палаці ночували, проїздом до Ка-нева, і австрійський імператор Йосиф II і "король-ко-ханець" Станіслав — Август, тут переховувались розбиті повстанські загони в 1831 і 1863 роках.
Олелько завжди дивувався всевідучості свого батька. Він колись вчив його математики і фізики, але він знав до подробиць і історію, пам'ть у нього була гемонська, що з однаковою легкістю зберігала хемічні формули і історичні дати, статистичні дані і параграфи цивільного права. Але завжди, коли ще зовсім малим, Олелько дивувався безмірові його знання, батько сміявся і казав, що він, власне, ще дуже мало знає, що нічому путньому не навчився і мабуть не навчиться.
Заславець був зовсім інший ніж Рославичі. "Тут ще поготів февдалізм", — посміхнувся Василь Михайлович. Селяни, побачивши панську бричку, здіймали шапки і кланялися у пояс так що Дементій аж реготав; у Рославичах такого не бувало й за панщини. Парк був за високим чавунним парканом і в'їзди-лось у камінну браму з графськими гербами. Від брами до палацу прослалась довга тополина алея і бричка котилась по бруківці, поки хвацько, як це вмів лише Дементій, спинено коней мов укопаних, перед кружганком.
А в долині напрочуд сумовите і пустельне тулилось село і біліли серед миршавих садків вбогі батрацькі хижі.
Олелько був приголомшений, отетерілий, коли вони з батьком висіли з брички і спрокволу йшли по широких сходах, оточених балюстрадою, де в газонах палахкотіли дивовижні, нетутешні квіти. Обабіч палацу, і за ним, дрімав величезний парк з рівними алеями і доріжками, з золотіючою муравою галявин, з тихим дзюрчанням фонтанів, із декоративними скелями, альтанами, статуями еллінських богів, і богинь м'язистих лучників і дискоболів, замислених красунь.
— Цей парк, щоб ти знав, споруджувано на протязі двадцяти років, — нахмурено, пошепки сказав Олельків батько, коли вони ступали по сходах, а на горі, високі зашклені двері відчиняли їм два лакеї в лівреях, — тут працювали день і ніч тисячі кріпаків, багато з них загинуло від виснаження, каліцтва і канчуків... Вони привозили на волах з Італії стовбури піній і кипарисів з коріннями, щоб їх тут висаджувати, вони переносили брили скель з берегів Гориня, вони вирубували просіки для алей, викопували ставки, джаґанами утворювали в камінюччі штучні печери... Уявляєш скільки труду і сліз це все коштувало?
Так, це був інший світ. Це були амфілади покоїв з венеціянськими високими вікнами, з різьбою на картинах, з мальовилами на стелях, з гобеленами на стінах, з люстрами в золочених рамах, з дзиґарями на камінах, що спинили свою ходу під скляними ковпаками так, як час спинився для цього всього палацу.
Із стін гляділи на Олелька пихаті, грубезні і ху-дерляві пани в панцирях і кунтушах з вилогами, з підголеними чубами і вусами сторчма, панії в перуках і кринолінах, з гадючим посміхом, браві молоді офіцери в мундирах уланів Понятовського...
Проте у цих високих, приречених на пишноту і пиху покоях був німовний смуток. Була осьде цвинтарна тиша. Олелькові здавалось, що повз цієї амфілади з її мертво-восковим, золотистим мерехтом проходять зігнуті своєю вагою, автім вже нікому непотрібні роки, поліття і століття. Все було сповите сумом, таким як, зітх пожовклого барвінка, засохлого між листками старого альбому.
Смуток, — думав Олелько, — як голубінь гармат-нього диму на естампі, що зображує битву під Ляйп-ціґом, де загинув, перепливаючи Ельстеру, Понятов-ський, або битву під Гроховом, де надаремно відстрілюються останні оборонці редуту генерала Скши-нецького. Смуток як легіт Міцкевичевої балади про лілею, що росте високо над могилою, смуток як строфа кримського сонета, що його чеканить поет-ски-талець.
Куранти відогравали, коли в вітальню увійшла графиня, жінка ще не похила, але вже із срібними скронями, може й схожа на її попередниць — портретних красунь у перуках. Вона була худерлява [як щупак, подумав Олелько] і справді, щось риб'ячо-холодне, безбарвне було в її появі. Олелько не знав, що робити з її простягнутою, блідо-байдужою рукою, чи цілувати, як це робив батько, чи потиснути, але він таки поцілував і від руки війнуло лавандою, запаху якої в Рославичах не терпіли, кажучи, що це запах мерляків. Графиня озирнула його морозно-риб'ячими очима і сказала батькові декілька речень, мабуть привітних, по французьки. И уся розмова, біля столика, на який підстаркуватий лакей приніс каву і розливав у фарфорні чашечки, точилася французькою мовою. Олелько розумів її п'яте через десяте; батько називав графиню "contesse", а вона його "топ cher voisin".
Спочатку вона говорила про Varsovie, куди незабаром виїздить з дочкою, про нового і малоприємно-го губернатора, про Карлсбад і Віші, де вона була цього року, про ціни на борошно, про ці жахливі під-пали-пожежі. Потім на її дзвінок з'явився лисавий добродій з лисячим видом, що називав цю ймовірно втомлену і знуджену пані "ясьнє пані грабіна" і виявився її управителем чи діловодом. Разом з батьком вони заглибились у родовід коней графиніного заводу, яких Василь Михайлович хотів купити і це була мета батькової візити. Графиня, підносячи раз-у-раз до очей лорнет, проглядала фотографії з кіньми і конюхами та називала того чи іншого "Роланда", "Антея", "Амфітріона". При цьому вона згадувала предка коня чи кобилиці — якогось "Перуна" радзиві-лівського роду і докидала своє "parfait, excellent".. це стайня Зосі Потоцької, а це стайня Романа Сангуш-ка...
