За перший загін лягли майже всі зубри, тарпани та інші невільники. Лишився тільки один дужий бик, якого, здавалося, не брали ні кулі, ні шріт. Він хропів, добігав до узлісся, боявся степу і знову повертав назад.
Тоді господар наказав Іларіонові, гарному, ставному хлопцеві, який,звичайно ж, нікуди не був відісланий, а був тут, серед псарів: "Ти маєш нагнати бика на полювальників, але без собак, бо звір поранений, і гончаки його передчасно доконають. Якщо зробиш це, виконаю свою обіцянку — одружишся з любкою і одержиш волю..."
Юнак, знеможений довгим чеканням панської ласки, не роздумуючи, схопив рогатину і пішов на бика. Злютіла звірина кинулась на нього. Тоді кріпак вирішив, що собою манитиме її в бік мисливців. Він то ще більше розлючував жердиною лісового велетня, то біг геть від нього з диявольською швидкістю, петляючи, ухиляючись від його рогів. Але за кілька десятків сажнів од цепу стрільців бик усе-таки наздогнав хлопця і блискавичним махом підняв на роги.
Майже в ту ж мить між деревами гримнуло кілька пострілів. Бик упав. Мисливці з дикими криками кинулися до свого трофею, зовсім не помічаючи того, що поряд у страшних муках конає людина.
— Під тим білим каменем, який ви бачили, лежить господар дендропарку. Могила його творця, молодого кріпака Іларіона, не збереглася...— закінчив свою розповідь Карл Іванович, а потім зовсім тихо, дивлячись на козацький ялівець, що, гойдаючись на вітрі, огортав рухливим зеленим полум'ям узвишшя, додав: — Не знаю, як вам, а мені вже сорок років здається, що й ці гори рукотворні, і білий камінь на них — усе палахкотить у полум'ї гніву народного...
ПАХУЧА АЗБУКА
Гемориха розкошувала ці дні. Зранку виганяла цілий табун водоплавної птиці і, радіючи, що ніхто не бачить та не перечитиме (коли лісівники збиралися в похід, Лебеденко зобов'язав Гемора посторожувати на шкільному господарстві), провадила табун до озера.
— Ну, гиля, гиля, малеча,— помахувала лозиною й тішила себе думкою, що за кілька днів вони вивчать, запам'ятають дорогу та й ходитимуть уже потім самі.
Якось, коли каченята та гусята поплюхались у воду і на радощах почали жирувати, Гемориха задивилася на них та й затрималася на березі. За криком і гелготом незчулася, як у яр на газику спустився Лебеденко.
— Здоровенькі були! — гукнув за її спиною.
Жінка аж отетеріла з несподіванки.
— Ой... Доброго здоров'я...— і затупцяла на місці, мнучи руками поділ рясної спідниці.— Та киш-бо додому! Гиля, кажу!..
То вже хазяйству своєму голосно. А Олександрові Юхимовичу трохи тихше, розгублено:
— Душею, кляті, чують, де вода... І не вгледіла, як вони сюди дременули... Гиля додому, щоб ви живі були!..— знову на птаство.
Лебеденко добре розумів хитрість її, але вдавав, що зовсім того не помічає, і тільки усміхався одними очима.
— На те вони й птахи,— сказав розважливо.— Та не чіпайте їх, хай плавають.
Вона ніяковіла, та все ж продовжувала грати роль невинної:
— То, може ж, сердитимуться? Тут же риба...
Голова колгоспу вирішив підіграти хитрій молодиці:
— Нічого, карасиків вони не зуміють піймати... Так що шкоди ніякої. Це ж не кози...
Гемориха заспокоїлася. А голова колгоспу вже перевів розмову на інше — цікавився, чи тут, у лісництві, порядок.
— Ой, як же! — солоденько засокоріла Гемориха.— Ні вдень ні вночі ока не спускаємо... Таке добро вони тут нажили, та щоб не вберегти? Все буде ціле, не сумлівайтесь!
...А лісівники тим часом гуляли по парку, милувалися його красою. Карл Іванович своїми розповідями розбурхав їхню уяву, і тепер школярі зіркішими, проникливішими очима дивилися на все круг себе.
Бувало, хтось згадував раптом розповідь Миколи Петровича.
— Може, той Іван Кочубей,— казав задумливо Роман,— і зараз десь живе у наших краях?
— У селі ж у нас такого немає,— озивався Онисим і, про щось роздумуючи, питав у товариша: — А ти, Романе, свою бабусю і, значить, Миколи Петровича матір пам'ятаєш?
— Вона померла, коли я був ще зовсім малий. А що?
— Так просто...
— Гм... Але ж портсигар і комсомольський квиток... Кочубей загубив їх десь або на Козацькій Могилі, або в яру, там наше лісництво... Якби знати раніше, придивлялися б пильно, може, так і лежить усе те десь.
Як сиділи над ставом, де плавали чорні лебеді, Роман хотів точніше розпитати в Миколи Петровича про Івана Кочубея. Але той більш нічого не сказав, тільки на хлопцеве запитання, який був портсигар, сказав, що на срібній кришці його витиснено підкову, а всередині її коняча голова.
Четвертого дня зранку збиралися додому. Зайшли до Карла Івановича попрощатися і застали його за дивною роботою. Під стінкою в невеликій кімнаті-кабінеті стояла шафа, полиці якої заповнювали однакового розміру акуратні томики. На корінці кожного — світла наклейка, на ній номер і якийсь напис. Але чому наклейки ті різного кольору — бірюзові, жовті, зеленаві, шафранові?
