Обормоти потрапляють на площу Маяковського і одночасно в поле зору Органів
Того суботнього вечора на площі Маяковського вирував натовп. Для країнчудесівської столиці це було дещо незвично. Але ЦЕ було, а факти – вперта річ. Іноді при цьому кажуть: тим гірше для фактів. Проте це ще вимагає свого дослідження. Отже, на площі вирував натовп, і столична міліція не відала, що з тим натовпом робити, бо це виходило за межі її розуміння. А розуміння міліції, навіть столичної, відоме: недарма ж кажуть, що було у батька три сини – двоє розумних, а третій міліціонер. Оскільки це виходило за межі міліцейського розуміння, то, природня річ, жоден із стовпів порядку не відважувався виявити ініціятиву, а чекав розпорядження згори, яке чомусь затримувалося.
Тим часом натовп усе збільшувався, і одночасно збільшувалося число міліціонерів. На східцях постаменту пам'ятника стояла висока дівчина і деклямувала якийсь віршик про якусь романтику і синій дим, що здаля звучав приблизно так:
"Ех, романтика, синій дим!
Благороднеє серце Данко.
Скільки крови і скільки води
Утекло в підземеллі Луб'янки!
Ех, романтика, синій дим!
В Будапешті гримлять наші танки.
Скільки крови і скільки води
Утекло в підземеллі Луб'янки.
Ех, романтика, синій дим!
Наші душі пішли на цурпалки.
Скільки крови і скільки води
Утекло в підземеллі Луб'янки!"*
Навколо стояли люди, головним чином – студентська молодь, і, роззявивши роти, дивилися на молоду особу жіночої стати, яка так експансивно вичитувала свій віршик. Звичайно, дівчину нагородили оплесками, а слідом за нею вже вилазив якийсь здоровань, котрому забажалося виголосити "Людський маніфест" у віршованій формі, ну і, звичайно, зірвати й собі трохи оплесків*.
Серед публіки звертали на себе увагу троє елеґантно вбраних джентльменів, з фотокамерами напоготові, настільки подібних один до одного обличчям, одягом і навіть фотоапаратами, що багато хто безсоромно п'ялив на них очі, а дівчата чомусь пирскали і перешіптувалися. Лише одного з трьох відрізняла від інших невеличка деталь: щось подібне до планшета при боці. Майже поруч з ними стояв високий на зріст чолов'яга в сірому пальті й ленінградському кепі, голова якого стирчала над натовпом, мов гарбуз в огірках. Чолов'яга уважно прислухався до виступів поетів, інколи кидаючи погляд на трьох джентльменів, що одежею скидалися скорше на іноземців, ніж на москвичів. У цей час серед нарядів міліції зчинився рух, і сині шинелі майже оточили натовп біля пам'ятника.
– Прошу розійтися, прошу розійтися, – почулося в різних кінцях.
Люди, однак, продовжували стояти, витягуючи шиї, щоб легше було розгледіти тих, що читали вірші біля постаменту. Тоді міліціонери почали лавою тиснути на натовп.
– Розійдись! р-розійдись!
На допомогу міліції з'явилися дружинники. Їх червоні пов'язки замиготіли в натовпі. Ці хлопці діяли рішуче: хапали того чи іншого за комір і тягли за собою. У свою чергу студенти оточили пам'ятник, взявшись за руки і не даючи міліціонерам і дружинникам прорватися до нього, де саме в той час стояла струнка красуня з пишним волоссям. Її сильний голос летів над натовпом, немов виринаючи із загального людського гамору і шуму машин, що скажено мчали Садовим кільцем.
Ракети в небо запускаючи,
Америку доганяючи,
Сиди на печі
І мовчи, самогон попиваючи.
Прискіпливий читач скаже; овва, рабле яке! Уздрить діву експансивно-екзальтовано-екстраваґантну, – і куди вже й ділися сатиричні вихиляси. Достеменно, так! Ну то й що? тягти до кривого дзеркала? оце? жартуєте! Най вже ліпше будуть брижі на тлі так ладно скомпонованої колізії.. Чалапаємо далі.
Перехожі, зацікавлені незвичним для столиці явищем, потяглися й собі до пам'ятника, та всюди стояли наряди міліції, і годі було пройти.
– Ми протестуємо! – галасувала молодь.
– Протестуємо! Ми діємо в рамках конституції! Хто має право забороняти нам вільно висловлювати свої думки? Досить з нас вже Йосипа Мудрого! Ми хочемо демократії! Демократії!
Масивна постать поета на постаменті дивилася понад натовпом, що вирував довкола, ніби нічого не помічаючи, і тільки золоті букви на темному гранітному цоколі сяяли згадкою про поетові думки:
Пою своё Отечество,
Республику свою*.
Це трохи віддавало іронією, зате було велично.
Молодь є молодь. Вона завжди фрондує – є для того підстава чи нема. Вона кричить "дайош демократію!" у той час, коли тої демократії навалом, достобіса, і навіть діти нікуди. Вона кричить "свободи слова!", ніби їй хто забороняє славити партію і уряд чи демонструвати свою відданість. Вона лає державні основи, забуваючи, що всяка влада від Бога і її треба поважати*. Нарешті, ніколи не слід забувати, що кожен народ гідний свого уряду*, а тому обов'язок кожного схиляти перед урядом голову і, вже у всякому випадку, не завдавати йому прикрости. Ну й нарешті, якщо вже кому так приспічило, що не може обійтися без форуму, не обов'язково для цього обирати площу (та ще й столичну!), а можна обмежитися невеличкою квадратурою, на взірець кльозету, приєднавшись до тих, що виписують свої перли на стінах:
Ганьба тому на всю Европу
Хто підтирає пальцем ж...
