Турки боялися чайок. Османи не хотіли першими починати бій. На галерах добре знали, що постріли з гармат тільки стрясатимуть повітря, а чайкам нічого не зроблять. Хіба що якесь ядро влучить у скопище цих злих суденець, але ж чайки не плавають одна біля одної, принаймні під час бою. Стріляти з мушкетів чи арбалетів — поки що рано. Весь час існує думка, існує—жевріє надія: а може, не нападуть, а може ж, пам’ятають, що існує договір між Османською імперією та Річчю Посполитою, і не будуть його порушувати? Звідки тим козакам знати, що ескадра Ясіра—реїса нехтує отою угодою і везе все необхідне для Бекіра—баші?! Зрештою, весь світ знає, що туркам можна порушувати будь—які міжнародні договори, а тим, на кого вони нападають, треба дотримуватись угод!.. Одна тільки заковика постає в усій цій ситуації: козаки та їхній тодішній доводця — гетьман Сагайдачний — договору не підписували…
Так вони пливли до самого ранку. Козацькі суденця наздоганяли, випереджали турецьку ескадру, йшли не ховаючись на північ. Ось вони вже обійшли й флагманську галеру, над якою майорів стяг адмірала Ясіра—реїса, пішли далі й далі, аж до обрію, щоб там, перегрупувавшись, стати в бойові ряди і піти назад, на турецьку ескадру.
На світанку третина турецької ескадри — все, що від неї лишилося, — побачила себе в оточенні сотень чайок, що пливли просто на галери. І саме в цей час турки побачили, що із сходу йде велетенський смерч…
Це був той смерч, якого боялися козаки, той самий смерч, про який думав Недайборщ і від якого мав надію втекти, йдучи на північ. Вийшло ж усе навпаки: і турки, і козаки підлізли під самий смерч, під самий тайфун, цей морський ураган, цю велетенську дзиґу, що поволі, але невідворотно йшла на скопище суден посеред моря. Що треба робити в такій ситуації, козаки знали, — треба було випустити снопи з очерету, розтягти їх на воді. Але що ці снопи супроти смерчу? Все одно, що кілька соломинок супроти слонячої ноги!..
І справді, з кожною хвилиною оця слоняча нога смерчу ставала все більшою й вищою, і море під нею мовби провалювалося, і все, що було на морі, ставало ніби меншим і дрібнішим… На такому тлі вже й про бій думати неохота — все таке дрібне, все таке нікчемне перед лицем грізної, велетенської Божої сили…
Та козацькі чайки йшли на зближення зі скопищем турецьких кораблів.
І тоді нерви Ясіра—раїса не витримали: він дав наказ ескадрі відкрити по козаках вогонь!
Над грізно притихлим морем, що затаїлося, завмерло, замкнуло подих, залунали залпи галерних гармат. Ядра спінили непорушну гладінь моря…
Козацькі чайки, не відповідаючи на турецький вогонь, невідворотно йшли на турецькі галери. Ті, що були на веслах, горнули з усієї сили, ті, що були при гарматах, при рушницях—гаківницях, при мушкетах, обрали свої цілі на палубах турецьких суден і тільки чекали найпідходящішої відстані, щоб ударити по ворогові на смерть, наповал!
Небо ставало темнішим і темнішим, а ота велетенська слонова нога вихру позаду Недайборщевої чайки здавалася вже стіною від моря до самого неба, і тихо було — страшно! Якраз пролунали турецькі залпи, але ще не пролунали залпи козацькі, — і от на тлі цієї тиші почулося якесь дивне, мовби навіть нечутне гудіння з боку отієї стіни, що сунула на кораблі двох протидіючих сторін.
— Стріляй! — гукнув Карпо Недайборщ своїм.
І через мить ухнула гармата, золопотіли рушничні та мушкетні постріли.
На палубі корабля зі стягом Ясіра—реїса забігали. Козацький залп виявився вдалим.
