— Читати вмiю...
— Ти вмiєш читати? — здивувалась Настя Василiвна.
— Жiнка казала, що справдi вмiє i по всьому селi винишпорює книжки, — захистив мене батько.
— Це вже добре. А хто тебе навчив читати? — зацiкавлено запитала вчителька.
— Я сам вiд старших школярiв перейняв.
— Ану, почитай нам щось. — Настя Василiвна взяла зi столу книгу, погортала її й простягнула менi. — Читай ось на цiй сторiнцi.
Такою сторiнкою мене б нiхто не здивував: тут лiтери були завбiльшки як горобенята, а мої очi вже встигли призвичаїтися i до дрiбненьких, наче мак. Я чесонув цю сторiнку, не спотикаючись на крапках i комах, щоб учительцi зразу стало видно моє знання. Од такого читання батько прояснився, вчителька здивувалась, а потiм, смiючись, запитала:
— А ти ще швидше не можеш?
— Можу i швидше, ось дайте, — йде гаразд.
— А повiльнiше теж можеш?
— I повiльнiше можу, — здивувався, бо нащо робити повiльнiше те, що можна швидше випалити.
— Ну, то прочитай, зважаючи, що в книзi ще є роздiловi знаки.
Далi я читав, зважаючи на знаки, i бачив, як щасливий батько любувався своїм читальником.
— А цифри ти знаєш? — запитала вчителька.
— I цифри, до тисячi, знаю.
— А таблицю множення?
— Нi, цього не знаю, — зiтхнув я i побачив, як посмутнiшав батько.
Але вчителька одразу ж нас так порадувала, що тато нiби аж пiдрiс, а я мало не пiдстрибнув угору.
— Панасе Дем'яновичу, доведеться вашого школяра записати у другу групу.
— Спасибi вам, — чемно подякував тато. — Пишiть, коли на другу потягне.
Вчителька повела мене за собою на ту половину класу, де вчилася друга група.
— Ось тут, Михайле, будеш сидiти, — показала менi на тримiсну парту. — Завтра приходь з ручкою, чорнилом, олiвцем, а книги я тобi зараз дам...
Додому я не йшов, а летiв, бо, по-перше, мiг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи, по-друге, треба було збiгати в лiс, — нарвати ягiд бузини, надерти дубової кори, а потiм зварити їх з iржею, щоб назавтра було те чорнило, яким писали тодi.
Удома нас дожидали мати i дядько Микола. Коли батько сказав, що мене прийгiяли у другу групу, мати одразу сумно повторила своє: "I що тiльки буде з цiєї дитини?" А дядько Микола сказав:
"Увесь пiде в мене, — це по нас обох уже видно", — i в хатi стало весело, а менi й за хатою свiтило сонце...
Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало i перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тiльки це навчило так бiгати, що потiм нiхто в селi не мiг перегнати мене, чим я неабияк пишався.
Коли ж, прокинувшись одного ранку, я побачив за вiкнами снiг, усе в менi похололо: як же я тепер пiду до школи? В хатi цього ранку журився не тiльки я, але й мої батьки. Пiсля снiданку тато одягнувся у кирею з грубого саморобного сукна i сказав:
— Снiг не снiг, а вчитися треба. Пiдемо, Михайле, до школи, — вiн узяв мене на руки, вгорнув полами киреї, а на голову надiв заячу шапку.
— Як же йому, горопасi, без чобiт? — болiсно скривилася мати.
— Дарма, — заспокоїв її батько. — Тепер такий час, що не чоботи головне.
— А що?
— Тепер головне — свiжа сорочка i чиста совiсть, — посмiхнувся батько, — Правда, Михайлику?
— Правда, — щiльно притуляюсь до тата, i ми обоє пiд зiтхання матерi покинули оселю.
Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина, деякi школярi на це диво тицяли пальцями, а я мало не заплакав i з жалю, i з тiєї радостi, що батько не дасть менi покинути науку.
