Незабаром, мов крізь мерехтіння текучого скла, далеко-далеко на обрії виросло кілька голих, рудих, немов покинутих людьми халуп. Низом, проймаючи їх, швидко струмувало могутнє марево, і дивно було, що воно досі ще не розмило тих глиняних присадкуватих мазанок, схожих на саклі.
— То вже табір Солончаковий,— зупинилась Світлана.— А далі там десь буде Строганівка на Сивашах. Там селяни живуть, ті, що воду крадуть... У них води мало, так вони її крадуть уночі з панських колодязів... Недавно пригонили об'їждчики двох... Руки на спинах поскручувані, обличчя в крові...
Стояли всі троє примовклі й довго дивились у той бік.
XVII
Чабанує Данько в степу. Вже позвикали до нього верблюди, яких він сам запрягає в гарбу, не ганяються за ним вожаки отари — гоноровиті цапи з дзвіночками на шиях, полюбили Данька навіть суворі приотарні собаки — білі кудлаті вівчарки української породи, для розведення якої Фальцфейни тримають цілу псарню.
Було попервах клопоту юному гарбичеві з верблюдами! Скільки їдеш, ревуть і ревуть, аж сумно стає. А як ляжуть посеред дороги, то — хоч плач! — ніяким способом їх не зженеш, доки самі не встануть. Окрім того, мали препогану звичку: всупереч волі погонича завертати в перший-ліпший двір, наче до себе додому. Коли Данько поїхав до економії по харчі, завернули його канальські верблюди під самі Софіїни вікна! Стали, позадирали голови і давай ревти, неначе тут шкури лупили з них живцем! Добре, що вчасно збіглися інші гарбичі, потягли мерщій Даяьків екіпаж далі від панських вікон, а то б не минути було розправи...
Атагас Мануйло терпляче навчав хлопця, як при-норовитись йому до верблюдів, як біля них ходити.
— Ти їх не бий, Даниле... Бо воно хоча й верблюд, але шкіра на ньому ніжна, як у чоловіка, бачиш, від батога одразу тріскається... А потім, забув я тобі сказати: солі ти їм даєш?
— Солі?
— Авжеж... Йому сіль — як овес коневі... Дома, в Оренбурзьких степах, він на солонцях виріс, і без солі йому тут не життя.
Метнувся Данько до гарби, приніс торбу з кухарською сіллю, насипав кожному, мабуть, по фунту.
Понабирали верблюди солі повні роти, взялись розжовувати її, як зерно, вдячно поглядаючи на гарбича.
— Дивні створіння: їдять курай та молочай, а сіллю закусюють!
— Отож частуй їх щодня... Чого-чого, а солі вистачить: під боком, на Сивашах росте...
Після того визнали нарешті верблюди свого погонича, перестали ревти.
Решту своїх обов'язків Данько опанував набагато легше. Прості вони: вранці мусиш наварити каші, в пору поїння отари — натягати води з степового колодязя, поналивати в жолоби. Зробивши це, запитуєш атагаса, де буде отара ввечері.
— Там,— махне атагас рукою в степ.— За отією могилкою... Бачиш, могилка бовваніє?
— Аж ото-о-о-о?
— Аж ото...
Склавши хазяйство, рушаєш на нове місце. При переїздах не любить Данько гнутись у своєму шатрі — частіше бачить його степ верхи на одному з верблюдів. запряжених у гарбицьку двоколісну кибитку. Гарно в степу, привільно! Щебечуть жайворонки, синіє небо, течуть марева...
Ні тобі панів, ні прикажчиків, ні дикої чеченви. Рідко вони з'являються тут.
Пливе Данько, спокійно погойдуючись на верблюді, наспівує, пригадує далекі Кринички... Якби оце взяв та й поїхав, і поїхав отак верхи аж до самих Криничок!.. Вибігла б мати назустріч, радісно сплеснувши руками, все село збіглося б зустрічати дивовижного верхівця...
