Стеценко, голова, не сумував: йому дали аж двох заступників — одного по рільництву, а другого — по тваринництву! От уже й веселіше!
Веселіше то воно веселіше, та, проте, не зовсім! Розмахувати", так уже як слід розмахуватись.
Чому, приміром, не призначити заступника по птахівництву, по бджільництву, по рибальству, коли є ставки?
Щоб уже повний комплект заступників був!
Навіщо, кажете, заступник по птахівництву, коли є завптахівництвом?
Чи — по бджільництву, коли є пасічник?
Чи — по рибальству, коли є рибовод?
А от же ж у колгоспі імені Калініна агроном є, а проте, призначили заступника по рільництву!
І завтваринництвом є, і ветеринари, і зоотехніки є, а як же ж можна без заступника по тваринництву?
Що йому робити, тому заступникові по тваринництву?
Та хоча б волам хвости крутити — і то робота!
Закрутив хвоста — от і трудодень!
Закрутив пару хвостів — план перевиконано!
Ще, дивись, і додаткової оплати якась сотняга перепаде!
У колективі, та ще при такому керівництві,— коли керівників більше, ніж працездатних, — стукгряк — от і п'ятак!
У погорільському колгоспі звикли жити на широку ногу: при кожному заступникові їздовий, при кожному заступникові — коні!
Ми б совітували зробити так, щоб голова та його заступники їздили не кіньми, а кобилами, і щоб кожний їздовий їздив не парою кобил, а тройкою, і щоб кобили були з лошатами!
От — виїзд!
Їдуть керівники, біжать дев'ять кобил, а за ними дев'ятеро лошат!
Цілий тобі кавалерійський ескадрон!
У нашому селі (за царського ще "прижиму") колись піп наш отак їздив: три кобили, за кобилами троє лошат, за возом троє собак, а на возі піп, попадя і шестеро попенят.
— Це у вас, батюшко, аж три кобили? — питають було його.
— Та ще й попадя, — відповідає піп, ляскає батогом і котить далі…
Ну, так як же вони, погорільські господарі, хазяйнують при такому многолюдному керівництві?
А от як: фуражирам за підвезення кормів колгоспній худобі трудодні писалися не в залежності від кількості привезеного фуражу, а помісячно — 60 трудоднів.
Чи привіз, чи не привіз, і скільки привіз — нікого це не обходить, — маєш два трудодні!
Колгоспницям, що доглядали телят, писали по шість трудоднів за вивезення гною, хоч вони того гною і пальцем не ворушили.
Як ви гадаєте, чи гладка була худоба при такій годівлі і чи дуже вибрикували у калінінців телята?
Заступником голови по тваринництву працював (а може, й досі ще працює?) товариш Горбачук Каленкк… 1955 року він так хазяйнував, що телята довелося з випасу восени на хурах додому привозити…
Кури в нього знесли аж по 20 яєць на рік! У путнього хазяїна півень більше яєць несе.
"Мудрував" Горбачук і з купівлею корів — для колгоспу купував їх по 3–4 тисячі карбованців, а продавав на базарі по 700–800. З "баришем"!
З рільництвом теж хазяйнували "як бог приказав": зпід комбайна зерно приймали без ваги і т. д., і т. д.
От і вийшло, що в сусідніх колгоспах видали на трудодень по 2–3 кілограми зерна та по 4–5 карбованців грішми, а в колгоспі імені Калініна на трудодень припало по 1,2 кілограма зерна і по 1,6 карбованця.
Сказано воно вже давно: "Не в тім сила, що кобила сива, а в тім, що не біжить!"
Не в тому справа, що багато керівників, а в тім справа, що до хазяйства, та ще колгоспного, треба хазяїна дбайливого, розсудливого, який би керував, спираючись на допомогу колективного досвіду й розуму колгоспниківтрударів…
Тоді й телята вибрикуватимуть, і кури нестимуться, і веселих пісень дівчата в колгоспі співатимуть…
Багато заступників — це не порятунок для колгоспу, а зовсім навпаки, бо коли в дитини сім няньок, дитина може бути й з очима, та дуже вже вона буде закаляна. Факт!
