Проти Єфремова стояв незнаний псевдонім, один з тих недокінчених студентів, що в 1919–20 роках кинули українську провінцію і пішли служити, хто пером, а хто маузером і наганом в апараті нової влади. Вони не хотіли знати заповітів Драгоманова про чисті руки.
Директиви для Горожанина складалися не в Харкові. Співробітник Наркомюсту з категорії "перекладачів" казав мені, що він перекладав з української на російську матеріали слідства в справі СВУ для Москви. Річ у тому, що це слідство, як виняток, ГПУ проводило українською мовою.
Вирок читав Приходько, високий, вузькоплечий, лисуватий. Читав як завдання, як найнятий на нелюбу роботу, але читав і припечатував чужою печаткою.
Чи думав він, в яку категорію українців він записаний і коли прийде його черга? Він був товаришем Шумського і Блакитного, мусів розуміти.
Тяжко було йти на вулицю з того театру.
Арешти почалися в 1929 році, забирали людей по всіх повітах, по всіх районах. Харківський суд, ім'я СВУ був стислим гаслом для боротьби з національною Україною, з великим національним опором.
До нас, судових робітників, як приглушений відгомін широкого моря доходили з глибинних місцевостей справи, що свідчили тільки про невелику частину спротиву. Багато репресій здійснювано несудовим порядком. До Верховного Суду доходили інколи справи про убивства голів сільських рад, часто крізь вікно з обріза. Обріз, ця вкорочена військова рушниця, ще був популярною зброєю українського села. Його ховали в солом'яну стріху хати, та й деінде легко було сховати.
Коли б окремі вибухи ненависті й боротьби скласти разом, були б Гімалаї українського опору.
З тих роз'єднаних спроб залишилося в мене в пам'яті повстання в одному селі. Гордий взірець майже самогубства. Пам'ятаю ім'я ватажка — Ізот Майдабура. Ті повстанці мали гасло: Хай живе Махно, Петлюра, Ізот Майдабура.
ТЮРМИ І ЛЮДИ
Кінчався серпень 1937 року. На Україні стояли чудові дні. Крим і Кавказ переповнені курортниками, море було прекрасне.
30 серпня в Києві Голова Ради Народних Комісарів Панас Любченко, вродливий ясноокий блондин, покинув засідання Пленуму ЦК Партії. На цьому засіданні були присутні гості з Москви Молотов і Єжов. Любченко поспішав додому. Вдома він застрелив свою гарну чорнооку дружину і застрелився сам.
Про це нескоро розказала історія. 2 вересня, приїхавши з дачі, з Високого Посьолка, я прочитав у газеті тільки про самогубство Любченка. Про убивство його дружини газети не писали.
Харків жив своїм нормальним життям. Я дізнався від мого батька, який залишався в Харкові, що по мене вже вдруге приходили вночі. Він жив у іншому помешканні, але в одному домі зі мною і знав. Вперше були вночі ще тоді, як я з дружиною моєю Марією Романівною був у Криму, в Алушті і купався в Чорному морі. Я попрощався з морем і поспішив до Харкова.
Пересиджував на дачі, чогось чекаючи. Прийшли знову. Справа була ясна.
Тепер я їхав дачним потягом додому, на Садово-Куликівську вулицю.
Прийшли по мене тієї ж ночі. Для сусідів це була звичайна річ, побутова, зрозуміла. Трохи лячно, моторошно чути, як постукали, як зайшли, чогось шукали, як вивели. Але ж, слава Богу, не мене — думає сусіда. Та й за що мене? Я ж нічого не зробив. А за тим, певно, щось є. Казали ж, здається, що він петлюрівець. І засипляють сусіди, бо завтра на роботу.
А для того, що ото його виводять, ця ніч як рана. Одрізали все дороге. Завалилося у безодню зрозуміле, звичайне життя, знайома праця, близькі, матір, дружина. Слизьке, огидне, таємниче завтра — допити, якісь провини. Та й кажуть, що звідти ніхто не вертається.
— Землетрус.
Але людина вдяглася, щось узяла в руки і виходить. Тим часом уже сонце і ранок. Сусідній двірник з дому доктора Піснячевського, рання пташка міської вулиці, замітає й байдужо, неуважно дивиться на мене.
Іду пішки з двома міліцейськими. Не було чорного ворона і чекістів. У цьому сезоні така сила роботи, чорних воронів на всіх не вистачить, а чекісти тяжко переобтяжені — недостача робочої чекістської сили. Раціоналізація праці — використовують звичайних членів міліції для арештів.
Іти недалеко від мене до Чернишевської. Міліціонери заводять мене до комендатури, здають і скромно виходять на вулицю.
В комендатурі взяли ордера на мій арешт, три статті за контрреволюцію з підписом і печаткою військового прокурора. Раціоналізація праці — прокурори підписували, не бачивши справ — комуністична партія віддала всю країну в досвідчені руки чекістів і прокурори їм підлягали.
***
Інший Харків, інші закони життя розкриваються мені з цього дня.
Як адвокат з великою практикою, я часто бував у тюрмах, знав канцелярії, куди викликали моїх клієнтів з камери, проходив внутрішніми дворами тюрми.
Тепер мої знання глибшають.
З Чернишевської 19, мене привезли до тюрми номер два на Тюремній вулиці.[13]
Чорний ворон не заїхав у ворота. Мене випустили біля бічного тюремного муру. Я побачив оббиту залізом хвіртку, якої не бачив ніколи. За цією хвірткою мале подвір'я і я опинився без зайвих процедур у спецкорпусі — секретний спеціального призначення корпус.
