Холод руйнує здоров'я, убогість — кохання. Але не в тім діло. Відповідь же мені на моє питання з виключенням точки про багатство...
— Неможливо, прошу пані, щоб на дорозі мойого життя станула краща і миліша дівчина від Галі...
— Чому неможливо, Іване?..
— Тому, прошу пані, що кращої й любішої дівчини від Галі немає на світі.
— Кожний наречений уважає свою наречену найкращою й найліпшою на світі. Це лиш хвилеве засліплення, Іване.
Іван одчинив широко очі й запитав:
— Що значить "хвилеве засліплення"?..
— Іване, і в найпалкішому коханні все прийде отверезіння. Так само буде і з тобою. Тоді ти побачиш, що поза твоїм ідеалом, яким для тебе є Галя, ходять по землі жіночі єства, що визначаються ще ціннішими прикметами...
— Пані, я тих жіночих істот ніколи не побачу й не хочу їх бачити.
Степанія засміялась:
— Чи схочеш, чи не схочеш, Іване, то такі жінки ходять по світі, і я їх навіть особисто знаю. Особливо одну з них я знаю наскрізь...
Тут пані Гаєвичева нахилилася Іванові до вуха й шепнула:
— Вона так шалено закохалася у тобі, Іване, що сказала мені так:
"Коли Іван відкине мою любов, то мені життя так остогидне, що я скочу у став".
— Хто ж це такий?.. — дивувався Іван.
Степанія закликала радісно:
— А бачиш, Іване?.. Ти вже зацікавився тією жінкою!.. Чекай, я тобі назву її ім'я. Та найперше опишу тобі її. Отже, вона теж аристократка... з графського роду... Незвичайно багата... але в тебе це не грає ролі... Найкраще буде, як її порівняю з Галею... Вона красою може майже мірятися з Галею... Кажу "майже", бо хочу бути справедлива і під оглядом краси поставлю Галю на першому місці, а вона йде зараз після Галі... Тому кілька літ вона була ще краща від Галі... Але тому, що вона декілька літ старша, то хай Галя й зістане на своєму місці. Та зате у неї інші скарби, якими вона бере верх над Галею.
Перший скарб: вона незвичайно освічена та мудра... Всю французьку літературу вона напам'ять вистудіювала... Та найбільший її скарб — її глибоке, як безодня, чуття. Ох, її чуття — не озеро, не море, ні, це — океан, Іване... І подумай, Іванчику: весь цей океан її душі горить, кипить, шумить, шаліє, відколи вона тебе пізнала, Іване... Мені жаль, ах, як мені жаль тієї бідної, душею так багатої людини! Змилосердися над нею, Іване...
Іван не знав, чи йому при тому оповіданні сміятися з Степанії, чи спочувати комусь. Він запитав Степанію:
— Як же мені милосердитися над нею?..
Степанія стиснула пристрасно Іванові руку й застогнала:
— Іване, ти мусиш кохати ту жінку!..
— Ніколи, пані, за ніщо у світі. Мені дивно, як так може говорити недалека моя тітка, котра щойно поблагословила моє нареченство з своєю сестрінкою?!
— Ах, Іванчику, якби ти знав, якими лабіринтами блукає жіноча душа в погоні за щастям! Ця жінка ще мені рідніша, ніж моя сестрінка. Я так її люблю й вона мене так любить, що сказати можна: вона і я — усе одно.
— Вибачте, пані, я вас не розумію... Хто ж це ця жінка?
— Зараз я тобі скажу, Іване. Та перше всього я тобі обов'язана зрадити ось яку тайну: коли ти не кохатимеш цієї жінки, візьмеш великий гріх на себе, Іване...
— Для чого?.. — чудувався Іван.
— Вона мені дала слово честі, Іване, що без твоєї взаїмної любові заподіє собі смерть... У став скочить і — кінець...
Іван на те озвався:
— Шкода людини... Зрештою, не розумію, як може через мене скакати у став людина, котрої я не знаю й котра ніколи зо мною не балакала?..
— Вона прийде до тебе, Іване, і я хочу тебе приготовити на її прихід... Вона тебе спитає: "Чи кохаєш мене, Іване?.." Отже, уважай, Іванчику: одно твоє "ні" буде причиною її негайної смерті... Для того ти не смієш так їй відповісти...
