І… розплачується талерами з кожним, кому приглянеться: букети лунарії прикрашають узимку не одну квартиру.
А що ж жовтець? Будете колись у вологому лісі, особливо у вільшняку чи десь на краю болітця, подивіться довкруг — на вас обов’язково прозиркнуть жовтенькі п’ятипелюсткові квіточки. Це він і є, жовтець повзучий. Ви його знаєте, бо стрічали безліч разів. Якщо пильніше придивилися, то квітки цього жовтцю нічим не поступаються квіткам багатьох інших його різнобарвних сусідів. Однак я ніколи не помічав, щоб хтось похоплювався нарвати їх для букета.
Інша справа лунарія!
…Недавно знайомий ботанік запрошував поїхати з ним в експедицію в природні ялинові ліси, що на півдні Ровенщини. Таки треба було поїхати. Але якось так склалося, що і на роботі — справи, і вдома — справи, та ще й бував я в тих лісах не раз… Словом, не поїхав. А оце йду з роботи додому — він мені назустріч. Задоволено-зверхня усмішка так і сяє на обличчі.
— Багато ти, чоловіче, втратив, що не приїхав, — мовить. — А ми там саму її знайшли!
— Кого це — її? — від цікавості витягуюся в струнку.
— Розумієш, приходять перед обідом обидва мої помічники, мнуться. "Ось, — кажуть, — якісь горохи знайшли. Не доберемо, що воно". І простягають гілочку зі сплющеними довгастими стручечками… Не вірю своїм очам: лунарія! Та сама, що досі мені стрічалася тільки в гербаріях…
Мені і радісно (така знахідка!), і досадливо (таки можна було поїхати, можна було!). Кисла міна в мене на обличчі, мабуть, проступила так явно, що ботанік враз перемінив тон.
— Ну, не розстроюйся, — почав утішати. — Зате зараз ти маєш змогу без блукань дістатися до лунарії за якихось три години. Я тобі намалюю туди точний маршрут. Там її не кущ, а цілі зарості. Стручки отак гронами, гронами…
Додому йду звичною тихою вуличкою. Попід будиночками — квітники, квітники. В одному з них росте окультурена лунарія оживаюча. Якраз настає пора її другої краси — зусібіч срібними талерами прикрашається.
Але цього разу не зупиняюся біля квітника, навіть не сповільнюю кроків. Бо думкою вже біля тієї, лісової, до якої завтра поїду на побачення.
Диво
Переходили лужок. Іван Михайлович нараз зупиняється:
— Погляньте на оцю рослинку.
Показує на невеличкий листочок, що одиноко стримить у траві. Такий собі листочок та й годі. Здалеку дещо на щавлевий схожий.
Помітивши мою байдужість, Носаль усміхається:
— До речі, один мій знайомий професор-ботанік неабияк здивувався, коли я отут показав йому цю рослинку. Бо хоч вона й називається вужачкою звичайною, та насправді не така вже й звичайна.
Ось воно що — вужачка! Чув про таку і не раз.
Присідаю навпочіпки біля рослинки. Ага, ось і стрілка з листочка витикається — як це я її досі не помітив! Зверху на тій стрілочці колосочок, ніби язичок вужа. Недарма латинська назва вужачки — офіогльоссум походить від слів "офіс" — змія, вуж і "гльосса" — язик.
Вужачка належить до папоротей і, як і вони, розмножується не насінням, а спорами. Але серед численних родичів ця рослинка на особливому становищі. Бо спори в неї утворюються не на всьому листку, як то ведеться в папоротей, а лише на вершечку тієї самої стрілки, що з листка випинається. Цим вона й цікава для науковців. Та ще тим, що хоч і селиться в багатьох місцях, проте зустрічається дуже й дуже рідко.
— Ага, і вас привабила, — присідає поруч Іван Михайлович. — Може, посидимо, почекаємо царя-вужа?
Про царя-вужа це він жартома, звичайно. Але чому б і не посидіти біля такої знахідки?!
Через мить наші бувалі в бувальцях рюкзаки уже лежать на траві…
У давні часи знахарі щоразу, коли приходили до лісу чи на луг, не проминали нагоди пошукати вужачку. Та оскільки переважна більшість з них ніколи цієї рослини в очі не бачила, а тільки чула про неї від інших, то воно й не дивно, що рідко кому щастило запримітити у різнотрав’ї приплюснутого до сизої стрілки одинокого куцого листочка.
Зате вже як удавалося знайти, то було немало потаємної радості. Щасливець чимдуж біг додому і, не гаючись, повертався з червоною хусткою за пазухою, примощувався неподалік від знахідки і пантрував — очей не спускав. Чекав, коли з’явиться цар-вуж.
А цар-вуж має обов’язково хоч один раз на літо навідатися до рослини. Бо така це вже трава.
Впізнати царя-вужа легко: він у кілька разів більший від звичайного вужа, і крім того, у нього на голові сяють два золоті ріжки. Отож як з’явиться він, то вже не лови гав, скоріше стели на його шляху червону хустку. А коли нема хустки під рукою, то й червоного пояса можна розіслати. Бо тут головне не що послано, а якого воно кольору.
Побачивши червоне, цар-вуж зупиняється і скидає свої ріжки. Отут їх і хапай, загортай у хустку та чимдуж тікай додому. Позаду щось шипітиме, свистітиме, скреготітиме, але ні оглядатися, ні зупинятися не можна. Тільки вдома в глухому закапелку дозволяється роздивлятися золоті ріжки. І то без свідків.
Хто носить при собі такий золотий ріжок, той буде завжди здоровий, щасливий і багатий. Йому стануть доступними усі скарби, захоронені в землі.
