Але тут, в міру наближення, на них мовби починають діяти сили взаємовідштовхування, і лінії ніяк не можуть злитися в одну. Вони прагнуть паралельності. І от вона — паралельність. Вони непомітно злилися в одну лінію, що рветься увись, наче взяла силу від двох геометричних сил які в малюнку бані лиш брали розгін для польоту по вертикалі... Шпиль рветься в нескінченне синє небо, лінія мовби тоне в синяві. Але ця нескінченність невиразна. Тоді цю лінію й перетинає горизонталь хреста.
...Спиридон заворушився в кутку, заскреготів уві сні зубами й скрикнув:
— О мерзотний Надир-бею! Я тебе...
Ось уже скоро два тижні, як грек живе у мімара Муси. Надир-бей добився в султановій канцелярії, щоби Спиридона було знайдено за будь-яку ціну й віддано до суду. Біля будинку Спиридонового батька весь час тиняються капиджі — вони мають заарештувати коханця-невдаху, як тільки він прийде додому.
Муса й сам не знав, чому він тримає у себе вдома цього пораненого грека. Адже Надир-бей розіслав своїх джасусів по всьому Стамбулу, і якщо вони довідаються, де переховується грек Спиридон, то Мусі, хоч він і султанів мімар, усе ж не минути неприємностей.
— О М-Мусію, — мовив сам до себе. — Що т-таке Надир-бей? Що він т-тобі з-зрештою з-зробить? А ти зробиш добру справу, оборонивши нещ-щасного грека.
Здавалось би, нічим особливим той Спиридон не відзначається, але тягне Мусу до нього. Чи тому, що Спиридон вірно кохає свою Софію, чи тому, що Спиридон ніяк не може зрозуміти, як це він, Муса, міг зректися своєї віри?
— Т-ти не спиш, Спиридоне? — запитав, бо відчув на собі погляд.
— Не сплю. Знову снився Надир-бей.
— Б-боїшся?
— Ні, ненавиджу.
— А Софію? Адже в-вона с-сама пішла до цього т-турка?
— Її змусили. Вона батька рятувала.
— А м-мене н-ненавидиш?
— Ні, не ненавиджу. Ти просто слабий чоловік. Духом слабий. Ти — той же Іскаріот, тільки замість тридцяти срібняків ти береш Красу й Істину. А забув, що віра — то вище за все.
— Т-ти фанатик. С-спи ото. Я д-думаю над мечеттю. Ще торік було викопано глибокі ями й закладено фундамент. Щодня по двісті робітників працювало тут. Але діло рухалось поволі. То не було грошей, то не встигали вчасно підвезти камінь. А недавні події — повстання, вбивство Делавера й султана Османа — призвели до того, що половина майстрів розбіглася, а робітники працювали сяк-так.
Якось ішло двоє яничарів. П'яні були, причепилися до Муси-мімара, що розмовляв із майстрами.
— Що ви робите, гяури?
— М-ми н-не г-гяури. Ми п-правовірні. М-ми р-робимо д-для вас м-мечеть.
— З яких ви країв, га?
І виявилося, що всі майстри — чужинці. Хто з Сербії, хто з Грузії, хто з Московії, хто з Ляхистану, хто з угорської землі, хто з німців. І всі зреклися віри своєї й мови.
— 3-заради в-вас же ж, — сказав мімар Муса, заїкаючись більш ніж завше.
— Ха-ха-ха! А ми заради кого зрікались свого?.. І пішли далі, п'яно верзякаючи... Нікчеми...
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ,
у якому надто багато стрілянини
Джузеппе і Йон перезирнулися і підняли свої пістолі.
— Вони десь тут, — закип'ятився пан Сулятицький. — Може, в оцій бузині...
І вій вистрелив в кущі.
Тої ж миті озвався Йонів пістоль. Та куля в пана Сулятицького не влучила.
— Сакраменто! — ревнув італієць і вистрелив.
Але поляку і на цей раз пощастило. Якраз у момент пострілу пан Славек наступив на свіжий коров'ячий кизяк, підсковзнувся й гепнув на землю.