або:
Я тут сидів і гірко плакав,
Що мало їв – багато какав...
Нікому, звісно не спаде, на думку заборонити вільно висловлюватися таким манєром. І буде збережено громадський спокій, і не буде порушено конституцію Країни Чудес.
Та молодь нахабно перлася на площу Маяковського, ніби саме задля того там поставлено пам'ятника. Забажалося, бач, фронди! Але на те й існують охоронці порядку, щоб усяким фрондерам товкти шию і забезпечувати спокій. За це вони одержують зарплату, а отже мусять відробити кожну копійчину сумлінно, а не абияк.
Чого вартий опір кількох десятків молокососів організованій солідній державній силі, та ще й підтриманій славною народною дружиною? Міліціонери хутко очистили площу, позбавивши кам'яного поета сумнівного товариства. Таким чином, знову запанував спокій і знову, як завжди, тротуарами вулиць попленталися заклопотані пішоходи. Хто здатний вибити життя з колії?
З десяток чоловік, звичайно, міліціонери забрали з собою. Що стосується трьох джентльменів, то не встигли вони перейти на Садово-Тріюмфальну, як просто біля них скрипнула гальмами легкова машина, і одночасно кілька непевного вигляду суб'єктів ввічливо запросили їх проїхатися. Приємно вражені цією ввічливістю, джентльмени подякували, висловивши, проте, бажання милуватися містом з пішого ходу. Проте суб'єкти були такі ввічливі, що все ж наполягали на своєму, і три джентльмени змушені були все ж упхатися в машину. За якихось п'ять хвилин вони були вже на площі Дзержинського, а ще за п'ять – у кабінеті головного шефа Органів.
– Насамперед, попрошу ваші апарати, – досить сухо звернувся той до них.
Кілька співробітників спритно витягли з апаратів касети і засвітили плівку, після чого чемно повернули апарати власникам з касетами і засвіченою плівкою.
– А тепер, – відкинувся у кріслі шеф, – познайомимося ближче. Прошу сідати. Ваші прізвища?
– Обормоти, – почулося у відповідь.
Шеф здивовано звів ліву брову догори, як у свій час це робив Йосип Мудрий.
– Усі троє?
Почувши стверджувальну відповідь, шеф на мить глибоко замислився.
– Так, – протягнув він. – Національність?
Тут Обормоти (бо це були вони) зам'ялися і, трохи затинаючись, поясняли шефові, що вони народилися у Тихому океані на турецькому пароплаві від мами-мавританки і татка-гуцула, тому, деяким чином, вважають себе інтернаціоналістами.
– Певніше, космополітами, – скривився шеф, – у нас це не модно*. Космополіти – це безпашпортні волоцюги.
Три Обормоти дозволили собі зауважити, що великий Маркс сам називав себе космополітом, а він усе ж був Маркс, а не безпашпортний волоцюга.
– Ну, це було давно і неправда, – перебив їх шеф. — Крім того, ми стоїмо на ґрунті — марксизму творчого і, нарешті, ми – діалектики. Ясно? Ну от, – стукнув по столу долонею він, виразно даючи зрозуміти, що на цьому нема чого зостановлятися. – Ваше підданство?
– Ми – громадяни Країни Чудес, – дещо з погордою відповіли Обормоти.
– Репатріянти?
– Не зовсім... ми....
– Вважатимемо, що так. Це дещо змінює справу, бо з вами особливо цяцькатися не доводиться. Були б ви іноземцями – не оберешся клопоту. Попрошу документи.
Обормоти подали. Проглянувши стос обормотівських паперів, шеф пильно глянув на Обормотів.
– Що мені у вас не подобається, то це якась підозріла подоба одного до другого.
– Ми близнюки, – зніяковіли Обормоти.
– Це й видко. Може, у вас і пальці однакові? Спробуй потім, розберись. Чому не працюєте? Чи, може, вам на узбережжя Карського моря забажалося?* Ви ж формені тунеядці.
– Та ні, не формені, – поспішили відкинути наші герої це ганебне звинувачення. – Ми пишемо наукову працю.
– Ну, це інша справа, – пожвавішав шеф. – Науку треба рухати вперед, бо той проклятий культ Йосипа Мудрого нам таки добряче нашкодив. Кібернетику, і ту спаплюжив, хамло. А нам, Органам, та кібернетика отак потрібна. Ну гаразд. А на площі Маяковського що ви робили?
Тут Обормотам дітися було нікуди і вони розповіли крапка у крапку, тютілька в тютільку, – як, коли і чому вони трапили на площу Маяковського. Шеф вірив і не вірив, але обличчя Обормотів були такі простодушні, очі сяяли такою одвертістю, а промовляли вони так щиро, що не можна було не йняти їм віри. Звичайно, Обормоти гостро засудили студентське зборище біля пам'ятника уславленому поетові і, природньо, схвалили дії міліції, яка так рішуче і гуманно розігнала цих новоявлених фрондерів. Тут Обормоти навіть стисли кулаки, і в їх голосі зазвучали металеві нотки (не забуваймо, що це були старі загартовані бійці).
– Ми вже ладні були кинутися в бійку, але занадто пізно розібратися в ситуації.
І сам шеф, і співробітники, що його оточували, були вельми задоволені розмовою з Обормотами, у всякому випадку, їх обличчя сяяли, мов ліхтарі над головним входом Луб'янки. Усіх трьох навіть почастували сигаретами і піднесли по склянці газованої води. Та коли Обормоти залишили, нарешті, кабінет головного шефа, Той сказав:
– Не вірю.
І негайно викликав довготелесого капітана Дзюбу, якого за неймовірний зріст прозвали Півтораівана.
– Капітане, – звернувся до нього головний шеф, – ось і знайшлася для вас робота.