Ще взимку, коли вторували шлях між Дніпром і Десною, посадник Бразд багато разів їздив до Остра, радився з волостелином Кожемою, а повертаючись назад, обходив тереми, говорив з своїми певними людьми.
Багато діла було тепер у Сварга — посадник дозволив йому брати руду на землях княжих, і він день і ніч варив крицю, кував мечі, залізця для стріл, топори, списи, сулиці. Бразд же забирав усю цю кузнь, віз до Остра, а дещо залишав і для себе.
І в усіх людей у Любечі стало більше роботи — одні рубали ліс і возили колоди до Дніпра, інші — дереводіли — будували на березі десятки лодій, — Бразд щедро платив — не своє, княже.
Напровесні ж, коли скресла крига, а Дніпром угору попливли лодії з Києва, Бразд зібрав усіх селищан біля старого городища.
Вони зібрались не так, як у давнину, коли все городище сходилось до могил своїх отців і дідів, поминало їх добрим словом, а вже потім говорило про денні справи свої, слухаючи старшого з роду, думаючи про долю всіх.
Нині йшло інакше: Бразд і інші селищани, що мали тереми й двори, Сварг і майстри-дереводіли, скудельники, чинбарі, які працювали на князя, — всі вони стали на пагорку, любечани й ниці, чорні стовпились нижче.
— Князь наш Ярополк іде на січ з воями верхніх земель, яких веде робочич Володимир, — почав Бразд.
Сказавши це, він одразу ж зрозумів, що почав недобре, — ниці люди, що стояли під городищем, сколихнулись, загомоніли.
— Який же він робочич, коли батько його Святослав — Ігорів син і сам посадив його в Новгороді? — запитав хтось з натовпу.
Посадник налився кров'ю так, що аж посинів.
— То правда, що князь Святослав посадив Ярополка в Києві, Олега в Деревах, а Володимира в Новгороді, але сталось так, що не всі його сини однакові, — токмо Ярополк береже мир і тишу в рідній землі...
— Посаднику Бразде! З ким у нас мир і тиша? З печенігами та ромеями? Та наші ж діди й батьки віки воювали з ними...
— Князь Ярополк мудрий! — відповів Бразд. — Доколи будемо кувати мечі, а не рала?! Он — земля, ліси, ріки; токмо би мир.
То — правда! Навкруг були земля, ліси, ріки, колись вони належали їхньому роду, а нині все це чуже: посадникове, волостелинове, княже. Проте Дніпра не повернути всп'ять, того, що було, не повернути, аби мир, мир!
— Але ж сам князь Ярополк не держить миру, а йде супроти братів своїх!
Бразд лютував.
— Як же йому не йти на братів, коли Олег не захотів платити Києву дані, через що й загинув, Володимир також-де не прийняв посадника княжого, підняв нині всі полунощні землі, іде сюди, на Київ, щоб захопити стіл отця свого.
— То нехай князь Ярополк іде з своєю дружиною на прю супроти брата свого Володимира і нехай меч скаже, кому з них у Києві сидіти, — пролунало з натовпу.
— Хто це говорить? — заволав Бразд. — Чого ж мовчите?
І через те що ніхто не відповів, Бразд сказав:
— Князь Ярополк кличе всіх на брань з Володимиром. Як і батьки наші, підемо на січу сукупно, вас, любечан, вестиму я, приєднаємось до волості Остерської, яку вестиме посадник Кожема... І не затримуйтесь, люди, князь Ярополк кличе нас іти йому на поміч швидко; тільки волостелин Кожема дійде до Любеча, разом із ним мусимо вирушати й ми.
О, посадник Бразд говорив тепер не так, як тоді, коли кликав на брань людей князь Святослав. Тепер він був посадником княжим, не тільки Ярополка, сам себе хотів захистити.