Та не зразу скарби відкриваються такому щасливцеві. Бо один із добутих золотих ріжків щасливий, життєдайний, а другий — нещасливий, несе в собі смерть. Тож коли вони разом, сила одного знищує силу другого.
Носити при собі треба лише один ріжок — щасливий. Бо нещасливий одразу накличе всіляких бід, навіть смерть. А щоб розпізнати ріжки, треба опівночі прийти до лісу і закопати їх під двома столітніми дубами. Через якийсь час один з дубів засохне, а другий зазеленіє ще дужче. Отож під отим зеленим дубом і лежить щасливий ріжок — викопуй його і завжди носи при собі.
Проте щоразу радість знахаря, який натрапляв на вужачку, незабаром розвіювалася. Бо скільки не пильнував він біля рослини, цар-вуж до неї так і не приповзав. Окремі затяті "мисливці за скарбами" з надією чатували вужачку доти, аж поки вона в’янула і зникала в зимову стужу під снігом…
І все-таки серед знахарів віра в царя-вужа жила. Надто вже великою спокусою було здобути "ключ" до всіх скарбів. А невдачі пояснювали тим, що, певно, цар-вуж навідався до рослини ще до того, як її знайшли.
Зозла, що до отих "ключів" ніяк не добратися, знахарі пустили лиху славу про рослину і "поганим зіллям" нарекли. Така назва за вужачкою збереглася подекуди й понині. Знахарі запевняли, що коли принести це зілля в дім, то там одразу ж почнуться сварки й розбрат… Запевняти — то нехитра штука. А от спробуй знайти це зілля: воно не так часто трапляється! Певно, на те й розрахунок був, коли припечатували оту славу рослині. Ну, а якщо хто і знайде, то тут можна й лихим словом допомогти розбратові спалахнути…
— У нас на Ровенщині, — каже Іван Михайлович, — я зустрів вужачку тільки у двох місцях. І це за стільки років…
Я дивлюся на рослину з повагою: як-не-як рідкість! У моїх очах вона враз аж ніби привабливішою стала. От як воно буває: для того, щоб побачити диво, треба ще й знати, що воно — диво.
Ключ-трава
Та ще таємничішим ореолом, а разом з тим, зрозуміло, і більшою кількістю небилиць окутана близька родичка вужачки — знаменита ключ-трава. Саме вона, за давнім повір’ям наших предків, і була тією папороттю, яка в ніч на Івана Купала зацвітала вогненно-червоним квітом. А квіт цей ніби давав людині доступ до неосяжних багатств землі, він був своєрідним ключем, яким відкривалися всі таємниці світу.
З висоти своєї всезнаючої космічної доби ми з поблажливою усмішкою споглядаємо в глиб віків, для нас ті колишні повір’я — таке собі дивацтво і тільки. Та й уявляється воно нам далеким-далеким, як похід князя Ігоря на половців.
А тим часом ще зовсім недавно мені розповідав знайомий дід, як парубком він одного разу сам у купальську ніч чатував на папоротевий цвіт. І жалкував дід, що не досидів тоді — злякався. "Знаю, — каже, — що то вигадано про той цвіт, але все одно шкода, що не досидів".
Та що там! Ось зовсім недавно і я, і Іван Михайлович в один день одержуємо з Ходорова Львівської області телеграми: "Приїжджайте побачити, як цвіте папороть". Поки ми з Носалем відгадуємо, хто це з наших знайомих так пожартував, аж тут надходить ще й лист. Його автор — житель Ходорова М. Ф. Олійник — пише: "…Минулого року я знайшов цвіт папороті, який довго розквітав — не так, як кажуть (опівночі і на Івана Купала), а довго. Після цвітіння — а цвіт був ясно-золотистий, і пагінці, на яких були квіточки, теж ясно-жовті, ніжні — папороть так і залишилася на зиму, побуріла, на стеблах ще й сьогодні є декілька збаночків-коробочок. Цього року я ходив до папороті кілька разів, але там, крім чотирьох листків, нічого не було. А на Купала, 7 липня, я знову навідався до тієї папороті і побачив, що з куща виростає два яскраво-золотисті пагінці, а на них мають розквітати квіточки. Через декілька днів знову, з другого боку, в кущі папороті прорізались такі самі пагінці… Ви, може, думаєте, що це листя папороті розвивається? Але ні, це цвіт папороті. 17 липня хтось зірвав пагони з цвітом, але один залишився і якраз цвіте. Отже, приїжджайте, побачите цвіт папороті. Я вже зробив фотографії, але вони погано вийшли…"
— Ще один попався на гачок! — сміявся Іван Михайлович. — Це якщо мураха вкусить молоденький пагін, то він і залишається недорозвиненим. Тоді замість знайомого всім візерунчастого листка-пера на верхівці пагона з’являється бульбахуватий наріст, що віддалік нагадує квітку…
Зізнаюся, моя перша зустріч з ключ-травою на торф’яному болоті не викликала в мене ні хвилювання, ні здивування. Рослина як рослина — візерунчастий листок, внизана дрібненькими бульбашками розкрилена зеленава гілочка. Ото й усе. Здалося, такого добра на кожному кроці є. Та коли за все наступне літо не потрапило на очі жодної такої рослини, а за ще одне наступне літо — теж ні одної, то вже нарешті як стрілася — приглядався до неї ось такими очима. Саме тоді й пригадалася ще раз казка, яку знав ще з малих літ.
…Пас чоловік в лісі череду, та й загубилася в нього корова. Пішов шукати її. Ходив-ходив, уже й ніч захопила, а корови все немає.
"Шукатиму, поки знайду, — вирішив він. — А то ще в трясовині загрузне чи де звірина обступить — пропаде худобина".
Тиняється він по лісі, чортихається зі злості, бо то пеньок під ноги потрапить, то гущавник такий перестріне, що ледь продерешся.