Мама завжди надсилала листівки (листи отримувати мені не дозволялось) з видами рідного міста. "У Києві знову цвітуть каштани, а тебе немає...", писала вона. Так, є Дніпро-Славутич, є чудове місто, є любий інститут. Є батьки, яким так потрібна моя допомога, а я ж не в змозі їм допомогти. Чому, чому все так склалося?
Ще мама писала, що строк мого ув'язнення зменшили з десяти до п'яти років, однак п'ять років поразки в правах залишились. У листівці мало місця, і мама не змогла пояснити, як і чому це сталося. Щоб усе з'ясувати, я пішла до спецчастини, однак вони про це ще нічого не знали.
– Хто там зменшив! Який Київ?! Дивись, щоб Москва ще не додала. Кажуть, ти часто говориш українською, багато зеків звільнюєш від роботи, начальство не поважаєш. Дограєшся мені! – зло кинув опер.
Він мав рацію, насправді я була у нього на поганому рахунку. Він нещодавно викликав мене і запропонував на нього працювати.
– Як саме – розумієш?
Я зрозуміла. Закололо серце. Краще зразу відмовлюсь і край! Будь, що буде. Гірше, ніж є, вже навряд чи стане.
– Ні, не буду. Не вмію, не хочу, не можу, не маю часу – великі прийоми!
– Ти добре подумала?
– Так, робіть, що хочете, хоч строк добавляйте. Я ж ще в Києві до арешту від цього відмовилась.
– Дивись, пожалкуєш! – пригрозив опер.
Якось перед самим відбоєм, коли вже всі розійшлись по баракам, вбігла Аня, кинулась до мене і зайшлася в істеричному плачу.
– Аню, що трапилось, чому ти така налякана?
– Він... він примушував мене, – вимовила крізь схлипування. – Казав, дітей не побачи-и-иш. Дала згоду-у-у... Травив собакою, вівчаркою... Що я накоїла!
Розірвані спідниця, рукав плаття, укуси на нозі і руці… Я її заспокоїла, обробила рани, напоїла валер'янкою. Я все зрозуміла: викликав, наказав доносити, Аня дала згоду, сама ж вирішила, що нічого не буде робити – ні про кого ні слова не скаже, а мине час, і все якось забудеться, обійдеться. Спокійно пройшов місяць, другий. І ось настала розплата.
– Все одно не буду, тепер вже нізащо не буду, хай хоч вбиває! – знову зайшлася плачем Аня.
Як далі було, не знаю. Про це ніхто нікому не розповідав. Мабуть, і Аня жалкувала, що проговорилася. Та я більше ніколи їй про це не нагадувала.
Ми з Єрмолаєм Наумовичем довго гадали, хто ж з наших медиків може бути стукачем, та так і не знайшли. Всі ніби хороші. Жили ми дружно, жодних конфліктів, сварок не було. А мене, наймолодшу, всі любили, іноді навіть балували.
Про зменшення мого десятирічного табірного строку вже потім розповіла мама. Ми ж з батьком на суді після винесення вироку відмовились від подачі касації, бо винними себе не вважали. Слідчий дорікав мамі:
– Подумаєш, які горді! Ну й хай сидить мала десять років, може порозумнішає і не буде виправляти граматичні помилки в протоколі допиту!
Та попри це він пояснив мамі, що у неї є право звернутися до державного адвоката і з його згоди подати касацію. Мама так і зробила.
На щастя, адвокат Плисецький виявився справжньою Людиною. Приязно вислухав маму і сказав прийти через місяць, бо мусив ознайомитися з нашою справою. При наступній зустрічі сказав так:
– Щодо вашого чоловіка – нічого не обіцяю. А ось для Оксани постараюсь дещо зробити.
Коли мама дізналась, що мені зменшено вирок на п'ять років, прийшла подякувати адвокату. Вигляд у неї був жахливий: змарніла, худюща, в латаному одязі, майже боса. Тремтячою рукою простягнула 150 карбованців – все, що вдалося зібрати, але в її погляді світились така радість, така подяка, які були, мабуть, дорожчі за все.
Плисецький встав з-за столу, підійшов до мами, поцілував руку, в якій були затиснуті гроші, й сказав:
– Заплатіть лише в касу, а собі краще купіть їжу і щось з одягу. І тримайтесь, тримайтесь, Оксана у вас молодець!
І мама трималась!
Як жила вона без жодних засобів до існування у ті голодні післявоєнні роки. Ні паспорту, ні грошей, ні пенсії у неї не було.
Київ у цей час почали газифікувати, всі вулиці були перекопані, всюди лежали великі газові труби. Ось в них мама призвичаїлась ночувати. Вона написала про це у листівці, і прочитавши її, я з болем уявила, як вона лізе в цю "постіль", а вранці міліціонер б'є чоботом по ногах, які трохи видніються з труби:
– Вилазь! Ач яка – ще не протверезіла з учорашнього чи вже вранці похмелилась!
Я не стрималась, гірко ридала і вважала себе винною, що не можу захистити її. Мамуся днями бродила вулицями, парками, сиділа і дрімала на лавах. Якось зустріла свого двоюрідного брата Вадима. Та він з переляком відсахнувся від неї, і викрикуючи: "Я не Вадим, я не Вадим!", скочив у проїжджаючий трамвай.
Іноді мама у відчаї все ж таки заходила до знайомих чи приятелів, з якими ми раніше дружили сім'ями. Вони дуже боялись її візитів. Сиділи всі насуплені, напружені й мовчали... І мама мовчала. Сиділа, грілась – все ж не на вулиці. Не мала сили встати і піти в нікуди. В гнітючій тиші чути було тільки цокіт годинника. Нарешті хтось відважувався:
– Віра Йосипівна, ви ж знаєте, що ночами ходять по квартирах, перевіряють паспорти, прописку.
