Вгору по Росі було видно на скелі церкву, а за цвинтарем, обгородженим кам’яною стіною, над самою скелею, почали збиратись дівчата й хлопці, збирались на зеленій траві в купи, сиділи на камінні.
По Росі розлягався дівчачий голос: дівчата заспівали веснянки й почали грати у весняні іграшки, бігали, ловили одна другу, ловили хлопців. Михалчевський пішов на гору до церкви.
Коло цвинтаря між дівчатами з’явились молоді фабри-цькі молодиці в синіх жупанах. Михалчевський вглядів сині жупани і почервонів. Він наблизився до тих синіх жупанів, але між ними не було тих дивних брів. Михалчевський сів на камені, де парубки грали в карти, посидів, подивився на Рось, на дівчат і пішов через хвіртку в панський сад. За хвірткою на косогорі сиділо ще кілька куп дівчат, хлопців та молодиць, але й між ними він не знайшов Василини. Вузенькою стежкою, що вилася понад самою кам’яною стіною, він спустився наниз, у глибоку вузьку долину, де текла в Рось маленька річка Боровиця, де був панський садок. Через річечку був перекинутий з скелі на скелю місток. Через місток ішли люди сюди й туди. За містком на камінні коло Росі сиділа ще одна купа хлопців та дівчат,— а Василини й там не було.
"Піду на місто, піду на музики до оранди, може, там побачу її",— подумав Михалчевський і вернувся на гору до церкви та й пішов на місто.
Од церкви, через короткий переулок, попід самим панським садком, було видно, як на долоні, все місто, широкий вигін, обставлений жидівськими хатами. Неділя була не ярмаркова, і через місто сновигали сюди й туди кілька жидків та жидівок. Коли це з-за однієї жидівської хати висипалась чимала купа хлопців. Серед тієї купи грали музики, а між чорними шапками, та брилями манячіло з п’ять жіночих хусток, неначе п’ять маківок. Купа помалу посунулась через місто до оранди. Михалчевський трохи не бігцем почав прямувати до тієї купи й догнав її серед міста. Через шапки та брилі він углядів парчевий комір, прийшов ближче й впізнав ті високі брови, те чудове лице, котре бачив у церкві. На ясному сонці пишні брови були ще чорніші, лице було ще біліше й неначе блищало в теплому сяєві.
"Це вона! Моє серце впізнало її, хоч би я й помилився",— подумав Михалчевський і пішов слідком за музиками в оранду. "Але чого це коло неї в’ється така сила бурлак? Невже їх притягують ті дивні очі так, як і мене?"
В оранду зібралось дуже багато людей: почалися музики й танці. З п’ять пар дівчат та бурлачок-молодиць пішли в танець, і між ними танцювала Василина.
— А яка це чорнява молодиця у синьому жупані? — спитав Михалчевський у одного парубка.
— А хіба ж ти не знаєш? Та це ж Василина,— одказав парубок.
— Здається, вона не стеблівська: я бачу її вперше,— сказав Михалчевський, не зводячи очей з Василини.
— Якби ти ходив на музики, то давно б її побачив. Вона щонеділі отут гуляє та п’є з парубками та з своєю подругою Янівною,— сказав парубок.
"Щонеділі гуляє та п’є з бурлаками.. Невже така краса, таке золото гуляє та п’є..." — подумав Михалчевський, важко зітхнувши.
— Чого це ти, Йване, так важко зітхаєш? Може, й тобі Василина спала на ум? — спитав парубок.— Постав їй четвертину горілки, то й перестанеш зітхати,— сказав парубок насмішкувато.
"Боже мій, як же я скажу матері за Василину..." — подумав Михалчевський, не спускаючи очей з Василини.
