Песесіонати понапивались, спочатку посперечались, а далі, за шляхетським звичаєм, узялись за шаблі. Гаряча кров у панів, та й гонору у кожного, як у круля. А Мочернюк, як завжди, мусить опісля гарячі панські голови латати.
– Кара господня та й годі! – обурився старшина.— У такий прикрий час їм ще бурди в голові. Гадають, що в гостину сюди прибули.
– Про який час пан старший мовить?-запитав наївно Семен.
– Чи ти, чоловіче, нині на світ народився, чи з неба впав, що про таке запитуєш? – витріщився на Семена гайдук. – Який на вроду, такий, видно, на розум,— зареготав, задоволений власним дотепом.— Хмельницький на Україні гетьманів громить, на Підгір’ї Височан проти Речі Посполитої збунтувався, а він питає, який час. Страшний, чоловіче! Страшний!
– Не для всіх, пане старший, не для всіх,— наслідуючи гайдука, заперечив Семен.— Кажуть, що Хмельницький добрих людей не кривдить, навіть якщо вони й шляхетнонароджені. Карає тих, які знущаються над народом.
– Буває, чоловіче, що й проти волі познущаєшся,— насупився гайдук.— Пан каже – слуга мусить. Інакше весь панський гнів звалиться на тебе.
– Не солодка твоя гайдуцька служба,— пожалів десятника Семен.
– А ти гадав – ніби мед з паляницею,— скривився гайдук.— Люди заздрять, що ми їмо панський хліб, носимо каптан і чоботи, а того, що вони коштують, не бачать. Ет! Розговорився я,— розсердився сам на себе.
– Мочернюка злякався,— посміхнувся опришок.— Адже він у ласці в панів і, чого доброго, може шепнути про тебе самомому Лукашевичу…
– Що це ти, мольнаре, вигадуєш? – заперечив злякано гайдук.
– Чи чув ти, десятнику, що хтось через мене потрапив у біду? – примруживши око, запитав опришок.
Він зрозумів, що Семен неспроста повів розмову з гайдуком, здогадався, до чого хилить полковник, і прагнув йому допомогти.
Гайдук нервово стрепенувся і, не знаючи, що відповісти, мовчав. В Отинії про мольнара говорили всяке. Одні нарікають на нього, що злигався з панами, інші подейкують, буцімто Мочернюк переховує втікачів-селян і приятелює з опришками. Де правда, ніхто достоменно не знає. Але ні у замку, ні в місті ніхто не чував, щоб мольнар когось запродав.— Про таке я не знаю,— признався щиро.— Але береженого і бог береже. А наш пан Лукашевич, сам знаєш, за дрібницю закатує людину. Уся челядь на холодне дує і своєї тіні боїться.
– Плюнь, десятнику, на такого пана та шукай кращої долі,— несподівано порадив гайдукові Семен.
Десятник стрепенувся, тривожно озирнувся, чи хто їх не підслухує, і з підозрою покосився на мольнарового помічника. За такі слова він міг заплатити головою. Пан Лукашевич довго з ним не цяцькався б, а гайдуків ще й похвалив би за пильність. Але в десятника чомусь не було тепер бажання прислужитися пану Лукашевичу. З одного боку, його стримував страх перед Мочернюком, а з другого – якась незрозуміла прихильність до шпетного, та ще й необережного його помічника.
"А може, він переодягнений опришок або козак і мольнар з ним у змові? – виникла раптом у десятника несподівана думка.— Адже неспроста Мочернюк водиться з ним, як циган з ведмедем".
Гайдук з підозрою глипнув на опришка й жахнувся. В очах мольнара була і пересторога, і така холодна невблаганна погроза, що десятникові стало моторошно. Зараз він був лихий на себе, що вдався у цю розмову, і прагнув якнайшвидше її закінчити.
– У мене жінка й діти,— кинув коротко.— Якби я втік, то Лукашевич загнав би їх у могилу.
– Ніхто не знає, кому швидше призначена могила,— рішуче відрубав опришок, бажаючи допомогти Семенові схилити на свій бік гайдука.— Приходить на панів кінець.
Несподівані слова Мочернюка вразили десятника куди більше, ніж уся розмова з Семеном.
Їх небезпечно було слухати, бо й грізна кара чекала кожного за таке зухвальство. Але мольнар дивився в майбутнє, знав людські долі, бачив прийдешні події, і його віщування, напевне, були правдиві. Та уже й без віщувань кожний бачить, що на панів приходить куца година.
– Твої слова страшні,— тривожно оглянувся гайдук.— Але хай діється божа воля. Скажи, коли цей кінець на них прийде.
– Дуже скоро,— запевнив Семен.— Ось-ось сюди прибудуть височанці, щоб за наказом Хмельницького здобути замок і покарати Лукашевича за його знущання над народом. Хто піде з ними, того чекає воля і шана. Ті, які
будуть підтримувати Лукашевича,— згинуть. Вибирай, десятнику, з ким ти?
Семен, знаючи, на яку небезпеку він наражається, поклав руку на пояс, у якому були сховані пістолі.
Десятник міг гукнути гайдуків, зв’язати його й передати до рук Лукашевичеві. За таку собачу вірність його чекала нагорода. З другого боку, Семен давно вже помітив, що гайдук ненавидить свого пана і тільки страх примушує його коритись Лукашевичеві.
Розуміючи, що зараз вирішується його й Семенова доля, опришок теж взявся за черес, з якого визирали голівки пістолів.
Власне, на випадок зради для них обох не було рятунку. Довкруги вода та болото, а на греблі шляхта. Але перша куля не минула б зрадника.