Через мить пролунав іще один гарматний стріл, а за ним — рушнично—мушкетний залп. Це вступили в бій козаки з сусідньої чайки Оксена Цьопи.
А за цією чайкою ударили і всі інші — з тих, що йшли і на флагманський корабель, і на інші.
Недайборщ побачив: ядро влучило в намет самого Ясіра—реїса. Команда забігала біля намету, і по цій біганині Недайборщ зрозумів: з адміралом щось сталося — чи поранений він, чи вбитий.
Що ж, щасливий той, хто впав у програній битві першим — він не побачить поразки свого війська!
А в тім, що туркам у цій битві світить тільки поразка, Недайборщ не мав сумніву.
І саме цієї хвилини Карпо відчув, що дим з його люльки поводиться якось не так, як курився останні тридцять літ. І цієї ж хвилини почув Недайборщ, що за спиною щось величезне, щось уселенське мовби зашепотіло басом: ш—ш–ш—а!
І вже він не почув дружного крику своїх хлопців, бо все заглушив отой страшний, отой голосніший за всі постріли, крики, гуки й громи шепіт… І цей шепіт підхопив — чи то просто так здалося Недайборщеві? — його чайку, злизав її з води і поніс кудись під небеса. Карпо Недайборщ крізь запону води побачив чайку Оксена Цьопи — внизу, під собою, турецьку адміральську галеру — теж унизу, неподалік, а потім ще кілька галер, а далі все закрилося у сірій млі…
В зубах у нього загасла люлька. Та не про тютюновий дим зараз думалося Недайборщеві, а про ковток повітря, бо в цьому смерчі, в цьому страшному польоті, коли здавалося, що смерч хоче розірвати тебе на частини, небуло чим дихнути. Недайборщ раптом зрозумів, що він не стоїть, не лежить, а сидить, притиснутий до дна чайки, і схопився руками за борт… І так же його тисне до дна, що наче й голову не повернеш, бо всі хребці в шиї зараз або розсиплються, або поламаються навіки… І все його товариство, усі п’ятдесят душ сидять, попритискувані до дна, по шию в воді і намагаються ковтнути повітря! І все це не пливе, а летить невідомо куди! І здається Недайборщеві, що вгору, вгору і вгору! Тобто: до Бога!.. І не було сили підняти руку, щоб перехреститися!!!
І тільки пан Владислав Гостинський — його голова мріла поряд, разом з головою Яремка Ціпурини, — тільки пан Владек щось шепотів неслухняним ротом. Але Недайборщ здогадався, що пан Владек шепоче не молитву, а оте своє вимріяне ще на галерах: "Шафірове небо і шафірове може… Лазур в серцях і над гловами…" Шепоче ці слова, а в серці тримає образ панни Анель—ки, яка, напевне, вже давно вийшла заміж, а він, закоханий шляхтич, і досі мріє про її очі, вуста й шепіт: "Ко—хам…"
На мить просвітліло, чайку винесло на край вихору, дощ став меншим, але те, що побачив Недайборщ, було невимовно страшним, невимовно неправдоподібним. І в дитинстві, і в молодості чував Карно різні побрехеньки та витребеньки про дивовижні діла та пригоди, але, чесно кажучи, не вірив у них. І от зараз він разом зі своїм товариством летів над морем, над галерами й чайками, і він на мить окинув оком поле морського бою, і стало йому зрозуміло, що він навряд чи повернеться вже назад живим — надто високо підняло його чайку з усім чесним товариством на ній…
Та тут вони знову опинилися в темній гущі води й без—повітряності, та при цьому Карпо знову побачив, як перед самим носом, ледь не обсмалюючи його мокрих вусів, шугонуло аж дві блискавки — і Недайборща мов обсипало приском і холодом одразу, і навіть мокра чуприна піднялася наздибки…
А потім чайкою кинуло в море!
