Імхотепа невдячним сином не назве ніхто і ніколи. Хоч як кличе любов, він спершу виконає синівський обов'язок.
— Бачу, достойний, що не вабить тебе місто,— поглядаючи на замисленого Імхотепа, дійшов висновку вартовий.
Мабуть, перекладача ніхто не чекає і йому нікуди поспішати: вже кілька хвилин стоїть біля воріт. Якби у нього були батьки, дружина або кохана дівчина, то не стояв би ось тут А втім, навіть не маючи нікого близького, з драхмами за поясом завжди можна повеселитися, випити доброго вина у шинку "Мудрий чарівник", розважитися з гарненькими танцівницями. А в перекладача Музейону платня чимала.
— Двома дорогами водночас не підеш, а кличуть обидві,— виправдав свою хвилинну нерішучість Імхотеп.
"Від таких учених ніколи не почуєш розумного слова",— знизав плечима вартовий.
Відкинувши вагання, Імхотеп вийшов на дорогу, що вела до Єгипетсько-Сірійської дільниці і далі — до Ракотісу. В Царській дільниці йому часто зустрічалися озброєні гопліти, які з недовір'ям поглипували на єгиптянина з пластинкою Музейону Звичайно, це був один з небагатьох вірних Філопаторові жителів Чорної Землі.
Битви тут не точилися і дільниця зберегла свій первісний вигляд. Зате в Єгипетсько-Сірійській — її сліди всюди були помітні. Святині стояли без колон: під час сутичок їх звалювали раби на наступаючих гоплітів; багато дерев'яних будинків розібрано на барикади, з мурів видовбано каміння для пращ (серед рабів було чимало колишніх пращників) На вулицях— і площах не лунав той веселий гамір, який завжди тут вирував, старих людей стало значно більше, ніж молодих; кудись зникли штукарі, ворожбити, продавці амулетів.
Біля напівзруйнованого храму богині першого дня року — Сепедет — Імхотеп зупинився, сів на розбиту мармурову колону, яка лежала на узбіччі вулиці.
Тут, напевне, кипів смертельний бій, гинули за волю тисячі людей, зігрітих і його відозвами. Не щадили свого життя Меріб, Шамеш, Менхепер, Птагмес, Бата... Не було серед них тільки його, Імхотепа.
Скільки повстанців загинуло, ніхто не знає, бо їхні тіла (щоб не спалахнула пошесть) кинули крокодилам. Ці звірі, мабуть, ще й досі ними ласують (свої жертви вони спершу надовго заривають у мул, а тоді потроху їдять). Зле чи добре вчинила доля, що в той вирішальний момент наслала на нього хворобу,— покаже майбутнє.
Аарон натякнув якось, що Шамеш просив опікуватися ним, хворим. Більш нічого не сказав Аарон, бо про епістра-тега рабів краще мовчати. Зрештою, Імхотеп ще тут, на землі, зустрінеться з живими друзями, а з мертвими — в царстві Осіріса.
Перехожі здивовано позирали на людину з пластинкою Музейону, яка вибрала таке непідходяще місце для відпочинку чи роздумів. Мабуть, це молодий, але великий філософ. Може, в нього народилася нова ідея і він тут обмірковує її. Філософи — люди особливі. Відомо, що славетний Діоген обдумував свої ідеї в бочці,— то вже краще це робити, сидячи на розбитій колоні.
Якийсь сліпець, промацуючи собі ціпком дорогу, обережно наближався до Імхотепа.
"Трахома знищила його зір",— поспівчував він нещасному. В Кеміті хвороба ця поширена й незрячих дуже багато. Люди милосердилися над ними — давали халкої, ячмінні паляниці.
— Присяду, бо втомився,— намацавши колону, сказав сам до себе незрячий. — Тут хтось сидить, — відчув присутність людини, й Імхотеп здригнувся: в сліпому впізнав того самого провокатора, який разом з Доріоном готував йому смерть.