У двадцять першій камері я знайомлюся з єдиним її мешканцем. Це дуже смутний, але не розгублений інженер Г., відомий в Харкові своїми працями. Його арештували вдруге недавно, він уже "сидів" перед тим.
Без довгих передмов він дружньо повчає свіжого товариша з волі, що саме його чекає. Я слухаю.
— Ніяких доказів вашої провини вам не дадуть. Вас тільки питатимуть: хто тебе завербував і кого ти завербував.
— Куди завербував?
— У контрреволюційну організацію.
— Яку?
— Залежить од того, куди вас тулитимуть — в націоналістичну, шпигунську, терористичну. В таку, яку вони вам призначать.
Так у спецкорпусі досвідчений совєтський адвокат вислухав першу лекцію про совєтську спецюстицію. Практичні зайняття з цієї науки мали початися в кабінетах чекістів.
— Вербовка.
Від молдаванина до фіна, від Балтійського Моря до Тихого Океану.
— Вербовка.
Кого завербувати? Друга, брата? Кого бажаєте. Тільки, щоб не били, щоб не мучили без сну, навстоячки на конвеєрі,[14] щоб не плювали в лице (все це було в програмі).
Але вербувати, вербувати. Якомога більше.
Це наказ партії, наказ великої доби.
Існує централізована техніка душевних і фізичних тортур, їх називають "допитами" (допроси). Методи мучительства однакові в усьому Совєтському Союзі. Коли до тюрми потрапляли люди з Туркестану, з Сибіру, вони розповідали, що допити й там такі самі. Невідомо тільки, як навчались тисячні маси чекістів. Мали бути курси, писані підручники, де марксистів-ленінців учили, як мучити людей і фабрикувати признання.
Виробнича техніка проста.
Арештованому насамперед доводять, що він уже не людина. Він, власне, уже не належить до того світу, який існує десь на волі. Побачень з близькими нема й не буде. (Був час — моя мати цілий рік не знала, де я). Якщо він боровся за совєтську владу і має ордени, їх без усяких постанов вищих органів зірвуть з заслужених грудей. Маєш робити те, що наказує партія і правительство, брехати на себе і свою сім'ю, друзів, а тобі вже оформлять твоє "чистосердечное признание".
— Ти думаєш Гітлер поставить тобі пам'ятника?
— На тебе витратимо тільки шість копійок! (ціна кулі, вона мінялася в устах слідчих — могли бути й чотири копійки).
Хоча недавно перед тридцять сьомим роком трудящі Совєтського Союзу дбайливо "проробляли" нову сталінську конституцію, трудящий в тюрмі мало вірив у свої права.
Улюблений письменник-гуманіст Максим Горький колись устами босяка говорив: "Человек, это звучит гордо".
Тепер той самий гуманіст писав: "Коли ворог не здається, його знищують". Я часто чув од чекістів цю благородну фразу, скеровану проти неозброєної, замученої, беззахисної людини. Сотні тисяч безправних людей навчалися в тюрмах, а навіть перед розстрілом любити совєтську літературу в особі її найкращого представника Максима Горького.
В арсеналі знущань існувало багато всяких варіантів, але найпростіше було биття. В літературі це називається: фізичні методи впливу. Перший ступінь — коли мене били по обличчі. Це дуже образливо і відчуваєш, наче тебе вдарили в серце і воно завмирає від передсмертного огидного болю, але витерпіти людина може. Штовхани в груди, в ребра, якщо без переламаних ребер теж можна витерпіти. Чекісти мають певні градації щодо биття. За їхніми кулісами, в тихому кабінеті сидить собі такий чоловік, дуже інтелігентний, психолог, і рішає, кого як треба обробляти. Та тепер стало відомо, що в Москві сам Сталін давав інструкції, як треба бити високих вельмож. У нас, звичайно, це були менші люди, але через це биття було не легше.
О десятій годині ввечері в усіх кабінетах горить світло — починається праця. Праця кінчається о шостій вранці. З багатьох кабінетів чути матюки і стогони. Але не завжди. Здебільшого двері зачинені і в коридорах, конвоїри, що ведуть арештанта, псикають:
— Пс, пс.
Це, щоб не побачив арештант іншого арештанта, щоб не зустрілися вороги народу. Ізоляція, таємниці слідства, тонка робота слідчих органів, що охороняють державу.
Та звідкись вириваються матюки і не змінне однакове на весь СССР:
— Будешь падпісивать. Падпісивай. Мать, мать, мать.
***
Моя розповідь про тюремні зустрічі охоплює час від початку вересня 1937 року до листопада 1939 року у харківських тюрмах. Тільки місяці лютий і березень 1938 року я був в'язнем у київських тюрмах. Київський період я вирізнив у окремий розділ.
Харківський Обласний Відділ НКВД мав свою внутрішню тюрму в будинку НКВД — Чернишевська вулиця, 19. Цю адресу треба зберегти в пам'яті, якщо ми маємо історичну пам'ять. Довгі роки перед перенесенням столиці до Києва тут було НКВД УССР, а раніше ГПУ УССР. Сотні тисяч людей пройшли через цю Чернишевську Дев'ятнадцять. В 1937 році Харків був уже тільки обласним центром і знову через ті двері, непомітні для прохожих, тисячі людей ішли на знущання і загибель.
Комендатура містилася в малому будинку провінційного стилю, де колись жила мирно якась родина середнього достатку. Він притулився біля високих воріт, що через них "чорні ворони" привозили в'язнів.