Явдоня неквапом мила чоловіка, кожну часточку його тіла, і він помалу її голубив. Кудись поділися страхи, забулася небезпечна дійсність, і пара пестила одне одного, допоки не захолола вода. Розкошуючи моментом, забувшись і про німців, і про корів, і про партійні зобов'язання, Іван відчув у собі дивовижну міць, на руках відніс любаску до перини і дав собі повну волю. Опісля разу коханці вилізли до столу, перекинули по чарці, похапцем обгризли по качачій клешні та знову, хапкома, беркицьнулися у перину.
Звечора учувши у сусідки качку, поліцай Васько Макуха запідозрив недобре і вночі вислідив голову колгоспу, що городами пробирався до дому. Ополудні за Іваном прийшли. І не німці, а свої сільські хлопці тільки в чорній формі та з білими пов'язками на рукавах.
— Збирайтеся, Іване Платоновичу, ми вас вже заждалися, — скомандував Васько. Явдоня кинулась було видряпати йому очі, та він зупинив її прикладом у живіт. Остаточно не оговтавшись, жінка навмання згорнула у торбинку залишки щасливої вечері і подала чоловіку чисту одежу.
— Те зайве, — підказав Васько, — поза цвинтарем комуністи і офіцери риють собі яму. До речі, його брат Тарас теж серед копачів.
Біля хвіртки однокласник ще раз умостив Явдоні кольбою поміж лопатки, щоб відчепилася від чоловіка, і зухвало пообіцяв не залишити її поза увагою.
Обгороджений колючим дротом табір військовополонених окупанти влаштували на в'їзді до села, неподалік кладовища і церкви. Іван швидко відшукав Тараса. Старший лейтенант Червоної Армії, він прибув із Далекого Сходу у чергову відпустку, але на третій день війни був мобілізований у найближчу військову частину. Повоювати йому не судилося: німці оточили їхню команду і скопом захопили у полон. До табору щодня приганяли нових бранців, і щоб було де їх розселити, охоронці періодично розстрілювали тих, хто прибув раніше. Братів вивели у бурякове поле, яким ще недавно переймалася старша сестра Степаня, і загадали копати глибоку, довгу яму — у два метри завширшки. Ґрунт у Цюрківцях — що пух; копати такий — саме задоволення, аби ж в ньому не траплялися здоровенні камені. Німці вимагали, щоб траншея виходила прямокутною, з рівними краями і пласким дном, тому валуни приходилось витягувати наверх. Копачів це дратувало: однаково, — могила. Але попри скиглення, копали добросовісно. Потрапити у цю яму братам не судилося, врятувала молодша сестричка Тетяна. Під добрий настрій німці віддавали місцевим жителькам їхніх чоловіків або женихів. Жінкам вірили на слово: якщо назвала ім'я і прізвище, показала пальцем і він озвався, — забирай. Неподалік табору мешкала багатодітна родина Ворон, в якій було четверо дорослих дівок. Так вони безперервно ходили до коменданта, вмовляли відпустити їхніх "наречених" і загалом, за два роки окупації, врятували півтора десятка червоноармійців.
Тетяна, яка після інституту повернулась до села і учителювала в місцевій школі, заходилася врятувати братів. Першим звільнили Тараса. Дізнавшись від сестри, що той — неабиякий швець, охоронці назбирали два мішки стоптаних чобіт і випробували його в ділі. Акуратний в роботі Тарас неквапно, добротно їх позашивав, і комендант дозволив йому облаштувати шевську майстерню у материнському домі. Так Тарас і врятувався. З Іваном же виникли проблеми: як не крути, а комуніст, ще й голова колгоспу! Таких не милували. Просити за нього Тетяна взяла з собою Явдоню. Заради успіху молодиці вирядилися у чорні суконні запаски поверх гофрованих, вишитих червоними і чорними нитками сорочок, та перепоясалися синіми крайками. З містких старовинних скринь повитягували жовті чобітки-сап'янці, заплели коси віночком і встромили в них по кілька квіточок. Навели сажею брови, підрум'янили буряком щічки і так предстали перед комендантом.
На тлі табірного повсякдення вони справили на коменданта приголомшливе враження. Як тільки вони його просили! І співали, і ревли; хрестилися і падали навколішки; клялися, що Іван, хоч і комуніст, але владу чинив по-людські. Зберіг церкву, з куркулями поводився без зайвої жорстокості, бідних рятував від голоду. Довели офіцера до того, що той погодився, висунувши умову: якщо вони зберуть підписи односельців, якщо під петицією підпишеться все село, він залишить Івана живим.
По дворах пішла Тетяна. Вона була знана як чемна жінка, сумлінна, добра вчителька і вдячна донька, яка в усьому допомагала матері. До Явдоні ж люди ставилися уїдливо: у той час, коли вони горбатилися в полі, чи на фермі, вона, наче писанка, величалася у приймальні власного чоловіка. Тетяна розграфила учнівський зошит і каліграфічно внесла до нього прізвища, ім'я та по-батькові кожного односельця, залишивши кожному чимало місця для підпису. Щоб добрі люди при підписанні не заяложували папір, під руку кожного вона підкладала вимочку. Загалом, більшість пішла їй на зустріч, бо не був їхній голова таким ярим, як в інших селах. Не лютував і колгоспне добро особливо не стеріг. Як похвалялися односельці, "що вдень запримічу, то вночі моїм стане". Тобто сам жив і іншим давав жити. Зрештою, коли зошит заповнився від обгортки до обгортки, Тетяна віднесла його коменданту, і той замість розстрілу на місці відправив Івана до Німеччини.
