А я б казав не одкладаючи друкувати п. Тараса: для обживання, мовляли ви, могли б полежати книжки у печатні вашій; да вже були б видрукувані.
Опанасового листа зі своїми додатковими міркуваннями Каменецький переслав був, як видко, до Куліша.
На це Куліш і відповідав з Мотронівки 7 липня року 1858-го Каменецькому:
— З Тарасовими творами нема чого спішити: хай спочатку дозволять. А коли дозволять, хай Тарас однесеться до мене сам, бо я набиватись з виправками не хочу, мавши в себе багато роботи.
А щодо другої частини Опанасового листа, де Маркович висловлював побажання, щоб Тарас Григорович узявся редагувати Вовчкові твори, то Куліш, як і треба було на те сподіватись, образився й розсердився. Для Куліша не могло бути більшої образи, як взяти під сумнів його права керівника й метра.
Шевченко — перший і найвеличніший поет на всю слов’янщину, це так, — але права ідеолога й метра в українській літературі належать в кожнім разі не Шевченкові, а йому, Кулішеві, і тільки йому, і більше нікому, і ніхто не сміє претендувати на його керівничу роль[27].
Отже, Куліш жорстоко образився на Опанаса Марковича, коли той попрохав Шевченка "провести через свою руку" те з Вовчкових творів, що вже пішло з Кулішевої руки. Самолюбство Кулішеве було зачеплено. Більшої образи не було для нього, як сумнів у його безапеляційній авторитетності.
Роздратований Куліш на відповідь писав до Каменецького в тому ж таки листі з 7 липня р. 1858:
— Щодо Вовчка, то рука моя більше його не торкнеться. Хай рівняє мій друк зі своїми оригіналами й виправляє за зразками художньої редакції, що я їх там дав. Коли ж у собі сумнівається, то хай їй допоможуть інші люди зі смаком.
— Я, — каже Куліш, — зробив для нового письменника так багато, як ніхто ніколи ні для кого нового і нікому невідомого. Цього з нього досить. Не вік же розриватися мені з великодухости!
Тут в ображеному самолюбстві Кулішевому причина розходження й деякого розхолодження, що сталося між ним і Маркевичами[28]. Куліш не заховує своєї образи і не криється зі своєю роздратованістю.
Коли при першому побаченні він і обіцяв Марії Олександрівні, що перетягне її й її чоловіка до столиці, то тепер, після Опанасового листа, Куліш рішуче відмовляється брати будь-яку участь щодо улаштування дальшої долі родини Марковичевих. У тому ж таки листі до Каменецького Куліш, посилаючись на свій намір остаточно оселитись в Україні, відповідав:
— Писати до Опанаса Васильовича про переміщення не буду, бо перебуваю зараз не у діл. Та гадаю, що для нього дуже шкідливо з’являтись до столиці вперед, не маючи нічого певного й без коштів. А проте, як знаєте і як інші знають. Я тепер хуторянин і в подібні справи не втручаюсь [7 липня 1858].
Куліш сидів у Мотронівці і, спочивши після закордонної подорожі й розважившись, багато й уперто працював, писав і читав. Написав повість "Липові пущі", написав низку статей: "Про народну поезію", "Переписка Гоголя з Івановим" (на 4 друкарські аркуші), "Гоголь як автор повістей з українського життя й історії", загадував написати велику критичну розправу, — очевидячки це ті проектовані критичні нариси, що згодом за деякий час Куліш опублікував в "Основі". Працював різноманітно й плідно. За літні місяці року 1858 після повороту з-за кордону написав Куліш більше, як десять друкованих аркушів.
За травневий лист Опанасів Куліш ще й у серпні не пересердився і, посилаючись на свою переобтяженість, відмовлявся брати на себе художню редакцію Вовчкових творів:
— Вовчком, — писав Куліш у серпневому листі до Каменецького, — займатись мені ніколи. Василь Михайлович Білозерський дає досить смаку. Він може повикидати, що слід, а це чи не головніше в редакції. Шевченка можна покликати на раду. Але, право, страшно було б припинити мені свої праці, щоб знов вести письменника, якому вже відчинив широко двері й показав дорогу.
Та, сердившись на Опанаса Марковича, Куліш продовжував листування з Марією Олександрівною, і, коли в "Русском вестнике" з’явилися переклади її народних оповідань, він послав до неї в справі видрукуваних перекладів листа.
Каменецькому Куліш писав 8/VIII—1858:
— Я послав Вовчку зауваження на його переклад в "Русском вестнике".
Отже, як видно з цього, Кулішеве листування з Марією Олександрівною не переривалося, і дружні стосунки їхні, що налагодилися після особистих побачень у Мотронівці та в дорозі на поштовій станції восени року 1857, не псувалися. Не дурно ж при новій зустрічі в Петербурзі в січні року 1859 взаємини Куліша й Марії Олександрівни обернулися відразу на палку пристрасть.
У жовтні р. 1858 Куліш поїхав до Петербурга, де й оселився. Друкарня, намір видавати "Хату" ("журнал с малороссийским направлением") — все це вимагало його особистої присутности в столиці. Дружина його лишилася в Мотронівці в Україні; вона знову почала хворіти: "тутешній петербурзький холод і стукотня шкідливі для неї. За границею вона була поправилась, а вернувшись знов занедужала".
Зійшовшись на деякий, правда, недовгий час із Олександрою Михайлівною і навіть мавши думку назавжди лишитись на хуторі, Куліш швидко не витримав і знов роз’їхався з дружиною.
Романічне приятелювання з Милорадовичівною та сподіванка на успіх у Марка Вовчка не могли сприяти налагодженню родинних взаємин Кулішевих. Олександра Михайлівна, малописьменна, з провінціальними манерами, годилася для хутірського життя, але не для столичного.