ТИ ДОБИЧ ДАЙ!
1
На Донбасі говорять не "видобуток" вугілля, не "добича", а кажуть "добич", наголос на "о".
— Теревені правити кожне може! Ні, ти добич дай! Отоді ти шахтар!
І кажуть у Донбасі також, що видавати вугілля із шахти слід не на гору, а нагора, наголос на "а".
Це, так би мовити, преамбула. А далі вже буде "амбула"!
Остаточна задача кожного шахтаря, кожного робітника, техніка, інженера і службовця у Донбасі полягає в тому, щоб ота сама "добич" ішла "нагора" і щоб отої самої "добичі" було щонайбільше.
Для цього й трудяться в Донбасі робіт никивугільники: вибійники, кріпильники, машиністи, механіки, комбайнери, електрики, техніки, інженери, начальники шахт, керівники трестів та главків і навіть міністри.
Кожний робить своє діло для того, щоб було "нагора" більше "добичі".
Навіть письменники і поети — і вони трудяться в Донбасі того, щоб була "добич".
І коли, приміром, вибійники працюють відбійним молотком, поети допомагають їм пером.
Вибійник рубає вугілля, а поет — пісню.
У вибійника — тонни, а в поета — строфи.
Про Донбас я знаю з дитячих років.
Ще за мого дитинства мій дядько, материн брат, пішов із села на заробітки у Донбас.
Мати моя казали було:
— О, Йван тепер заробляє гроші! Карбованців, мабуть, із двадцять на місяць гребе!
Дядько Іван щороку приходив з Донбасу влітку додому допомагати на жнивах.
Ми, дітлахи, знали з його оповідань, що на Донбасі все чорне і що там глибокі ями, шахти, як упадеш, так тебе не видно, глибина, може, як у десять колодязів! Під землею коні живуть, що тягають вагонетки, а вагонетки забурюються, і як її, вагонетку, піднімаєш, так на людину нападає "гризь". На шахті є гудок! От як загуде, аж в ухах лящить! А під землею всі шахтарі з лампочками, і всі вони чорні, тільки зуби білі! І що всі вони роблять в упряжці! О!
— А горобці на шахтах є? — поцікавився сусідів Пилипко.
— Є! І теж чорні! — відповів дядько Іван. — І не дуже від людей тікають! Так біля тебе й стрибають!
— Так чого ж ви не б'єте? Грудкою!
І дуже нам тоді забажалося побувати на шахті, де горобці від людей не дуже тікають. Ми й побігли на шахту вдвох з Пилипком. Впіймано нас було за цвинтарем аж увечері. Моя мати були з деркачем у руках, а Пилипкова — з віжками. Ми того вечора добре відчули, що нелегке було шахтарське життя! Аж смутами воно в нас пішло на тому місці, де в штанчатах у хлопчаків прорішка.
Горілку дядько Іван пив правильно. Щодня і не помалу. І як прийде до нас на доброму підпитку, співає, було, шахтарської пісні:
А ми встали, покурили,
По продольній розійшлись,
По продольній розійшлись,
За роботу прийнялись.
По продольній розійшлись,
За роботу прийнялись,
Хто за кирку, хто за лом,
Хто береться за вагон.
Ех, шахтьор пашеньки не пашеть,
Коси в руки не берьоть,
Шахтьор курить, шахтьор пйоть,
Шахтьор з музикою йдьоть.
Закінчувалася така пісня вигуками:
Ех, забойщикнойщикищикиикикні
Або:
Ой, коногониогонигониониниі Ех!
Тоді вже мати казали:
— Іди ти, руда сатано, під повітку спать!
— Ех, сеструню! — обнімав матір дядько Іван. — Не поважаєш ти шахтьора рознещасного!
Ех, да розпроклятая жисть шахтьорськая,
Хто не знає, той ідьоть,
Хто не знає, той ідьоть,
За собой народ ведьоть.