Розділ IV. Евакуація на Урал
Без чоловіка Степаня геть розгубилася: "Що робити? Що робити? Повертатися до села, чи ховатися тут, в сараї? Дніпропетровськ ось-ось здадуть, а як воно буде під німцями? Аби ж була сама, а тут ще виводок! Хоча Феня й вигодовує їх своїм молоком, але хто нагодує саму годувальницю?"
— Малюків треба позбутися... — невпевнено висловилась вона.
— Отямтеся, мамо! — усміхнулася Феня, гайдаючи немовлят, а невгамовна Ганя відчула, що настав її час виходити на авансцену.
— Не сидімо! Мусимо щось робити! — схопила відра і побігла до річки по воду.
По Дніпру пливли трупи ополченців; чи був серед них її батько, славний вояка Макар Лелека, чи ні, вона не угледіла. Може, й проплив у своєму габардиновому костюмі десь повз неї, хтозна... З правого берегу дерев'яним мостом тягнулися біженці з торбами; рухалися автомобілі з евакуйованим добром; перебиралися військові частини. Дівчина зупинилася, аби пропустити повз себе колону втомлених червоноармійців, що рухалася вздовж ріки.
— Ганю! Це ти? Звідкіля тут? А що з братом? — командир схопив її за руку, і в небритому, втомленому офіцері Ганя розпізнала Севастяна Пантелеймоновича Нетребу.
— Яків залишився боронити Бєльці, а мене евакуював сюди до тата, якого позавчора забрали до ополчення. Отже, ми залишилися самі: я, мама, сестра і двоє немовлят. Одного хлопчика нещодавно народила Феня, другого я підібрала від убитої жінки на вокзалі у Бєльцях. Живемо он у тому сараї.
— Бач, як воно виходить. Нумо, зачекай: я щось спробую.
За хвилинку Севастян Пантелеймонович підвів Ганю до легкового автомобіля, звідки генерал спостерігав за переправою. За його наказом Гані виписали евакуаційне посвідчення на всю сім'ю. Місцем призначення, за підказкою Севастяна Пантелеймоновича, вказали Троїцьк Челябінської області, куди він нещодавно евакуював свою дружину.
— Знайдете мою Фріду, вона допоможе, — побажав він, прощаючись.
— Мамо! Феню! Маємо документи на евакуацію! Знаєте, кого я зустріла на переправі? Севастяна Пантелеймоновича, і він усе вирішив! — Ганя заскакала на одній нозі. — Швидше збираймося, бо ешелон уже на колії.
Жінки похапали клунки, немовлят і побігли на станцію. Щойно вони протиснулися у вагон, поїзд рушив. Вагон був товарний, сяк-так пристосований до перевезення людей: нари у три яруси, посередині пічечка з металевої діжки, в кутку, за перегородкою, — параша.
— Бач, хвойдо, а ти крутила носом на Якова! Нумо, помолимося Господу Богу нашому, Ісусу Христу, що допоміг нам, грішним, і нехай би він опікувався рабами божими Севастяном і Яковом! Щоб усі кулі їх обминули, щоб залишилися вони обидва живими! — збадьорилася Степаня.
Довжелезний, на дев'яносто вагонів ешелон повільно просувався на схід, зупиняючись на найдрібніших станціях, а той просто поля. Все добро, що біженці прихватили з собою, вони вимінювали на їжу. На вузлових станціях можна було набрати вару та вдосталь попити чаю. За тиждень потяг дістався Саратова і зупинився вночі, перетнувши Волгу. Машиніст сповістив, що далі не піде, бо отримав наказ завантажуватись солдатами і повертатися з ними назад, до лінії фронту. Втікачам запропонували шукати притулок по пустих селах, звідки напередодні депортували німців Поволжя. У привокзальній тисняві Ганя вгледіла жінку, чувашку, яка взялася довезти їх до села Морське. Феню з немовлятами розмістили на гарбі, запряженій волом, Степаня ж з Ганею почалапали пішки. Безперервні дощі розквасили шлях на болото. Сунулися полем, і дорога видавалася нескінченною. Вночі навкруг, зовсім близько, завивали вовки, і тільки зірки на небі — такі ж рясні, як і вдома, в Україні — дещо заспокоювали прибулих. Ганя наспівувала дітям рідних пісень. Морського дісталися на світанку і, очікуючи на начальство, передрімали на підлозі у колгоспній конторі. Незабаром на порозі постала худенька чорнява жіночка, яка відрекомендувалася головою майбутнього колгоспу, що наразі створювався з поселенців. Бадьоро розпорядилася:
"Выбирайте себе любой дом, какой только приглянется: чай, все свободны".
Добротні доми стояли пустими; дворові брами й хатні двері хлябали на вітру; жодної людини навкруг не було видно, і лише покинуті собаки, коти і свині тинялися вулицями. Залишивши Феню з малюками біля контори, Степаня з Ганею взялися нишпорити дворами і зрештою вибрали просторе обійстя, в якому збереглися залишки зерна, і в хліві репетував живий кабанчик. У городі знайшлася невикопана картопля; хлів підпирав ретельно складований стіс дров. Видно, господарі покидали хату похапцем, бо не зняли зі стіни сімейну фотографію: вусатий чоловікз орденом Червоного Прапора в банту на стільці, збоку — жінка, попереду — двійка діток.
— Бач, кажуть, німець, а Герой громадянської війни, — зауважила Степаня.
Ганя коротко просвітила матір стосовно німецьких колоністів у Росії і побігла за сестрою й дітьми. До їх повернення Степаня позачиняла вікна, прибралася, розтопила грубу і наварила бульб.