У першу мить Імхотепові кортіло розчавити його сандалією, як скорпіона. Хіба не клявся відомстити цьому підступному чоловікові відразу, тільки-но його побачить? Але розум переміг ненависть. Мстити каліці не дозволяє людська гідність. Богиня справедливості Мат скарала негідника!
— Не хочеш розмовляти зі мною, нещасним, бо це нижче твоєї гідності,— дорікнув Імхотепові той.— Зізнаюся тобі, що і я був знатною людиною, займав високий пост, мав двоє рабів і рабиню. Під час бунту голоти вони втекли від мене. Недобачати я став давненько, але ніякі ліки, молитви жерців, дарунки богам і амулети не допомагали. А нещодавно зовсім осліп. Тепер живу з того, що випрошу в людей,— витер кулаком хворі очі, сподіваючись розжалобити незнайомця і одержати від нього халкоя. — Але скажи, достойний, хто ти, що так гордуєш мною, нещасним?
— Я той, кого ти на площі біля святині Сепедет обманув фальшивою відозвою і у змові з Доріоном запроторив у льохи,— підвівся з колони Імхотеп.
— О боги Кеміту! — вереснув сліпий і, схопившись на ноги, як ошпарений кинувся навтіки. Але далеко не відбіг: зашпортавшись об каміння, впав наче мертвий. Може, вдарився об нього головою і вбився?
Імхотеп байдуже глянув на провокатора і пішов своєю дорогою.
В Ракотісі Імхотепа охопив смуток: багато хиж зіяло чорними отворами віконечок і дверей, подвір'я заросли травою, вітер розметав очеретяні стріхи. Ніде не видно молодих риболовів — здебільшого зустрічав старих людей.
На рибацькій пристані було менше, ніж завжди, човнів: більшість із них гнило у воді або загрузло в пісках. Але один, дещо більший за інші, стояв, міцно прив'язаний до забитого в землю кола, і його охайний вигляд свідчив, що ним часто користуються. То батьків човен, Імхотеп відразу впізнав його.
Це підбадьорило юнака. Отже, раб Музейону казав правду: "Петубаст удачливо рибалить і завжди пригощає мене рибою".
Батька й матір Імхотеп застав біля сітей — лагодили їх. Поява сина неабияк врадувала обох, однак у їхній поведінці відчувалася стриманість. Петубаст не поклав синові долоні на голову, а Нехті не пригорнула його, як раніше, до грудей. Син став ученим і знаменитим, а вони постаріли, ще більше збідніли. Хтозна, як з ним поводитись?
Здогадавшись, чим викликана така їхня поведінка, Імхотеп підійшов до батька, поклав собі на голову його долоню, а відтак притулився до грудей матері.
— Наш мудрий син не цурається нас, шанує, як і колись,— на радощах ударив себе долонями по колінах Петубаст.
— Ученість не остудила його серця, він залишився добрим сином,— раділа Нехті.
Зникла стриманість, запанував теплий родинний настрій, такий милий, що Імхотеп на хвилину забув про Ніке.
Од раба, якого посилав до Імхотепових батьків Ератосфен, вони дізналися про хворобу сина і його одужання, але про ув'язнення гімназіарх наказав посланцеві мовчати. Щоб не лякати батьків, Імхотеп теж не згадував про своє перебування в льохах. Батьки так глибоко переживали хворобу сина, що за два місяці постаріли на два роки: схудли, посивіли.
"Єгиптяни швидко старіють і живуть недовго",— згадалися Імхотепові слова Ератосфена. Ще рік-два — і Осіріс покличе ік до себе. Імхотеп відчув раптом дивний щем серці. Як боляче буде розлучатися з ними, такими рідними, дорогими. Але життя коротке, як мить, та вони зустрінуться в царстві тіней. Аби лишень відшукати їх серед сотень мільйонів душ. А Ніке — еллінка... В якому підземному царстві опиниться колись вона? Невже їхні душі назавжди розлучаться? Ні! Його Ка знайде її, де б вона не перебувала.