А Василина танцювала, як метіль. Михалчевський стояв, немов кам’яний. Василина чарувала його і бровами, і очима, й тонкою білою шиєю, й тонким станом, повитим у синій жупан з вусиками з золотих стрічок. Він бачив, як її очі розгорювались, блищали іскрами та закривались білими віками з важкими чорними віями. На чистому лиці не видно було ні кровинки, а все лице неначе сяло якимсь тихим світом, як од першого снігу. Михалчевський не зводив з Василини очей, як вона сіла коло столу, сперлась на стіл ліктем, як бурлаки поставили на стіл пляшку горілки, й Василина почала хилити чарку за чаркою. В оранді стояв шум та клекіт. Михалчевський не чув, що говорила Василина до бурлак, він тільки бачив, як бліді, трохи рожеві губи ворушились і через губи блищали дрібні білі зуби. Василина ще вкинула в рот чарку, і її очі туманом вкрились. Бурлаки обсіли її навкруги, брали за руки, торкали за плечі та все частували. Михалчевського здавило у грудях. Йому хотілось кинутись на тих бурлак, розігнати їх ломакою, взяти Василину за руки й вивести надвір, у садок, на скелі над Россю, побалакати з нею.
Стало вечоріти. Дівчата й хлопці почали розходитись. П’яні бурлаки затягли хрипкими голосами пісні. Василина сиділа кінець стола й неначе дрімала, а Михалчевський стояв все на одному місці, неначе кам’яний, і не зводив з Василини очей. П’яні бурлаки вже завили, як вовки в лісі... Декотрі сиділи за столом, а декотрі вже звалились на лаву. Мина обняв Василину й ліз до неї цілуватись.
"Красо моя, роже моя! Що з тобою діється?" — подумав Михалчевський, тихо ламаючи руки. В його виступили на очах сльози.
Тим часом Марія Япівпа потягла Василину за руку. Василина встала, й вони обидві, побравшись за руки, вийшли з оранди. Михалчевський мовчки вийшов слідком за ними. Марія й Василина, коливаючись, перейшли місто й повернули до суконної фабрики. Михалчевський догнав їх і пішов поруч з ними.
— Ой козаче чорнобровий! Упилася на меду та й додому не дійду! Доведи нас, Іване, додому, бо, їй-богу, самі не дійдемо,— обізвалась Марія до Михалчевського.
— Добре, доведу,— сказав Михалчевський.
— А як ми попадаємо, чи донесеш нас? — спитала Марія.
— Коли б пак подужав тебе підняти та ще й донести,— сказав Михалчевський.
Марія й справді заточилась і впала. Михалчевський підвів її за руку. Синій жупан замазався у пил.
— Ой Василинко, серце! Обтруси мене, бо я й руки не підведу,— насилу говорила Марія.— Іване! Обтруси-бо мене.
— Дома обтрусишся сама. Оце почну серед шляху тебе трусити,— сказав Михалчевський.
— Бодай же тебе трясця трясла! Якби Василина впала, то ви б усі її обтрусили ще й додому одвели б, а як Марія впаде, то ви ще й глузуєте з неї,— сказала Марія.
— Бо Василина краща й молодша од тебе.
— Куди ж пак! Моргну бровами, то ще й не один такий, як ти, мені музики найме,— сказала Марія.
— Де ви, Василино, живете? — вперше промовив Михалчевський до Василини.
— В Марії,— сказала Василина, липнувши на Михалчевського важкими віками.
Тим часом вони дійшли до Маріїної хати. Марія одімкнула двері. Вони увійшли в хату.
— От я у вас і гостем буду,— сказав Михалчевський.
— Про мене будь і гостем, тільки не ми тебе будемо вітати, а ти нас почастуй горілкою,— сказала Марія.
— Обтруси передніше жупана, Маріє,— сказав Михалчевський,— годі вже тобі пити. Сідаймо лучче та побалакаємо.
Василина й Марія дорогою трохи протверезились, поскидали жупани й повішали на жердці.
— То й посідаймо,— сказала Марія, сідаючи коло Михалчевського.