А море те було внизу, далеко внизу! Чайка одірвалася від козаків, сипонула ними в море, один Недайборщ ніяк не міг розтиснути рук, які заклякли на облавку, і летів униз разом із своїм суденцем…
Чайка пірнула в воду поряд з турецькою галерою. За нею вслід пірнув і Недайборщ. І вже у воді відпустив він облавок і пішов нагору…
Виринув, побачив: на хвилях козацькі голови! Очі перелякані, з носів юшка тече, яку тут же море змиває, але шкіряться: живі ми ще, отамане! Який буде далі наказ?!
Який же може бути ще наказ, як вони поряд з галерою? Лізти на судно — і негайно! Осьде ж і весла безсило повисли — видно, добре зачепило й цю галеру, що турки й досі не очухалися!
А з неба лило й било. Било дощем, градом і блискавками. На очах у Недайборща, який хотів ухопитися за весло, бабахнуло блискавкою по галері — і турецьке судно аж підскочило, а з весел мов вогні позлітали в воду! Стіна дощу, граду й блискавок ішла над морем, але ота слоняча нога, отой вихор, уже минув…
Недайборщ ухопився за весло і почав видиратися нагору. За поясом стирчала шабля, був ніж та пістоль, а в зубах — люлька. В люльці та пістолі була вода, але нічого!..
Видираючись на борт галери, побачив: Яремко! Яремко Ціпурина, шаленоокий, весь замурзаний, у крові, що лилася з носа, шморгаючи, подавав отаманові руку, щоб тому було зручніше вискочити на палубу! А трохи збоку рубався одразу з трьома турками пан Гостинський. Уламком чи то щогли, чи то весла скидав з борту турків Оксен Цьопа! А звідки взявся він?
— Звідки ви взялися тут, хлопці? — закричав Яремкові Недайборщ.
— Та я й сам точно не знаю, як вийшло, — ніяково всміхаючись, сказав Яремко. — Ото коли ми з неба летіли, то мені стало страшно, я з чайки вистрибнув — і просто в вітрило влучив, щоглу зламало…
Яремко говорив, доки вони бігли до тих турків, яких намагався порубати пан Гостинський! Та порубати ворогів йому не вдалося! Турки, побачивши, що до поляка мчить підмога, пострибали у хвилі. Ошелешені, перелякані щойно пережитим, видиралися на галеру козаки Недайборща.
— Ех, добра. була чайка, та не вберегли! — крекнув Недайборщ, намагаючись запалити люльку. А вона не за—п алювалася…
Очистивши палубу — турки були приголомшені несподіваним смерчем не менше, ніж козаки, — Карпо зі своїм товариством кинувся до невольників…
— Розкуйте нас, хлопці, — заблагали ті. — Ось зараз ледь не потопилися, там таке на морі творилося, та й зараз твориться… Пропадати ж неохота!
— А чи всі тут християнської віри? — запитав раптом Недайборщ.
— Тю на тебе! — почали лаятися невольники. — Хто якої! Одні — православні, другі — католики, треті — лютерани, четверті — юдеї, п’яті — мусульмани, шості — по піввіри, цигани!.. То що ти їм — голови за те рубатимеш? У всіх — одна неволя! Розковуй, отамане!
— Розкую тільки тоді, коли до кінця бою будете на веслах!
— Будемо! — гарикнуло з усіх кутків.
— Тоді дивіться! Як тільки хто втече зі свого місця під час бою, тому власноручно зрубаю голову.
Задзвеніли ланцюги, заскреготіли ключі…
— У кого є добрий гніт, щоб сухим був, а то мій промок?.. — запитав Недайборщ.
— У мене, — озвався хтось із кутка.
— Давай сюди!
Тут же почав викрешувати вогонь, а потім припалювати свою люльку. Припалив, потягнув димку, потім дихнув на веслярів…
— А щоб тобі, козаче, — закашлялася передня лава.