Батьки не помітили хвилинного смутку сина і продовжували розмову, але тепер у ній було більше журби, ніж радості. В повстанні загинуло багато молодих людей з Ракотісу, а ще більше подалося у верхні номи, і він тепер майже обезлюднів. Залишились тільки старики, удови й сироти, яким треба допомагати. Отож риболови, котрі ще ходять в море, вирішили ділитися уловом з найбіднішими. Він, Петубаст, опікується аж трьома такими сім'ями. Сехет теж милосердиться над ними, стала дуже щедра: сіті завжди повні. Вони з Нехті голоду не знають: за рибу купують зерно, олію і пиво. Від Імхотепа крім синівської любові нічого не хотіли б,— бо, власне, навіщо їм гроші? Чотири оболи царського податку вони вже заплатили, чавунний казанок, який купили два роки тому, ще довго служитиме, сокира теж нова, а залізних ножів є аж два.
Погостювавши у батьків і пообіцявши їм, що завтра знов до них навідається, Імхотеп відправився в Царську дільницю. Зустріч з рідними принесла йому радість, і він з легкою душею мов на крилах мчав до Ніке.
Біля храму богині Сепедет, на узбіччі дороги, сидів той самий сліпець і плакав. Він, мабуть, добряче розбив собі лоба, бо все обличчя було окровавлене.
Імхотеп мовчки пройшов повз незрячого і скоро був уже в Царській дільниці.
Ось і вілла Доріонів. Серце так застукало, що, здавалося, його стукіт чує і Ніке. Але чому ж вона не виходить йому назустріч? І що означає ця дивна тиша? Навіть Філон мовчить.
У душу закралася підозра. А може, й сюди завітала болотна хвороба?
Раптом на порозі з'явився Анабам — раб, який приносив йому записку від Ніке.
— У вас така тиша, ніби нікого дома немає; — висловив свої побоювання Імхотеп.
— Ти сказав правду, достойний,— торкнувся руками колін Анабам.— Уже два дні як я сам тут живу; — стережу дім.
— Де піке? — ледве спромігся спитати Імхотеп, бо слова застрявали в горлі.
— Вона і достойна Терсея виїхали,— пояснив Ана-бам.— А Ніке веліла передати тобі оце,— подав гостеві згорнений у трубочку папірус.
Імхотеп швиденько тремтячими руками розгорнув папірус.
— "Ніке вітає Імхотепа! Батьки вивезли мене в наш маєток Мехарум над Маріутським озером,— читав він.— Зі столиці до нього півдня дороги мулом. Не забувай своєї Ніке, бо вона не забуде тебе".
XV
Папіруси були такі цікаві, що, зачитавшись, Ератосфен забув про перекладача, який сидів біля нього і з пошани до вченого мовчав.
— Даруй мені неуважність до тебе, але в цих сувоях міститься глибока мудрість,— підвівши врешті голову, промовив гімназіарх.— Ой як вони знадобляться нашим алек-сандрійським ученим, які не знають єгипетських письмен! Твої предки залишили нам цінну спадщину,— похвалив давніх єгипетських мудреців.— Раніше я не доручав тобі таких складних перекладів, а тепер переконався, що ти справишся з ними,— подав Імхотепові сувої.
Розгорнувши папірус, Імхотеп прочитав: "Звірі, які живуть на Чорній Землі, птахи, які літають у її небі, риби, які плавають у її водах, дерева і рослини, які ростуть на ній..." 50
Про такі папіруси він уже чув від Меріба (головний учитель збирався скористатися з них під час написання "Історії"), але ще не бачив їх.
У душі Імхотеп був вдячний гімназіархові, що той доручив йому таке важливе і складне завдання. Зосередившись на перекладах, він затамує неспокій, який не покидає його ні вдень, ні вночі.