— Хто ж то воно приїхав до нас на такому звірові, що ні кінь і ні корова? — вигукує раптом Данько по-жіночому крикливим голосом криничанської попаді. І тут же відповідає дияконським басом:
— Та то ж Данько Яреськів верхи на верблюді! Поступово в уявну розмову встряють інші односельчани — знайомі дядьки, тітки, баби.
— Іч, куди забрався, гемонський хлопець! — строїть кумедні міни Данько, продовжуючи розмову в лицях.— І не впаде, і не боїться, що верблюд затисне його там, між своїми горбами!..
— Звідки ж він мандрує, звідки завернув до нас у Кринички?
— Та, видно, здалеку, на такому звірові, що йде та реве, та на Огієнків вітряк плюється!
— Агов, Даниле, звідки ти?
— Із степів глибоких, із край світу я, люди!
— Чуєте, люди! Із край світу прибув молодий Яресько!...
Вільно витають над степом химерні Данькові мрії, не раз побуває він за цей час під материними вікнами на своєму горбатому верблюді...
Добравшись до місця, вказаного атагасом, хлопець пускає верблюдів на пашу, а сам береться розставляти триноги, готувати вечерю чабанам. Перші дні не вдавалась Данькові чабанська каша — занадто вже відгонила димом, а тепер, здається, опанував: зварить — крута, сальцем присмачена,— вишкрібають казанок до дна.
Надвечір зі степу поволі наближається отара. Вирівнявши овець "в струнку", Мануйло неквапом веде своє військо, вступаючи вівцям пашу крок за кроком, час від часу командуючи підпасичам, щоб чепурніше "підбирали зади", щоб не розтягували отару. Сам
Мануйло виступає з гирлигою поперед овець, стрункий, випростаний, як джигіт, з браво піднятою головою, з "Георгієм", що здалеку сяє йому на шкарубкій, просоленій десятьма потами сорочці.
Наблизившись на відстань голосу, атагас окликає Данька:
— Агов, каптенармусе! Як там у тебе?
— Готово! — доповідає Данько.
— Пшоно розіпріло?
— Розіпріло.
— Ложка не падає?
— Стримить!
Якщо ложка в казанку стримить і не падає, то це вже вершина, вищої похвали для каші бути не може.
З атагасом Данько в дружбі, в такого чоловіка є чого повчитися хлопцеві. Був Мануйло на японській війні, пройшов огонь і воду. Нещадно кидала його доля по різних землях, годинами може розповідати про далеку і таємничу країну Маньчжурію, куди його було послано, як він каже, "перекривляти японців".
Трубачем був Мануйло в полку. Коли це було, а ще й зараз усе пам'ятає: муштру знає на зубок, різні вояцькі сигнали вміє передавати на своїй чабанській сопілці.
Ось він підійшов до гарби, струснув з плеча накинуту наопашки свитку, зняв порожній бурдюк... Данько вже жде від нього якогось веселого номера.
— Ану, гренадери,— гримить Мануйло своїм підпасичам, досить-таки вайлуватим парубкам,— розімнемось перед вечерею! І ти, Данило, ставай на хланг... Підтягти животи... За мною... Живо! Ать-два! Ать-два!
І вже пішов виробляти такі вихиляси, такі закручувати артикули, що тільки встигай за ним. Уся отара в цей час з подивом дивиться на свого атагаса. То присяде, то підскочить, то відсахнеться, то ринеться вперед. Нема на нього ні втоми, ні задцшки. Вже гирлига обертається йому в руках у багнет, вже чабанська шапка сидить на ньому чортом, вже й сам він стає дивовижно лег г ким, бравим та молодим!
Старанно виробляє Данько перед враженими баранами єфрейторські артикули, але ще з більшою охотою переймає хлопець від Мануйла сурмацьку науку — сигнали військової тривожної музики. Коли вивчився грати зорю, атагас його похвалив:
— Учись... Може, ще спасибі мені коли-небудь скажеш...