Іван дивувався щораз більше:
— Що ж мені зробити?.. Адже я не можу зрадити своєї нареченої.
— Пожди, Іване, я щось видумаю, щоб не було зради і не було смерті...
Степанія сховала своє обличчя в долонях і хвильку важко думала. Опісля обізвалася з повагою, достроєною до питання зради й смерті:
— Я вже маю спосіб на рятунок...
— Який?.. — цікавився Іван.
— Мусиш, мій коханий Іване, для відвернення її самогубства їй сказати, що її кохаєш теж...
— Неможливо, пані, це ж буде зрада та неправда.
— Іване, ти балакаєш, як непрактичний молодий ідеаліст. У житті так мусить бути: коли неправда й зрада в силі вирятувати життя шляхетної людини, то хай живе неправда й зрада!
— Пані, я не можу поклонятися такій засаді, бо зрадою уб'ю життя моєї нареченої.
— Отже, ти, Іване, як розв'язуєш оце важке питання?..
— Ось як, пані: коли б мала згинути або моя мила, або ця дивна ваша приятелька, то хай живе моя мила й хай гине ваша приятелька.
— Йване, ти жорстокий, ох, ти жорстокий!..
Тепер Степанія знов затулила своє обличчя руками і хвилину так сиділа нерухомо, задумана глибоко. Опісля глянула на Івана з блисками таємного вогню в очах і з виразом непохитної рішучості та знов промовила:
— Іване, тепер я подам останній і єдиний спосіб, як вирятувати оцю людину, це моє друге "я" від заглади. Але мусиш мені обіцяти словом честі, що послухаєш моєї ради...
— Послухаю, наскільки цей ваш спосіб виключить зраду на особі моєї милої.
— Запевняю тебе, Іване, що тут не буде ніякої зради...
— Отже: давай слово честі!
— Даю слово честі,— вимовив Іван.
— Знаєш, Іване, ця шляхетна та нещасна аристократка дуже скромна, що є рідкістю у нас, аристократів. Крім того, я її ще намовлю, щоб вона задовольнилася не пожежею, а тільки дрібнесенькою іскрою кохання...
— Що це за іскра кохання?.. — чудувався Іван.
— Ти, Іване, спасеш її життя найдешевішим способом на світі...
— Яким?.. — запитав Іван.
Степанія кинула на Івана блудні вогники своїх очей і застогнала:
— Ти даси їй один, одинокий, гарячий цілунок...
— Це теж буде зрада,— відповів Іван.
— Ні, любий хлопче. Та коли б ти дійсно уважав спасення доброї людини одним лиш поцілунком зрадою, то хіба ти був би божевільний. Але з тебе мудра людина. Це одно. Друге: ти дав слово честі...
— І ви переконані, пані, що той цілунок вирятує вашу приятельку від смерті?..
— Цілком певна, Іване. Твій цілунок буде для неї сонцем, яке аж до могильної дошки освітлюватиме холодну темінь її життя.
— А як вона, прошу пані, не задовольниться тим одним сонцем, а тільки схоче їх десять, тисячу й так далі?.. Бо іскра й цілунок подібні до себе: одно і друге викликує вогонь: вогонь-пожар, а пожар росте й хотів би навіть весь світ запалити.
Степанія закликала захоплено:
— Так-так, Іваничку мій любий, але під умовою, коли іскра впаде на запальну матерію, а поцілунок на запальні уста... Отже, згода, Іване?..
— Мушу, прошу пані, тільки хай знаю, хто ця ваша приятелька?..
Груди пані Гаєвичевої захвилювали, й вона хрипло простогнала:
— Я...
Іван жахнувся й витріщеними очима позирав на паню Гаєвичеву. Мимоволі відсунувся від неї в кут повозу й, мов одеревілий, дивився, як вона присувалася до нього.
"Це несамовита істеричка... мушу з нею обійтися, наче з хворою людиною", блиснуло йому крізь мозок.