Отак першi днi зими тато заносив мене у школу, а пiсля урокiв знову загортав у кирею i нiс додому. До цього призвичаїлися i школярi, i вчителька, i я... Якби тепер запитали, яку найкращу одiж довелося менi бачити по всiх свiтах, я, не вагаючись, вiдповiв би: кирею мого батька. I коли iнодi в творах чи п'єсах я зустрiчаю слово "кирея" — до мене трепетно наближаються найдорожчi днi мого дитинства.
Якось, коли надворi хурделило, батько припiзнився, i тiльки надвечiр, заснiжений, з обмерзлими вусами, але веселий, вiн зайшов у клас i голосно запитав:
— А котрий тут безчобiтько?
— Це я! — вискочив з-за парти, де сидiли мої однокласники.
— Хто це ти? — наче не пiзнавав мене батько.
— Син Панасiв! — бадьоро вiдповiв я.
— Тодi лови! — батько кидає менi справжнiсiнького бублика. Я пiдстрибую, перехоплюю гостинця i радiю, що вiн навiть iз маком.
— Ви на ярмарку були? — питаюся, шкодуючи їсти бублик.
— На ярмарку.
— I щось купили?
— I щось купили! — весело i змовницьки пiдморгнув менi батько, а з його брови закапав розталий снiг. — Ось дивись! — вiн потрусив киреєю i на пiдлогу упали справжнiсiнькi чоботята.
Я спочатку остовпiв, поглянув на чоботята, далi на батька i знову на чоботята, що пахли морозом, смолою i воском.
— Це менi? — запитав я тихо-тихо.
— А кому ж? — засмiявся батько. — Взувайся, сину. Я пiдхопив чоботята, пiдняв їх угору, i вони блиснули срiбними пiдкiвками.
I менi згадалися дiдовi слова: "Будеш iти межи люди i вибивати iскри..."
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Справи мої пiшли вгору: у цьому ж навчальному роцi мене вiдзначили й перевели в третю групу. З такої нагоди вчителька сказала дуже сердечнi слова, нахвилювавши ними себе й мене.
Вдома батько здивувався успiхами свого отряхи, заховав у пiдрiзанi вуса посмiшку й сказав:
— Коли так, то хай буде не гiрше... Наука наукою, а чоботи бережи. Мати ж знову зажурилась:
— Що тiльки буде з цiєї дитини?
А я взявся писати п'єсу. Напевне, прочитавши цi слова, не один читач поведе правим чи лiвим плечем i засумнiвається: чому саме п'єсу, а не вiршi? На все, як сказав один фiлософ, є свої причини. Були вони й на п'єсу.
Цiєї зими в нашому селi вперше заговорили про "тiатри". Що воно таке, нiхто не мiг толком пояснити, а чутки й поголоски йшли рiзнi. Однi казали, що "тiатри" — це якесь iнтересне з переодяганнями лицедiйство, другi — ет, бiльшовицька вигадка, третi — "люзiон", де пускають в очi i ману, i туман, четвертi — витiвка самого нечистого, бо на сценi в темрявi, буває, з'являються русалки, а iнколи з бочки й чорти вискакують. Хтось навiть чув, що одна п'єса так i називалась "Сатана в бочцi".
Дядько ж Микола пояснив, що "тiатр" — стояща штука, бо там показують гарних жiночок у коротеньких спiдницях. А через те, що в нас тодi носили спiдницi до п'ят, дядьковi Миколi одразу ж перепало за безсовiснiсть од тiтки Ликерiї. На це дядько вiдповiв по-французьки:
— Прошу, мадам Ликерiє, пардону.
I "мадам Ликерiя", кинувши рогачi, затрусилась од смiху.
Кiлька днiв у селi тiльки й розмов було, що про театр, а особливо загуло, коли комсомольцi почали для вистави позичати в селян стiльцi, лампи, миски, чарки й навiть спiдницi, з яких хитромудре мали виходити старосвiтськi широченнi штани. Цю позичку комсомольцi називали реквiзитом, а хтось iз багачiв пустив поголос, що це — реквiзицiя. I деякi наляканi жiнки метнулись одбирати свої спiдницi, не знаючи, що вони мали слугувати великому мистецтву.