Найкращий для Данька час наступає після вечері, коли степ мовби спочиває, вичахаючи, м'яко оповиваючись духмяними сутінками. Темніє поблизу отара, чатована вівчарками, що облягли її з трьох боків. Монотонно сюркочуть коники в траві, зрідка поморгують сухі зірниці на обрії. Сидить Мануйло над пригаслим вогнищем, розправивши плечі, без шапки, підставивши голову зорям. Тихо, спокійно, як широка ріка, плине його розповідь... В такі вечори любить Мануйло розповідати про свою рідну степову Чаплинку, засновану в Присивашші турбаївськими бунтарями, "ще коли тут не було ніяких ні Фальців, ні Фейнів".
Про Турбаївське повстання Данько чув іще вдома, в Криничках, але там відгомін Турбаївщинй жив більше в піснях про Мар'янушу, якими голота допікала багатіїв і якими часто відводив душу Даньків батько-рибалка. А в Мануйлових устах вся історія Тур баїв виступала жорстокою живою бувальщиною. Старий знав її в таких подробицях, наче сам був учасником тих суворих і славних подій давнини.
...Неподалік від Данькового Псла на річці Хорол стояло колись велике, мальовниче село Турбаї, що входило до Остапівської сотні Миргородського полку. Не посполиті, не чиїсь піддані жили в ньому, а вільні козаки. Турбаївські козаки були зразковими воїнами, брали участь у багатьох походах на турків, звитяжно стояли за рідну землю. Але зажерлива козацька старшина, багатіючи та розживаючись, щодалі частіше зазіхала на вольності простих козаків. Першим напасником для Турбаїв виявився їхній земляк, миргородський полковник Данило Апостол, що згодом став навіть гетьманом. Цей ясновельможний силою перетворив турбаївських козаків на своїх підданих. Але після смерті Апостола новий миргородський полковник Кап-ніст, ворогуючи з родом Апостолів, знову повернув турбаївцям їхні колишні вольності. Вдова гетьмана Апостола, маючи на руках царську грамоту, що підтверджувала за нею право на Турбаї, поскаржилась на дії Капніста в Генеральну військову канцелярію. Проте гетьманша незабаром померла, і лише правнучка Апостолова — Катерина Битяговська, до якої перейшли права на Турбаї, поновила позов, і суд генеральний ухвалив: бути турбаївським козакам у підданстві Битяговської. Битяговська продала Турбаї багатому сотникові Іванові Базилевському, який із своїм братом Степаном та сестрою Мар'яною почав ще тугіше затягувати на Турбаях кріпацьку петлю. Таким-то воно було, "своє", "рідне" українське панство!
На рідкість жорстокими визискувачами виявились поміщики Базилевські (були вони Василенки, але щоб дужче пахло від них шляхтою, то змінили своє прізвище на Базилевських). Крім панщини в полі, мусили турбаївці виконувати задарма ще й інші тяжкі роботи. Випалювали цеглу —на панських цегельнях, мочили до самих морозів коноплі, рубали ліс, ткали полотна... "Не то пряли наші жінки, пряли й наші дітки", — співалося в тужливій турбаївській пісні тих часів.
Однак мрія про повернення козацьких вольностей ні на мить не покидала волелюбних турбаївців. їхні тайні ходаки сягнули з Хорола аж у Петербург, вишукуючи собі козацтво. В сенат було подано позов на Базилевських. Кілька років тяглася справа. Нарешті позов турбаївців увінчався успіхом: за ними було визнано їхню козацьку природу й козацькі права.
Незабаром у Турбаї виїхав з військовою командою говтвянський нижній земський суд. Судові урядовці оселились у домі Базилевських, пили з ними та гуляли і нарешті прийняли ухвалу, що в Турбаях, мовляв, виявлено всього кільканадцять козацьких родів, а решта — то все мужики, посполиті, більше того — між ними нібито є навіть збіглі кріпаки з Курщини, які самовільно іменують себе козаками.
Вирок було оголошено надвечір.