Це надзвичайно характерно для Куліша, що періоди лагідного й мирного співжиття з Олександрою Михайлівною припадають на часи хуторянських захоплень Кулішевих, а періоди розходження — на часи переїздів до Петербурга.
Не дурно ж іще напередодні шлюбу 26 грудня року 1846, перед подорожжю за кордон, Куліш писав у листі до Плетньова про Олександру Михайлівну.
— Повернувшись з-за кордону, я муситиму ввести дружину в найкраще столичне суспільство. Провінціальна її мова, поводження й недостатність освіти примусили б її в такому разі грати незавидну роль.
У Петербурзі Куліш соромився хуторянської провінціальности своєї дружини. Для столиці він мріяв про іншу жінку або ж принаймні про блискучу й ефектну коханку. Будь, що будь, попри всю обережність Кулішеву, проти репутації Дон Жуана він не мав нічого.
Що взаємини Куліша з Марією Олександрівною не псувалися, — видко хоча б із того, що Куліш у Петербурзі знов узявся правити Вовчкові твори.
13 листопада 1858 Оп. Маркович писав у листі до Куліша, дякуючи йому, що той "потрудився" коло "Панночки":
— Дякую вам, — писав Оп. Маркович, — з усії душі і зо всього серця за погляд щирий "Панночки". Щоб не було мені стидно, я вам правду скажу, що знав, що вона не мине ваших золотих рук…
Дякуючи, просив:
— Чи не могли б ви зробить велику ласку перегледіть виписуємий од "Руського вісника" Курочкіним для "Искры" перевод "Козачки Одарки" і "Горпини"?
— Як ви уподобали "Мотрю" і "Ворошка козака"? — запитував Опанас Куліша в тому ж таки листі.
Тимчасом у Маркевичів виразно оформилася думка кинути Немирів і з провінціального містечка переїхати до Петербурга. Марії Олександрівни не задовольняло немирівське життя, її тягло в світ, до культурних центрів, і вона зі співчуттям приймала численні заклики своїх петербурзьких приятелів.
У вересні чи що року 1858 Опанас писав до Шевченка: "Думка в декабрі самим приїхать до вас, щоб розгледіть вас віч-на-віч, подякувать за зроблене і порадиться за себе надалі".
А в листі до Куліша з 13 листопада він призначає й термін — 15 грудня.
— Я б хотів пожить коло боку вашого: багацько б дечого пізнав невідомого мені, а коли, то й сам би доладу що зробив або хоч сказав — не по силі моїй, а по щирості.
З формуляра видко, що 15 грудня Маркович узяв у немирівській гімназії відпустку і, очевидно, — зазначає Ол. Дорошкевич, — десь у тих днях рушив разом із дружиною й сином.
4
Не пізніш 16 січня 1859 Марковичі були в Москві[29].
У Москві Марко Вовчок познайомилася з деякими видатними письменниками, що вже високо цінили її твори: Максимовичем, Аксаковими. Максимович саме тоді редагував слов’янофільський орган "Русская беседа" і був у найщільніших зв’язках із московськими слов’янофілами, зокрема з родиною Аксакових, відомих своїм приязним ставленням до української літератури. Через Максимовича, як гадає Ол. Дорошкевич, Марко Вовчок і познайомилася з Аксаковими. Це припущення Ол. Дорошкевича має цілковиту рацію, але, взявши на увагу близьке приятелювання Куліша з Аксаковими, цілком ймовірно припустити, що саме через Куліша Аксакови довідались про Марка Вовчка, про її "Народні оповідання" та, може, навіть і про її намір приїхати до Москви.
21 січня Марко Вовчок із чоловіком і сином одвідали Аксакових. Віра Аксакова в своєму листі до Марії Карташевської з 22 січня 1859 р. переказує про ці одвідини:
— Вчора в нас був Марко Вовчок, тобто письменниця. Обличчя дуже добре, але просте; вона повинна бути дуже недурна, але дуже конфузиться. Сьогодні вони вже їдуть до Петербурга, там, певне, їм буде приємніше… Обставини ж їх дуже кепські, сумно було це бачити: дуже жалько, що ми не встигли з нею ближче познайомитись[30].
22 січня Марко Вовчок виїхала з Москви і десь коло 23 прибула до Петербурга.
Українська колонія, яка ще рік тому піднесла їй "золотий наручник", зустріла її як свого члена, як найближчого приятеля. 29 січня Марія Карташевська переказувала Вірі Аксаковій свої перші враження про Марка Вовчка:
— Українська колонія в захопленні від Марка Вовчка, справжнє enrichement, навіть од Вовченка.
На це Віра Аксакова 2 лютого одписувала:
— Ваша українська колонія, мабуть, зіпсує Марка Вовчка, закрутять їй голову й зіб’ють з глузду, а поки вона мені здалась жінкою простою, без авторської самовпевнености, навпаки, дуже конфузилась… [не розібрано, певне — Богдась] дуже милий, справжній степовий хохльонок.
Шевченко побачився з Марком Вовчком 24 січня, бо саме цьому дню присвятив він свою знамениту елегію "Марку Вовчку".
Світи на мене, і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите,
Голоднеє. І оживу,
І думу вольную на волю
Із домовини воззову.
І думу вольную… О, доле!
Пророче наш! Моя ти доне!
Твоєю думу назову.
— Марко Вовчок, — як описував згодом Ів.С. Тургєнєв, — була за окрасу й осередок невеличкої групи українців, що зібралась тоді в Петербурзі і захоплювалась її творами.