Мати одводили "рознещасного шахтьора" під повітку й укладали на прикритій рядном соломі спати. Проспавшись, дядько Іван гукав до нас:
— Ей! Хлопчонки! Сирівцю!
Ми приносили дядькові сирівцю з погреба й питали:
— А сирівець на шахті є?
— Є! Тільки не такий, а чорний!
…Донбас, як бачите, я знав з дитячих років…
2
Тепер, розуміється, Донбас не такий, горобці й сирівець у ньому не чорні, коней, мабуть, уже під землею зовсім нема, тепер уже замість коногонів "електрогони" вагончики гонять, хоч вагончики і тепер іноді забурюються. Та на людей, як вони ті вагончики піднімають, "гризь" уже не нападає.
Від старого Донбасу залишилося ще й досі — і житиме вічно, аж поки житиме Донбас — "Ти добич дай!" "Добич" і тепер для Донбасу — все!
А от якраз тепер саме "добич" у Донбасі і шкутильгає.
Малувато видається тепер "добичі нагора". І доводиться через те чорнявому Донбасові червоніти.
А що ж робити, щоб у Донбасі побільшало "добичі"?
Живе й працює у Донбасі начальник дільниці № 1 шахти № 5–6 імені Димитрова Герой Соціалістичної Праці Іван Іванович Бридько.
За останні десять років І. І. Бридько і його колектив, працюючи в найрізноманітніших геологічних умовах, завжди перевиконує план отої самої "добичі".
В чому ж секрет успіху колективу, яким керує І. І. Бридько?
І. І. Бридько знає таке слово. Скаже він це слово, — зветься воно "чириримбиририм", — і норматив циклічності на його дільниці обов'язково перевиконується. Вугілля на його дільниці робиться м'якем'яке, колупнеш його пальцем, а воно як посиплеться — тільки вагончики підставляй! Стояки для кріплення самі в лаву біжать, самі на місце становляться, канавки, по яких стікає вода, очищаються, штрек самоприбирається, самопідмітається, скрізь чистота і порядок…
І. І. Бридько обов'язково щодня буває в лаві, прийде і непомітно ворожить-чаклує. Потихеньку скаже своє "чириримбиририм" — і "лап" за стойку, чи кріпко вона стоїть, "лап" за забутовку, чи так забучено.
Ану спробуйте у забутовці залишити "конюшню", тобто незабучене місце. І. І. Бридько не встигне промовити свого слова, як "конюшня" йому й одкривається тоненьким голоском:
— А я є! А мене не забучено!
Бутчик, що залишив "конюшню", довго пам'ятатиме про неї, бо плакатиме його премія, плакатиме його і заробіток.
Дехто говорить, що І. І. Бридько вимагає виробничої дисципліни і ніколи не пробачить нехлюйства, бракоробства, окозамилювання.
Інші подейкують, що І. І. Бридько турбується за робітників свого колективу, — він і про квартиру подбає, і про спецодяг, і про все інше…
Все це так!
Але основне полягає в отому магічному слові, що його знає 1.1. Бридько і яке йому допомагає зразково виконувати всі роботи на дорученій йому дільниці.
"Чириримбиририм" це слово.
От спробуйте організувати такий дружний колектив, як у І. І. Бридька, налагодьте виробничу дисципліну, подбайте про житлові й побутові умови для колективу, будьте завжди прикладом для робітників — і ви переконаєтесь самі, що коли ви прийдете в лаву і прокажете: "Чириримбиририм!" — ваш циклічний графік виконається, як з пушки!
Тоді ви видаєте "нагора" "добич" і про вас поети пісень хороших напишуть.
Не таких, як мій дядько колись співав, а таких, як Сергій Воскрекасенко про шахтарочку написав:
Я шахтарочка сама, Звуть мене Маруся, В мене чорних брів нема, Та я не журюся…
ЧОМУ БУГАЙ ПОПОЛОТНІВ
В одному селі одного району, де є колгосп і де за голову правління колгоспу править Бугай, перед Новим роком таке скоїлося, що сам голова правління колгоспу Бугай пополотнів.
У тому селі будується новий клуб.