А люди мовчали. Над ними світило тепле сонце, за Любечем, скільки не кинь оком, зеленіли луги, із землі, мов із води, буйно тягнулось всяке жито, на городах цвіло різне зело... Брані були прежде, до них, скільки пролито людської крові, щоб захистити Русь, навіщо ж тепер окропляти кров'ю рідну землю, іти брату на брата?
Але йти було треба. Он пливуть і пливуть Дніпром лодії з Києва супроти Володимира, черед прийшов до них, не пошкодує князь Ярополк любечан, що сказав, те зроблять посадники його Бразд і Кожема, княжі мужі аки іскри вогняні, де б ти не був — знайдуть, не скоришся — спалять.
— Славен князь Ярополк! — закричав Бразд.
— Славен! Славен! — змушені були підтримати його люди.
І всі вони пішли на двори свої. Затужили, як водиться, матері й жони, заплакали діти, що втрачали своїх отців. О Руська земле, доколи будеш ти сіяти не зерна, а сльози, доколи будеш умиватись не водою з Дніпра, а кров'ю, доколи куватимеш не рала, а мечі?! Сонце пливе над землею — чому ж ти не спалиш ворогів; вітри віють у полі — так завійте ж, ударте в очі ворогам! О земле, земле Руська, яка ти багата і яка ти нещасна!
Десь на пониззі народився й покотився між берегами перестук весел, згодом на плесі Дніпра окреслилось чимало лодій — ключ та ще ключ, — вони прямували від низького берега до гір ошую, їм не було кінця, і Микула все стояв і стояв на валу городища, дивився на Дніпро.
Не тільки Микулу стурбував цей шум серед ночі, він побачив, що недалеко на сірій землі чорніє кілька постатей, ось хтось поліз схилом, за ним ще хтось, ще хтось.
— Пливуть лодії Ярополка. Князь іде на князя... Колись січі були на Ітилі й Дунаї, — нині буде січа й тут... Ой горе нам, горе!
Микула пізнав тих, що говорили, це були ниці любечани, люди його роду.
— Нелюбо, що йде князь на князя... Мир і тиша мусять бути в землі.
— А коли князь іде на князя, то нехай ополчаються один супроти другого, в полі та в двобої вирішують сваргу.
— Не той нині час, бо що не князь — то й закон.
— Що закон князя, аще земля наша має свій закон і покон.
— Мовчіть, людіє, бо скрізь нині є княжі вуха. І люди на городищі справді принишкли, повели далі мову впівголоса, обережно.
— За що ж іде Ярополк, чому кличе нас із собою? Кілька чоловік, перебиваючи один одного, задихаючись, шепочуть:
— Уклав ганебний мир з ромеями — нам на виї жажелі* (*Жажелі — ярма.) кладе... Не мститься печенігам за кров, кривди, сльози — побратимами їх назвав, наші землі віддає... Сів у Києві, аки коршак, братів-князів убиває, волю в земель забирає, з своєю Горою нас хоче зробити рабами...
Слів небагато, вони гіркі, як полин, важкі, як осінній дощ, болючі, нестерпні.
— Але ж є в нас старий закон і покон, множество людей іде супроти Ярополка, ромеїв, печенігів... — звучить у півтемряві глухий голос.
Хто це сказав? Усі обертаються туди, звідки долинули слова, дивляться, слухають.
Микула сидів на приступці кручі, дивився на плесо, де пливли й пливли лодії.
— Був князь Святослав, і ми знали, куди йдемо, за віщо, з ким...
— Це почалося, Микуло, ще за Святослава, це його обступила Гора, а сам він посадив трьох синів у землях...
— Так, — зітхає Микула. — Гора була за Святослава й ще за Ольги, бояри й воєводи були за них, але допреже всього Святослав беріг честь отчини, боровся не з землями, а з ворогами Русі.
Микула ніколи ще не говорив так, як цієї ночі, але, може, він заради того й прожив свій вік, щоб сказати це людям.