— До стіни! — скрикнув той чоловік, що його пан Сулятицький та його друзі називали сеньйором. — До стіни, там вони нас не дістануть!
Джузеппе швиденько перезарядив свого пістоля.
— Джереміє, — не обертаючись, прошепотів він до Яремка. — Джереміє, негайно біжи до Олександра. Скажи, що ми зараз відбиваємося від розбійників, які, виконуючи волю якогось лихого чоловіка, полюють на Олександра... Хай пришле нідмогу, ми їх половимо й допитаємо, будь певен... Ясно? Ну, арріведерчі ... І так: щоб одна нога тут, а друга там!
— Добре, — прошепотів Яремко. Але як? Вони стріляють...
— Перестрибнеш через мур, а там — швидко, як заєць... Ну, давай, а я тебе прибережу. Тільки хто висунеться — я йому в пику всаджу стільки свинцю, скільки він заслужив...
Яремко пригінця побіг поза кущем до цегельної стіни. Ой, як довго біжиться! І здається, що одразу десять пістолів ціляться в спину...
Нарешті стіна. Яремко з розгону ставить ногу в заглибину, підстрибує, хапається руками за верхній пруг, підтягується й видирається нагору... Зиркає вниз — кропива. Заплющує очі й відчайдушне стрибає... І, вже стрибнувши, чує, як десь поряд ляскають два постріли, як щось невидиме зі свистом пролітає над ним.
Яремко хутко зводиться, охкаючи, озирається навкруги, намагаючись збагнути, куди йому зараз бігти. Ага, треба обігнути оцю садибу і чимдуж летіти до Лаври — ой, як це далеко!
Він мчить попід кам'яною стіною. Ось вона кінчається. Вірніше, звертає круто вбік. Сюди ж забігає й Яремко. І даремно. Бо потрапляє у якийсь вузенький і довгий двір, що закінчується високим дерев'яним парканищем. Палі та дошки цього паркану вгорі загострені, мов ратище, — такий паркан не перелізеш. І дірки не видко... Яремко швидко мацає дошку за дошкою — може, яка з них погано прибита, якщо відсунути таку дошку вбік, то в щілину можна буде пролізти...
І тут щось схопило його за литку. Всі думки про дірку в паркані тут же вилетіли з голови. Щосили труснув ногою, рвучко обернувся. Від нього з гарчанням одлетіло щось темне й кудлате.
Пес... І де він тут узявся, триклятий?
Яремко притулився спиною до паркану, втупився очима в пса.
Пес приліг на передні лапи й теж не спускав своїх лютих баньок з хлопця. Він весь час загрозливо гарчав, от-от кинеться знову...
— Іроде розпроклятий! — мало не —заплакав Яремко. — Ну, зачекай, матиму я пістоля — прийду сюди і тебе застрелю! Знатимеш, як нападати на людей!
У відповідь почулося гарчання.
Яремко хотів посунутись убік, та собака, скажено загавкавши, кинувся до нього.
Хлопець ледве відбився ногою. А собака гавкав з таким завзяттям, що його собачий лемент почули, певно, аж на Подолі.
"Пропав! — подумав Яремко. — Пропав, якщо не вирвуся звідси зараз".
Він почав посуватись уздовж паркану, не спускаючи з собаки погляду, а ногою намагався намацати щось підходяще — або камінь, або палицю. Поряд пролунало два постріли. Собака перелякано заскавчав, а Яремко тим часом устиг відскочити на кілька кроків убік.
Подумав: "Наші відбиваються. Бідний Джузеппе! Бідний Йон!" А собака насідав ізнову...
І тут Яремко наступив на щось. Нахилився, вхопив. То була добряча палюга.
— І-і-іх! — вигукнув Яремко радісно і з палюгою накинувся на собаку. — Я тобі зараз покажу, на чім свиня хвіст носить!
Та пес не став чекати, доки хлопець виконає свою погрозу. Він шалено заскавчав, наче Яремко вже встиг його огріти ломакою, і, не оглядаючись, дав драла.
