Куди йшов, виходив народ йому на зустріч і ставав біля шляхів та благословив його, а біловолосі діти довго бігли за відділами війська. Князь дуже любив дивитися, як вони на постоях мов пташенята сідали на потворні тарани й пороки та легко гладили круторогих волів, або зеленим віттєм зганяли з них муху, немов заохочуючи їх до тяжкого труду й далекої дороги. Чувся молодим опікуном тої щебе-тучої дітвори й горячо молився Богу, щоб допоміг йому, ніколи не допустити до того, щоб вона бачила переляканими оченятами чужі, ворожі полки. На пустих полях і ще більше в лісах відчував якусь дивну тугу за простором, за тим простором, що простягався ген поза межі волости його.
З найбільшим здивуваннєм подумав, як міг іще так недавно вагатися, чи не звернути київському к*нязеви Погорину Волость. Тепер чув всею силою молодої душі своєї, що йому за мало здобичі батька, чув, що мусить посунути її та поширити тісну волость свою, що вузьким клином звернена на запад, поширити туди, куди має широку підставу, на північ і на схід сонця, куди тепер звернена фронтом головна сила його військ. І пригадалися йому слова батьківські: "Прийде для тебе час, коли душа твоя й очі твої не знатимуть, що значить "сить" — і не стане тобі простору в широкій землі Володимира..."
Перед очима Ярослава станула, як жива картина памятної розмови з батьком. Не бачив вже ні весняного неба, озолоченого сонцем, ні ключів птиць перелетних, ні полків дружини своєї, а бачив ніч у Галичі й кімнату батька з книгами й хартосами. "Що тепер робить моя медведиця?" подумав. І видалося йому на хвилю, що вона найліпша річ з того, що придбав йому батько.— "Не жінка?" — подумав — і засоромився так, що кров ударила йому в очи. Ствердив в думці, що взагалі рідко згадує свою подругу й тільки тоді, як чогось потребує від неї. Він не взяв її ізза неї самої, тільки ізза помочі зі Суздаля — для удержання Погорини. І ті полки йдуть тепер на схід і на північ ізза удержання волости тої, І думки його заняті тільки нею, тою граничною землею Волині, де поміж темними лісами блестять очі лісних озер. Почув себе не то паном, не то слугою землі — і задумався.
Зі задуми збудив його воєвода Халдієвич вісткою, що головні сили київського князя і його союзників переходять ріку Збруч, а передні сторожі їх запустилися вже в галицькі гори Медобори й що після всякої правдоподібности головний удар їх скермований не на кріпости Погорини, тільки на Теребовль; лише часть київських військ облягла східні городи Погорини, одначе залоги їх удержаться напевно. Князь Ярослав здержав коня й глянув перед себе: перед ним блестіли в світлі сонця довгі, живі плеса ріки Стрипи й зеленіла Золота Гора над нею. Під нею приказав станути й відбути коротку воєнну нараду. Князь і полководці позсідали з коний, котрі отроки по короткім відпочинку запровадили до ріки. На лузі над Стрипою відбулася воєнна рада, що по короткій перепалці між воєводою Халдієвичем і полководцем Вере-мундом порішила: завернути полки ідучі в напрямі на город Пліснеськ і ріку Горинь та зосередити всі сили кругом Теребовлі, розставивши в горах Вороняках тільки малі вістунські сторожі, що немов звена тонкого ланцуха лучили-б кріпости Погорини з головною силою князя коло Теребовлі. З постою над Стрипою князь вислав також гонців до сторожевих полків у карпатських провалах, бо дуже непокоїла його недостача всяких вістий про наступаючих Угрів.
Княжі війська перейшли на бродах ріку Стрипу й запустилися в степи Панталихи, ідучи в напрямі на Піскову Гору. Вечеріло. Сонце кидало останні бліді лучі на безмежний степ, і військо Ярослава мало вже розкладатися на нічний відпочинок, як від півночі надбіг на конях княжий відділ, що становив бічну сторожу й доніс, що в полуднево-східнім напрямі летить, що коні вирвати можуть, значний відділ ворожої кінноти, мабуть Чорні Клобуки.
— "Напрям їх бігу вказує на те", сказав молодий князь до воєводи Халдієвича, "що вони втікають перед одним з наших полків, що сходять з гір Ворон яків на рівнину між Стрипою й Серетом. Дивне тільки те, що вони непомітно загналися аж так далеко".
— "І я так думаю", відповів воєвода.
По тих словах молодий князь поправився в сідлі й махнув рукою на два найблизші кінні відділи дружини своєї. Бояри обступили його та просили, щоб не запускався в степ і не наражував особи своєї в боротьбі з таким відділом. Але молодий князь що ніколи не брав участи в правдивій битві, аж дрожав з нетерплячки, вибічи проти ворожого відділу. На його приказ два полководці розпустили оба відділи в довгі ряди й з князем рушили вперед, щоб відтяти дорогу неприятельській кінноті.