— Була ніч над Дніпром, на острові Хортиці, — а ми з ним сиділи так, як я з вами, — я запитав, а князь Святослав сказав, що немарне в далеких землях помирали люди, мир і тиша мусять бути в нашій землі. Ярополк не береже миру, чого він не може поділити з братом своїм?.. І не Ярополку ми мусимо допомогти — Володимир наш князь, він береже старі закони й покони.
— То ти поведеш нас, Микуло?
Син старійшини довго думав. Проте зараз він був уже не сином старійшини, у важку цю годину він мусить заступити його місце, взяти дідівський меч.
— Поведу, людіє!
— І куди ти йдеш, Микуло? — говорила Віста. — Добра чи багатства шукаєш?! Так ти ж уже їх шукав, торбу гречки приніс...
Микула стояв і дивився на зелені луки, буйну поросль всякого жита за Любечем і на свою ниву, що починала зацвітати.
— Як же цвіте, аж голова мутиться, — він приклав руку до шрама на голові. — А що, думаєш, може, з-за цієї горсті гречки варто було колись мені йти на брань?! І не добра й багатства я шукаю, — маю їх, батько Ант залишив мені цілий скарб, велів берегти його.
— Що за скарб? Усе життя ти про нього говориш і говориш, тільки не бачу його, де він — не знаю.
Микула посміхнувся, така вже в нього звичка, коли він говорив щось од серця, м'яка посмішка теплила кутики його уст, грала під сивими довгими вусами.
— Правда — то є мій скарб, — відповів він Вісті. — Хочу жити, як батьки мої й діди... Вірю в богів отців, будемо жити так, як велять наші боги... Перун, Дажбог, Стрибог, поможіть мені! Ось тільки зброю батька Анта дістану.
Ниці люди з Любеча вийшли вночі.
— Ти вже нас і веди, Микуло, — сказали вони, — бо ти — син Анта, ходив з князем Святославом, побував у багатьох землях, а вже в отчині всі путі знаєш.
І виявилось, що пішли вони не самі. З усіх усюд више від Любеча, з різних волостей і сіл ішли і йшли прості люди, вони збирались в очеретах над озерами, у чагарниках над косами, в лісах, на кручах.
— За Володимира-князя! За старий закон і покон! За рідну землю й нашу віру!
Одного вони, правда, не знали. Вранці, коли за загадом Бразда біля городища стали збиратися вої, він сам на коні приїхав до них, оглянув, сказав:
— Щось багато наших селищан немає? Де вони?
Люди мовчали.
Бразд оскаженів:
— Ми їх знайдемо й поведемо з собою... Аще хто криється від нас, мислить тікати до Володимира, і всім, що з ними, — усім уготована смерть, поток, розграбування.
3
Пізня ніч. Десь у полі б'ють крилами птахи, чути зловісне "кар-р... кар-р...", низько над землею нависли хмари, часто між ними пробігає суха, безгромова блискавиця, пахне згаром.
Хто наважиться їхати такої ночі в полі, де стан зупинився проти стану, де за крок нічого не видно, де кожної хвилини можна наскочити в темряві на спис, меч, ніж?!
Два вершники їдуть уперед і вперед, іноді зупиняються, тужне "пу-у-гу... пу-у-гу..." сколихує повітря, лине до стану Володимира, вершники стоять, прислухаються, їдуть далі й далі.
Нарешті десь у темряві народжується, лине: "Пу-у-гу! Пу-у-гу!"
Вершники прямують на цей крик, видираються на пагорок, бачать вогнище перед собою: "Пу-у-гу! Пу-у-гу!"
Князь Володимир не спить. Схилившись у шатрі над столом, на якому горить світильник, він, розбираючи літеру за літерою, читає берестяну грамоту. Це дивна грамота — перед вечором передня сторожа захопила воїна з табору Ярополка, що, скрадаючись у кущах і ярах, прямував угору понад Дніпром все ближче й ближче до стану Володимира.
Сторожа довго стежила за цим воїном, оточила з усіх боків.