Яремко вибіг за ним на вулицю і помчав униз, до Хрещатика.
...Яремко не знав, що той чоловік, якого називали сеньйором, побачив, що хлопець кинувся бігти. Він зрозумів — хлопця послано по допомогу. Устиг вистрелити йому навздогін, і був уже впевнений, що влучив, коли невдовзі почув собачий гавкіт. Тоді він наказав своїм спільникам не випускати Йона та Джузеппе з-під обстрілу, а сам подався слідом за хлопцем.
Сеньйор Гаспероні тупотів по вулиці, а попереду мелькав п'ятами Яремко Ціпурина.
"Швидко бігає, прокляте цуценя", — з люттю подумав сеньйор Гаспероні. — Але я тебе все одно впіймаю... А, власне, навіщо його ловити? Просто підстрелити — та й усе... Ні, краще підслідити, куди воно прибіжить..."
Сеньйор Гаспероні відчував, що задихається. Та зупинитись бодай на хвилину не можна. І він біг, обливаючись потом, гупаючи чобітьми, махаючи на ходу пістолем...
Ось хлопець уже близько. "Буду стріляти, — вирішує Гаспероні, — бо от-от моє серце розірветься від такої скаженої гонитви."
— Стій! — вигукує сеньйор Гаспероні, розраховуючи, що хлопець від несподіванки на якусь мить зупиниться. А цього досить для того, щоб прицілитись і вистрелити.
Та проти сподіваного Яремко не зупиняється, а кидається вбік, у якийсь двір.
Сеньйор Гаспероні з розгону пробігає мимо, зупиняється, вертається назад. Якась брама, якась хвіртка...
Він вривається у двір, оглядається. У дворі порожньо.
Кинувся до дверей хатини, щосили загупав у них.
— Відчиняйте! — заволав по-польськи. — Влада!
— Яка там ще влада? — озвався з-за дверей сердитий голос. — Одчиняйте самі.
Сеньйор Гаспероні влетів у хатину. Біля столу сидів сивобородий чоловік і здивовано дивився на прибульця.
— Що таке? Всі податі, які польська влада придумала, мною заплачені. Що ще?
— Тут ховається збіглий селянин! — переводячи подих, вигукнув сеньйор Гаопероні... — Цей селянин належить графові Лозовицькому. Показуйте, куди ви заховали цього розбійника...
— Якого ще в бога розбійника?
На дворі щось гупнуло й залопотіло. Сеньйор Гаспероні метнувся до дверей, щосили штовхнув їх і знову вилетів У двір...
Яремко летів, як на крилах. Коли його переслідувач пробіг повз хвіртку, хлопець догадався, що він тут же повернеться, і кинувся на дерево. Щойно сеньйор подався в хату, як Яремко шурхнув униз.
Уже вилітаючи за хвіртку, побачив, як у хаті заметушилися. Перебіг Хрещатик — і на гору. Біг задихаючись, оглядаючись, чи не женеться за ним отой страшний чоловік.
Київ — місто велике, спробуй здогадайся, куди повели ноги того, хто від тебе втікає. А сеньйор здогадався. Яремко, озирнувшись на півдорозі до Лаври, побачив переслідувача...
Яремко крутнув у бічну вуличку. Біг та й біг між будинками, парканами, деревами, а кінця їй ніяк не було...
Попереду почулося кінське хропіння. Хтось учвал мчав йому назустріч.
Може, козак із Запоріжжя?
— Дядьку! — кинувся Яремко до вершника.
— Стій! — натяг вершник поводи.
— Дядьку! Виручіть! Порятуйте! За мною лихий чоловік женеться!
— А ти втікай та й усе!
— Дядьку, наших людей православних обступили ляхи й ще хтось такі...
Пролунали постріли...
— Чуєте, це вони відбиваються... Йшли на Запоріжжя, а в Києві погибати доводиться...
Козак був веселий і молодий, його вусики стирчали, як у таргана, а очі блищали, мов після доброї чарки. Од нього пахло ще димом, морем і степом...
Він нахилився до Яремка.
— Давай до мене. Зараз помчимо виручати.