Десятник мовчав, думав, тер долонею чоло, але видно було, що гукати своїх гайдуків не збирається. Може, розумів, що за зраду заплатив би життям, а може, в душі щиро бажав допомогти височанцям і заслужити собі пошану, про яку говорив оцей шпетний мольнарів помічник.
– Скажіть, принаймні, що маю діяти? – врешті коротко запитав, не дивлячись на Семена і Мочернюка.— Але я тут людина маленька,— нагадав обом.
Полковник і опришок переглянулись і, ніби завершивши якусь важку працю, голосно, з полегшенням зітхнули. Хвилини напруження і непевності втомили їх і виснажили.
– Робота така, що не нарікатимеш,— пожартував Семен, ховаючи за жартами радість.— Шепнеш тим, кому довіряєш, про височанців, а як наше військо появиться на греблі, то гайдуки хай стріляють собі на зірки, тільки не в нас. За свою допомогу станеш вільною людиною і сотником у Височана. А сотникуватимеш над гайдуками Лукашевича, які приєднаються до повстання.
– Прийде гетьман, і всі височанці стануть козаками,— зробив несподіваний висновок гайдук.— Тоді Іван Гонтар, цебто я, теж стане козаком. Чи так, вашмосць? – звернувся до Семена, вгадуючи у шпетному чолов’язі когось знатного.
– Сотником,— твердо повторив Гонтареві Семен.
У гайдука очі заясніли щастям.
– Передай Височанові, що в його військо не випалить жоден гайдуцький мушкет,— пообіцяв урочисто.— Тепер я заодно з вами. Тільки не баріться. Але хто вашмосць
такий, що має право призначати сотників? – позирнув раптом з підозрою на Семена, ніби не довіряючи йому.
– Почуєш і побачиш, сотнику, швидше, як гадаєш,— відповів за полковника Мочернюк і, залишивши зчудованого гайдука, подався з Семеном на греблю.— Нині когось удруге минула смерть,— повторив тихо, щоб не почув його десятник, слова молодого полковника, сказані ним на подвір’ї замка.
Семен мовчав.
12
Ще ніколи, навіть на празник святої Варвари, опікунки села і церкви, Боднарів не бачив у себе стільки зайшлого народу, як у ті погідні вересневі дні тисяча шістсот сорок восьмого року. Пішки й на конях, босі і в ходаках, поодинці й гуртами поспішали сюди з усього Підгір’я, і не було кінця-краю людському потокові. Притому прибували тільки чоловіки, озброєні косами і сокирами, мушкетами й шаблями, а деякі навіть дубовими дрючками. Боднарівці зустрічали їх радо, як найбажаніших гостей, виносили хліб і молоко, пригощали яблуками та грушами, запрошували до хат. Повстанці квапились на майдан коло церкви. Не вміщаючись на майдані, вони перебрались на вигін за селом.
Сюди прибув і полковник Семен Височан із своїми сотниками та десятниками.
Старшини швидко й уміло наводили лад серед зібраного люду, відокремлювали кінних від піших, мушкетних від "косарів" і "сокирників", формували десятки й сотні, вказували кожному його місце.
Семен їздив від сотні до сотні, розмовляв з повстанцями, перевіряв озброєння, призначав десятників і сотників – здебільша досвідчених у військовому ділі старих височанців.
Ті, які вміли користуватись вогнепальною зброєю, але не мали її, одержували мушкети, порох і кулі, їх придбав Гнат за дукати пана Млодзєєвського.
Так народжувалася у Боднарові підгірська повстанча армія.
Тут, за формуванням армії, застала Семена вістка про пилявецьку битву, яка принесла Україні довгождану волю.
Такої поразки Річ Посполита ще не знала.
Збунтовані, ще й погано озброєні "хлопи" йшли від перемоги до перемоги, громили горді та пишні, заковані у панцирі шляхетські війська, кидалися, зневажаючи смерть, на гармати.
У Боднарові радісно, як на Великдень, заграли дзвони, залунали пісні. Ніхто не знав, де саме ті Пилявці, чи над Дніпром, чи над Збручем, але народ веселився і святкував козацьку перемогу, бо ж вона несла волю і Галицькій землі, і Підгір’ю. У боднарівській церкві попи служили богослужіння, народ навколішках дякував всевишньому, що він послав йому довгожданого месію, просив для Хмельницького довгих років життя і удачі для козацької зброї.
Розвідники, які приходили і зникали як тіні, доповідали головному полковникові, що вся галицька земля від Карпат і по Збруч також узялася за зброю, визволяється з віковічної неволі. Іноді вони приносили універсали Хмельницького. Грамотні читали їх неграмотним, і полум’яне слово, що кликало до бою, запалювало повстанців.
В неділю, до схід сонця, заграли у Боднарові в похід роги, затрубили труби, заіржали коні.
Не зламав слова, яке дав ще два роки тому, і Грига. Поблагословивши повстанців, він тут же замінив рясу на каптан, а кропило на мушкет і сів на коня.
Попадя, ніби передчуваючи, що більше не побачить свого панотця, всяко намагалась затримати його при собі, але надаремно.
– Де вівці, там і пастир,— нагадав дружині про свій обов’язок панотець, якого Семен призначив сотником.— Гине, Ганно, в неволі наша православна віра та церква, а я воїн її.
Попадя смутно хитала головою і, гамуючи сльози, складала в торбину хліб, сало та яйця, щоб панотець не голодував у поході.
Ген за село, аж туди, де дорога збігала з пагорбка у ліс, проводжали боднарівські матері та дружини своїх і чужих синів, чоловіків, батьків, благословляли в далеку дорогу, просили для них в бога удачі. Сердешні знали, що не всі сини повернуться з походу, що багато дітей залишиться сиротами, а жінки удовами.