Нагло йому здавалося, що сперед нього щезла пані Гаєвичева, а до нього суне якийсь потворний лилик з крокодилячим ротом... у найближчій хвилині той лилик з окликом: "Іваночку, моє кохання!" накрив його крилами, стиснув за шию пазурями і всмоктався з дикою жагою у його уста... Іван зірвався на ноги і вдарив головою в накриття повозу, але лилик обмотав його та не пускав від себе... З важким зусиллям Іван одірвав цю дивну істоту від себе, посадив її в повозі, глянув крізь вікно й побачив, як на небі місяць сміється й сіє срібне світло по спокійнім та широкім дзеркалі ставу... У найближчій хвилині Іван почув за собою захриплі слова:
— Води! Води!
Одчинив дверцята повозу, затримав його та побіг до ставу. Приніс води у пригорщі, станув перед Степанією, що сиділа сперта на стінку повозу й мала заплющені очі. Він силкувався влити у її уста бодай кілька краплинок води. Нараз пані Гаєвичева вхопила його за рамена й тягнула до себе. Вся вода виллялася на її обличчя і на сукню. Та не зважаючи на те, Степанія тримала Івана й не пускала. Він увільнився з її рук, вискочив з повозу і сказав до візника:
— Пані трошки заслабла. Тепер уже добре, їдьте далі. Я вже йду додому.
Іван не здобувся на відвагу їхати далі з панею Гаєвичевою. Він станув за кущем біля ставу та споглядав за повозом, бо, хоча сповнив дане слово, то проте не знав набезпечно, чи вона не вернеться й не кинеться у став?..
А пані Степанія обтирала в повозі з обличчя й з сукні й, розгарячена та люта на весь світ, била головою стіну повозу і стогнала:
— Ох, ніхто мене не розуміє!
XI
Того самого вечора пан Гаєвич ходив по салону своєї палати, у присілку Бабине, й попахкував люлькою на цибусі, довгім, як палиця. Він ожидав своєї жінки й вістей від управителя Пенкальського. При столі сидів колишній товариш його молодості граф Залуський, світовий бувалець, який у переїзді з Парижу до своїх посілостей вступив по дорозі до Гаєвича. Граф Залуський бубнив легенько й нечутно пальцями об стіл і в розмові з Гаєвичем мав такий вираз обличчя, начеб на його нарікання на нові, важкі и нечувані часи відповідав з філософічним супокоєм:
— Немає нічого нового під сонцем.
Нараз роздер повітря нагальний та заїлий гавкіт і гаркіт собак. Пан Гаєвич вийняв люльку з уст і наслухував уважно. Опісля запитав:
— Мої собаки не сповняли ще ніколи свого обов'язку так завзято, як сьогодні. Що це може бути?..
— Хлопський бунт... нова гайдамаччина... — зауважив з спокійним усміхом граф Залуський.
Увійшов лакей і сказав, що якийсь жебрак наперся конче бачитися з ясновельможним паном поміщиком у салоні.
— Чому ж ти його не прогнав? — гримнув на нього пан Гаєвич.
— Він каже, що має для ясновельможного пана дуже важні й добрі вісті.
Пан Гаєвич обернувся до графа Залуського:
— Бачиш, пане-товаришу, які тут у нас відносини?.. Жебраки й діловоди за пан-брат собі з поміщиками...
— Воля, рівність і братерство... — сміявся граф Залуський.
— Чи пустити його сюди?.. — радився Гаєвич.
— Пусти, буде емоція... — жартував граф Залуський.
Увійшов старезний, сивий жебрак із грубою та суковатою палицею, уклонився аж до пояса й, піднісши праву руку вгору, закликав пророчим голосом:
— Слава во вишніх богу, а на землі війна та революція! Покайтеся, панове шляхта, купи тримайтеся й камінним муром станьте, а то з'їдять вас, пожеруть вас і стереблять двоногі миші та безхвості щурі, безштаньки, гольтіпаки, хлопи й жебраки.
На той чудний заклик не знав пан Гаєвич найти зараз відповіді, а граф Залуський аж за боки взявся з сміху й закликав:
— Чудово! Знаменито! Пане жебраку, прошу далі...
Тоді жебрак покірно обізвався:
— Вибачте, панове шляхта, графи, барони...