Василина сіла по другий бік стола і сперлась ліктем об стіл. Її втомлені очі дивились на Михалчевського тихо і з дитячою байдужістю. Вони втрьох сиділи й мовчали. Михалчевський роздивлявся на Василину, освічену тихим західним світом.
— Шкода, Іване! Без чарки й розмова не розмова,— сказала Марія.— Бач, як ми понадимались, як сичі на стрісі.
— Чи й ви будете пити? — спитав несміливо у Василини Михалчевський.
— А чом же. Як почастуєте, то й вип’ю,— обізвалась Василина.
Михалчевський побіг до шинку і приніс кварту горілки. Випили по чарці й розговорились.
— Ви, здається, не з наших, не з стеблівських? — спитав Михалчевський у Василини.
— Я, козаче, з Непитайлівки: бурлачка собі, та й годі,— з неохотою обізвалась Василина.
Михалчевський догадався, що у самої Василини він нічого не допитається, й замовк.
Михалчевський знов почастував молодиць. Василина пила горілку як воду. Михалчевський почутив, що в його душа збентежилась. Перед ним майнув вид його матері, богомільної, поважної, доброї. "Як мені сказати за Василину? Що скаже моя мати?" — вилась думка в його голові.
— Чи давно ви, Василино, живете у нашому Стеблеві? — знов спитав Михалчевський.
— Недавно: ще й року нема,— одказала Василина.
— Чи привикли вже до Стеблева, чи думаєте вертатись додому?
— Мусиш привикати, хоч і не хочеш, а додому моя дорога вже терном заросла,— сказала Василина й рукою махнула.
— Чи є в вас батько і мати? — знов спитав Михалчевський.
— Є батько й мати, убогі люди,— сказала Василина.
— Чого це ти неначе сповідаєш нас? Наші бурлаки ніколи не сповідають нас,— сказала Марія, присовуючись ближче до Михалчевського.— Коли ти, Йване, думаєш ходити до нас, то добре стережись! Ми бурлацькі молодиці.
— Чого, мені стерегтись... Я ж не красти ходжу, а поговорити з добрими людьми. Мені дивно, що ви, Василино, живете у Стеблеві рік, а я вас впершй сьогодні побачив.
— Та й я вас вперше побачила сьогодні в церкві, на криласі, тоді як ви на мене дивились,— сказала Василина, пильно придивляючись до Михалчевського.
В Михалчевського загорілись очі. Він осміхнувся, примітивши, що Василинин голос став якось м’якіший й ласкавіший. Вона до цього часу знала тільки незвичайні бурлацькі жарти. Навіть господарські сини говорили з нею без поваги й, зневажаючи, зачіпали її, як захожу бурлачку. Ласкавий голос Михалчевського, повага, яку не можна було не примітить в його розмові, все повіяло на Василину як тихий весняний вітер. Вона сама стала до його ласкавіша.
— А ви стеблівські? — спитала вона у Михалчевського.
— Я з діда й прадіда стеблівський шляхтич і живу з матір’ю над самою Россю. Марія мене добре знає,— сказав Михалчевський.
— Де ж ви на роботі? — спитала Василина,
— В рафінаді. Я там служу за столяра, а мати господарює дома,— сказав Михалчевський.
Василина хотіла спитати його, чи він жонатий, чи парубок, та не посміла.
— Іване, чом ти й досі не женишся? — спитала його Марія.
— Бо й досі не назнав собі дівчини або… молодиці,— сказав Михалчевський.
— Чи вже ж ти взяв би за себе молодицю? — радісно спитала його Марія.
— А чом же? Не всі ж женяться з дівчатами. Часом молодиці бувають кращі за дівчат,— сказав Михалчевський. Марія зареготалась і присунулась до Михалчевського ще ближче, заглядаючи йому в очі. Михалчевський думав одсунутись од неї, та вдержався; од Марії так і тхнуло горілкою.
Марія думала, що вона багацько краща за Василину, хоч і старша за неї.