Для мене тодi слово "театр" бринiло i привабливо, i страшнувато: а що, коли й справдi з темряви вискочить чорт? Але тодi цього не трапилось... Це сталося значно пiзнiше...
Отож село по-всякому, але з нетерпiнням чекало вистави. I ось одного дня на стiнах сiльради, комнезаму, споживчого товариства i школи закрасувалися такi оголошення:
Увага! Увага!
Сьогоднi о сьомiй годинi вечора
вперше в нашому селi
буде показано лицедiйство, тобто театр.
Цiна квитка:
пшеницi — чотири фунти,
яєць курячих — теж чотири,
гусячих — троє,
жита — п'ять фунтiв,
гречки, проса, гороху —
шiсть фунтiв.
Всi, всi — у театр!!!
Прочитавши таке, я спочатку зрадiв, а потiм скис: за що ж його купити квитка. Надiючись тiльки на "а може", я пiдiйшов до матерi, але вона так поглянула на мене, наче я, щонайменше, з бовдура вилiз, а далi почала глузувати:)
— Дивiться, наш парубок театру захотiв! Ще, чого доброго, i артистом захоче стати.
— Нi, мамо, в артисти я, мабуть, цього року не пiду, — заспокоїв матiр. — Але подивитися, що воно за люди, дуже хочу. То, може, дасте менi пашнi?
— А потiм що будем робити? Покладемо зуби на полицю, щоб сушились до нового врожаю, i отак згадувати тiатри? Он муки в нас лишилось тiльки на два-три замiси. Що ти на це скажеш?
Далi менi вже нiчого не хотiлось казати. Виждавши, коли мати пiшла на село, я вскочив у клуню i почав нишпорити на вишках, надiючись десь знайти потаємне куряче кубельце. Та мої розшуки нiчого не дали: на курячих гнiздах лежали однi бовтуни.
I все ж таки увечерi я поплентався до школи, де мав бути театр. Тепер вхiд до неї було загороджено столом, на ньому стояла вага, щоб важити зерно за квитки, i двi величезнi макiтри для яєць. Щасливцi за натуру одержували в касира червонi з печатками папiрцi й гордо йшли в школу, а нещасливцi, наче бджоли вiчко, обсiли шкiльнi схiдцi. Однi з них, такi, як я, надiялись, що, може, пофортунить проскочити пiд столом касира, а другi — хоч заглянути у вiкна, коли почнеться дивоглядiя.
Ось на дверях з'явилась постать секретаря комсомольського осередку Миколи Гуменюка. Через голову касира вiн гукнув нещасливцям :
— Гей, малеча, хто швиденько принесе куль соломи — пропустимо в театр!
— Я принесу, я ось осьдечки живу! — випередив усiх веснянкуватий Омелько.
— Неси! — наказав Гуменюк.
— А може, й сiна треба в театр? — обiзвався я.
— Нi, поки що обiйдемося без сiна, — пiдрiзав секретар мою останню надiю чесно ввiйти в театр.
Я тiльки тяжко зiтхнув: коли б знаття, що театр нiяк не може обiйтись без соломи, то ще з полудня вклякав би тут з кулем.
Незабаром Омелько з околотом за плечима розпихав школярiв, що юрмилися на схiдцях, i, висяваючи, як iскрами, всiма веснянками, радiсно гримав:
— Та не товчiться, наче в мiшку, — дайте дорогу в тiатри! Вiн зник у дверях, а я усе зазирав i зазирав пiд стiл, чекаючи, коли ж ноги касира так вiдсунуться, щоб можна було проскочити помiж ними i нiжкою стола. I от настала ця довгождана хвилина: касир узяв обома руками макiтру з яйцями й обережно почав пересовувати її на другий кiнець столу. А я, затаївши подих, югнув пiд стiл i, наче ящiрка, проповз на чотирьох у коридор. Навздогiн менi якесь одоробало гукнуло: "Тримайте його!" Я з того переляку скочив на ноги, швиденько шатнувся до других дверей i...