Темрява скоро западала на великім обрію Поділля. За пів години князь був вже далеко від головної своєї сили, як у темнім сумерку побачив на тлі неба довгий ряд острокінчастих шапок чорноклобуцьких їздців і почув приглушений тупіт копит їх некованих коний. Вони не могли ще бачити княжих відділів, бо ті їхали низшим тереном, але му-сіли вже чути їх тупіт, бо в їх рядах можна було запримітити немов якесь хвилеве ваганнє. Але воно тревало тільки коротку хвилю. Опісля залунав серед темного степу дикий крик і Чорні Клобуки всею ватагою кинулися на відділ, котрим особисто провадив князь Ярослав. В бігу випускали стріли зі своїх луків і скоро наближалися. Тільки частина їх, що мала вже з собою жіночу добичу, хотіла висмикнутися з нею й гнала в напрямі степового мочару, де сподівалася укрити свою добичу. Ярослав вислав за втікачами часть свого відділу а сам метнувся проти головної сили Клобуків. Серед темряви счинилася суматоха й прийшло до рукопашної боротьби, в котрій князь відніс болючу рану в праву руку, але цілий відділ Чорних Клобуків у части погиб, в части попав у полон.
З перевязаною на борзі раною вертав молодий князь до табору незвичайно радий з тої "першої рани за землю галицьку", як говорив до бояр, що окруживши його, робили йому щирі закиди. Найбільш насупився на нього старий воєвода Халдієвич, що в серці найдужше тішився тим поступком свого любимця, який називав нерозважним. По таборі скоро рознеслася вістка про рану князя й викликала велике одушевленнє між військом. Воно прудко розкладало вогні, щоб на грани припікати попавших в полон Клобуків в тій ціли, щоби видобути від них докладні й правдиві вісти про силу й розложеннє військ київського князя. Зі згідних зізнань полонених показалося, що був се відділ, що втратив лучність з иншими силами Ізяслава й заблукався в лісистих горах Вороняках та припускаючи, що вже з правого боку Се-рета зустрінеться з київськими військами, в тім напрямі втікав перед галицькими силами, що йшли від Пліснеська.
Старий воєвода Халдієвич, почувши від княжого лікаря Жида, що рана князя розятрюється, був з того сильно вдоволений, бо тільки тим сподівався здержати князя від участи в рішаючій битві. О се просила його дуже матір і жінка молодого князя тай він сам був тої думки, що князеви не треба пхатися в вир битви, бо се рівно добре виконає перший ліпший, до бою заправлений, дружинник. Опершися на рукояті величезного варяжського меча, шепотом сказав до лікаря:
— "Чи не міг-би ти ще більше розятрити рану так, щоб князь не міг кілька днів опустити ложа? Його матір і жена й я не забулиб тобі прислуги тої, бо боюся, що він не видержить і возьме участь в битві мимо рани".
— "Я, воєводо, маю тільки лічити рани а не розятрювати їх", відповів старий лікар спокійно, але так рішучо, що старий воєвода перестав його дальше намовляти. Був се його одинокий замірений підступ поза боєвищем. І той не вдався старому рубайлови, що дуже любив "свого" Ярослава.
Теребовль була вже недалеко. Відділ, котрим особисто проводив князь, ішов здовж Водави й Ничви, инші посувалися иншими шляхами. Серед густої мряки розпочався бій передових полків о перехід через ріку Серет. Рано перейшли Кияни ріку, а була тоді мряка така велика, що годі було бачити кінець копія. Та згодом Кияни подалися, боячися окруження і ждали на прихід своїх головних сил. А війська Ярослава вступили в укріплений город, що стояв на західнім березі Гнізни, і розложилися довгими таборами на схід від нього. Головна княжа кватира була в Теребовельськім замку, відки як на долоні видно весь город і поля на схід і полуднє. Відси висилав князь менші й більші відділи на схід і на північ, щоби слідили рухи неприятельських сил, що по малу надтягали з гір Медоборів: очевидно київський князь Ізяслав ждав ще на помічні полки деяких своїх союзників і не хотів без них ставати перед Теребовлею. Се зволіканнє виходило на добре й Ярославу, бо й його сили мали час стягнутися під Теребовль та приготуватися до битви.
Вкінці зсунулися хмари київських військ з гір Медоборів і великим півколесом надтягали під Теребовль. Вони надтягнули від сходу й півночі; наворотниці їх правого крила запалили села Смолянку й Скоморохи та багато инших осель. Опісля станули табором на милю від Теребовлі на горах Дівочій, Дубовій і Вишневій, а на полях між тими горбами й найдальшими укріпленнями Теребовлі розвинули боєву лінію. На правім їх крилі стояли союзні полки: чернигівські, переяславські, волинські й турово-пинські, центр і ліве крило займали київські війська, Чорні Клобуки й часть наємних степових племен становили кінноту, що займала боки й звивалася перед фронтом. Правим крилом київських сил кермував найстарший син Ізяслава, Мстислав, центром і лівим крилом сам Ізяслав. Проти них уставилися галицькі полки, чисельно менші, одначе ліпше уоруженнє й оперте о теребо-вельські укріплення майже зрівнувало їх з неприятелем.
В навечерє битви полководці й бояри обступили молодого князя й просили його, щоб він не брав участи в битві.
— "Ти один у нас", говорили йому, "і молодий ти, ще не нажився на світі. Лишися у теребовельськім замку, а ми самі складатимемо голови свої за волость твою".
Князь, травлений горячкою, що повстала з рани, рішився по короткім опорі, не брати безпосередної участи в битві й остався в замку. Як сонце склонилося ід западови, вийшов на західну замкову терасу й довго дивився в напрямі Галича. Вечір був свіжий, спокійний і .гарний. Останні проміні сонця мов острі списи впилися в заповнені водою рови, що як великі жили окружали замок і блестіли кругом нього.