– Знаю, знаю. Я зараз піду.
І виходила в ніч, і залазила в трубу.
Я не засуджувала цих людей. Вони боялись. Боялись, бо інтелігентні, боялись, бо українці, боялись, бо були в окупації.
Та не у всіх ще людей скам'яніли серця: Валентина Миколаївна, зустрівши маму на вулиці, забрала її до себе доглядати свого маленького внука – Альошу.
-12-
Багато в'язнів рахували дні, місяці та роки, які залишились їм до звільнення. Я цього не робила. Не знала, чи строк буде рахуватись з дня арешту, чи з дня вироку; чи вивезуть мене в заслання, чи відпустять додому; чи врахувала мені Москва ті 5 років, на які зменшили строк у Києві, чи ні. Нічого ж від мене не залежало. Навіщо зайві надії, зайве розчарування. Краще було думати лише про сьогоднішній день і займатись ділом.
От я працювала і вчилася. Підручники, що дав мені Едуард Іванович, були написані російською. Та ж і у нас в Україні підручники і лекції теж не велися рідною мовою, лише один професор Дяченко, вчений-мікробіолог, викладав українською. Високий, з копицею чорного волосся і палаючими очима, закоханий у свою науку, він так цікаво проводив свої лекції, що майже половина курсу мріяла стати мікробіологами. Мова його була милозвучна й барвиста, мов музика, і до ладу пересипана латинськими термінами. Студенти намагалися не пропускати жодної лекції з мікробіології.
Як мені хотілося до інституту! Я ж так любила вчитись. Як я заздрила своїм друзям-однокурсникам – вони у цьому році вже мали закінчити інститут. А я? Не знала, чи взагалі закінчу його колись…
Поки ж вчилась на практиці і з підручників.
Нещодавно Едуард Іванович і Док розповіли мені про мастирки. З острахом і жалем слухала їх.
Виявляється, коли в'язні фізично і морально доходять до такого стану, що не можуть більше працювати, не можуть змусити себе йти на роботу, то шукають всілякі засоби, аби зашкодити своєму здоров'ю і отримати звільнення від роботи, потрапити до стаціонару або навіть стати інвалідом. По-табірному це називається "зробити собі мастирку".
Найчастіше мастирки роблять нацмени: вірмени, азербайджанці, казахи. Вони, люди півдня, дуже важко переносять тутешні зими з морозами у 30-40 градусів. До того ж погано говорять російською мовою, не все розуміють. Над ними знущаються, їх принижують і не лише вохрівці, а навіть інші в'язні, особливо урки.
У нас у стаціонарі лежав молодий вірмен з відмороженням II-IIІ ступеню правої кисті. Як виявилось, він спеціально помочився на руку і виставив її на мороз і вітер. Тепер йому належало провести в стаціонарі не менше трьох місяців – обмороження дуже важко заживали, особливо в табірних умовах. Добре, якщо ще все обійдеться, а може виникнути гангрена, тоді буде необхідна ампутація. Взимку такі навмисні обмороження траплялися дуже часто.
Ще в'язні робили собі мастирки так: незначну подряпину або ранку на руці чи нозі розколупували, розширювали і впродовж кількох днів втирали у неї бруд з-під нігтів, наліт із зубів, землю. Такі навмисне утворені рани довго не заживали, гноїлися, їх необхідно було лікувати стаціонарно, іноді теж виникала небезпека гангрени.
Один молодий узбек ввів собі у стегно три кубики керосину. Почалась флегмона, мучився більше чотирьох місяців, і врятувати його не вдалося.
Навесні в'язням першої та другої категорії (доходягам за станом здоров'я не показано) робили щеплення – пентавакцину. Зробили і цієї весни в наших сімнадцяти бригадах. Ми вводили вакцину під ліву лопатку, дотримуючись стерильності. І дуже здивувались, коли вранці на прийом почали з'являтись в'язні із запаленням на місці уколу.
Виявилось, що дехто відразу, поки ще було видно слід від уколу, спеціально втирали один одному в це місце бруд. На щастя, закінчилося все благополучно – двома-трьома днями звільнення з роботи, і в'язні раділи, що хоч трохи відпочили.
Урки доволі часто різали собі вени, але так, щоб не померти, або відтягали шкіру на животі чи шиї і робили на ній кілька поперечних розрізів, кров виступала і розмазувалась по всьому тілі. Це не було небезпечно, навіть не дуже боляче, проте видовищно, особливо вражало тих, хто бачив таке вперше.
Ще вдавались до іншого трюку: розсмоктували у роті шматочок мила, потім приходили у санчастину під час прийому, падали на підлогу і починали битися в судомах, а з рота випускали піну – імітували епілептичний напад.
Побачивши такого хворого вперше, я кинулась допомагати. Та мені пояснили, що на такого "епілептика" не треба звертати уваги. Через кілька хвилин він, наче нічого не трапилось, піднімався, обтрушувався і з усмішкою промовляв: "Факір був п'яний, і фокус не вдався".
Взагалі урки були дуже імпульсивні і грали на публіку. Найчастіше вони виробляли подібні фокуси, коли їм загрожував БПР або якась інша кара. Якось один, сидячи в БПРі, на знак протесту прибив цвяхом свою долоню до нар.
Коли ж урки билися між собою або з іншими в'язнями, в діло йшли вже ножі, і от тоді виникали серйозні поранення.
Траплялися ще й такі випадки, як саморубство. Та це робили вже не урки. Урки ніколи не працювали, особливо важко – такий у них закон.