Олелькові було нудно. Врешті було либонь і графині, яка, здебільшого, встановляючи ціни на огирів і кобилиць, зверталася до свого управителя, а Олель-ків батько, з добродухістю погоджувався на все. Розмови торкались іноді поточних справ: графиня сказала, що вона викликала із Звягеля півескадрона драгунів, щоб приборкати бунтарів-підпалювачів і хоче їх розмістити в палаці. її пергамінове обличчя стававало тоді нелюб'язне, а Василь Михайлович заспокоював її, що заколоти триватимуть недовго і хвилюватись нема підстав. Все це було таке крижано манірне і нещире, що Олелькові стало шкода батька, який напевно говорить одне, а думає інакше.
Він підвівся і ходив по вітальні, приглядаючись книжкам і сувенірам за склом містерних етажерок, пам'яткам привезеним з частих подорожей графині — із Сорренто, Майорки, Біаріцу, Венеції, Равенни...
А тоді у вітальню увійшла з'ява. Це було єство мабуть одних літ з Олельком, ніжне як тремт черкаського кинжала, з солом'ястим волоссям, перев'язаним блакитною стьожкою, з величезними, начебто здивованими, русалоччими очима, з непокірним носиком, шарпненим угору, з усміхом, що як і у графині осяював усе обличчя невловним смутком.
"Вероніко, — промовила графиня, — це пан Ро-славець із Рославичів, дуже старого роду, а це його син..."
Вероніка приязно посміхнулась до Олелька. Йому було соромно, що він нічого не може сказати їй, ні по французьки, ні по англійськи. А тоді вона заговорила по українськи, співуче, старовинно, як співається в піснях або думах.
"У мене були няньки — українки, — сказала вона, — невже я могла забути? У мене дві вітчизни: Італія і Україна... Не вірите? Ходіть я вам щось покажу..."
Він ішов за нею як невольник, а вона знов повела його знов у портретну галерію, яку він проходив, мимохіть, сахаючись бундюжних панів і вельмож, що дивились на нього з неприхованою погордою.
Вони спинились перед невеличким, овальним портретом. З нього виглядав огрядний красень, з довгими чорними вусами, що скрашали його смагляве обличчя, з оселедцем, що спадав на високе чоло. Одягнений він був у червоний жупан із срібними вилогами, це міг бути реєстровий старшина або хтось із двірських козаків.
Але це не було важливе. Олелько вмить пізнав його по усміхнених, загадкових очах, по його презир-ливо-кепкуватому погляді та по невгнутій волелюбності, що нею відсвічувало все його обличчя лицаря.
Це Іван Ґонта, — сказав Олелько, посміхаючись, — уманський сотник...
А хто ж інший? — прошепотіла з'ява, — адже ж він мені сниться щоночі. Шкода, що ми виїжджаємо швидко. Ми б з вами поїхали у гайдамацький яр. І там бесідували б ми з Гонтою...
Вона підвела Олелька до другого портрета, що висів поруч. На Олелька дивилась молода дівчина, в кавалерійському мундирі, в чотирьохкутному киве-рі, на бакир, з еполетами на плечах. Це мабуть був офіцер польської кінноти 30-х років минулого сторіччя.
Графиня Емілія Плятер, — сказала русява з'ява, — вона була воїном-добровольцем під час повстання 1830 року. Це моя прабабка. Ви не дивуйтесь, що обидва портрети — Івана Ґонти і моєї прабабки опинилися поруч. Вони боролися за свободу своїх батьківщин.
І ви звичайно, — промовив Олелько, — якщо б це було нині, були б пішли слідами вашої прабабки, Емілії Плятер...
Не знаю, — сказала замислено вона, — моє серце розколене. У мене дві вітчизни — Україна і Польща. Та ще й третя — Італія, ви не забули?..
Вона взяла Олелька за руку і повела на засклену веранду. її рука тремтіла. Газони в парку переливались барвами. Смарагдно яріла трава, тихо перешіптувались водограї. Біля статуй Діяни і Актеона ходило стадо пав. А за тополями і кипарисами голубіла заславецька далечінь, як степ рівна і вільна.
— Зрозумійте мене, — прошепотіла з'ява, — у мене дилема? З ким бути? Емілія Плятер, моя прабабка, боролась за волю для цих палаців, для магнатів, для цих пав. А Ґонта був за тими, що отам, у тих хижах...
Вона причинна, подумалось Олелькові. А з'ява засміялась.
— Ви граєте на бандурі?
— Ні, — прошепотів Олелько, — такий самий причинний.
Який же ви козак?
Я й не козак зовсім...
— Правда, ви не схожі на козака. Козаки всі такі як Гонта: брови чорнющі, чуб в'ється, на устах скептичний усміх. Ви не Гонта.
Павич крикнув. Олелько зніяковіло мовчав.
— А як вас називати, золотокучера?
— Мене звати Вероніка. Але я не подам нікому хустини, навіть Христові, щоб обтерти смажне чоло.