Та й ще на одну цікаву річ звернули увагу: фактура матеріалу на корінцях теж якась дивна. В одному томику гладенька, у другому з якимось тисненням, у третьому... Стривайте, та це ж кора!
Придивилися пильніше, і вже не залишилося сумніву: ось дубова, поряд соснова, далі осикова, березова...
Карл Іванович виймав томики із шафи, складав купками на столі. Тепер усі переконались остаточно, що це зрізи деревини.
— От добре, що ви нагодилися! — зрадів господар.— Допоможіть мені, будь ласка. Бачите, я вже на пенсії... Мені все це майже не потрібне. Отож вирішив я всю бібліотеку передати вам... І ще прохатиму: є в мене своя власна, викохана ось цими руками, шкілка усяких дерев, в тому числі й екзотів. Я по зернятку садив її, і теж хочу звідти дещо подарувати вам. Хай ростуть навколо вашої Білої Криниці. А зараз допоможіть мені...
Він кожен зріз загортав у папір, щоб при транспортуванні нічого не пошкодити. Та школярі, перш ніж пакувати дарунок старого лісівника, зацікавлено розглядали експонати.
Карл Іванович пояснював і непомітно для самого себе почав захоплюватися. Бліде зморшкувате обличчя його освітлювалося барвами життя і мовби помолоділо, очі заблищали енергією та завзяттям.
Для нього дерево чи якийсь кущик — то був цілий світ, виповнений довершеної мудрості форми і доцільності будови. І вчений розповідав про все те так, як говорять тільки про найближчого, найвірнішого друга, знаючи його, може, краще й глибше, ніж самого себе. Хіба листочок якоїсь там сумахи чи раїни, клена або липи був для нього просто листком, який можна слати на постіль худобі або який здатен обігрівати житло? Навіть найменший зелений пагінчик чи хвоїнка ялиці — то величезна хімічна лабораторія, обладнана найдосконалішою апаратурою та механізмами, оснащена найчутливішою автоматикою. Тисячі аналізів проводяться в тій лабораторії водночас, притому безпомилково, з незбагненною точністю та чистотою. І що не дерево, що не кущ — то й зовсім інша лабораторія.
А хіба стовбури дерев були для Карла Івановича тільки матеріалом, з якого можна збудувати хату, зробити стіл чи поличку для книг? Такий чисто практичний утилітарний погляд його завжди ображав. Стовбур дерева — то ж цілий завод, комбінат, із безліччю цехів, служб, відділів! І всі вони працюють на диво ритмічно, узгоджено, виробляючи свою специфічну продукцію та безперервно розбудовуючись.
Повну картину всіх отих виробничих одиниць стовбура деревини і дають книги-зрізи. Вони можуть бути торцеві, тобто впоперек стовбура, і тоді на них побачимо кору й деревину, на якій не важко порахувати річні кільця та визначити вік дерева. Пильне око помітить ще й цілу сітку радіальних серцевинних променів — жил, по яких курсують вода й повітря від периферії до центру. А на зрізах листяних порід видно, крім того, й судини-трубочки, котрі йдуть уздовж стовбура від коріння до листка. Коли ж у ваших руках пам'ятна книжка сосни, смереки чи модрини, помітите вузькі каналики, особливо в пізньому шарі річного кільця, що заповнені смолою...
А ось те саме дерево, тільки в радіальному зрізі або поздовжньому, так, як ріжеться звичайна дошка... Роблять ще й тангенальний зріз дерева, теж поздовжній, але не через серцевину, а збоку стовбура, і він уже має зовсім інший малюнок.
— Коли в лісника-спеціаліста є оті три томики,— вів своє Карл Іванович,— він уже може все розповісти про дерево. І про вік його, і про місце народження та життя, і про здоров'я, а отже, визначити всі його фізичні властивості — колір, блиск, текстуру, вологість, усушку, розбухання, коробления, розтріскування, гігроскопічність, вагу, щільність, теплоємкість, звукопровідність, світлоі газопроникливість і, звичайно ж, запах...
Голос Карла Івановича звучав майже урочисто, він то усміхався своїм думкам, то приглядався до облич школярів, слідкуючи, яке враження справило на них його повідомлення, то примружував очі і дивився кудись вдалину, мовби стояв на кафедрі, і в той час якась печаль про щось уже далеке й недосяжне блукала по його обличчю.
Врешті поглянув на годинника і, згадавши, що в його гостей ще сьогодні далека дорога і що краще починати її саме при ранковому світлі сонця, зрозумів, що більше не має права затримувати своїх слухачів. Замовк, почав знову викладати на стіл томики-зрізи, які лишилися на шафі. Вони стояли там строго за алфавітом: арча, акація біла, бархат амурський, береза, бук, граб, груша дика, дуб... Багато з них школярі бачили вперше, і тому зразки йшли по руках, перш ніж потрапити в газетні обгортки.
— Рожеве дерево! — казав Карл Іванович, дістаючи із шафи нову книжчину, і зразу ж кілька школярських рук тяглося навстріч.
Він нітрохи не дивувався з того. Розумів, що цим білокриничанським ентузіастам важко знати рожеве дерево, бо росте воно далеко — аж у Бразілії, на Ямайці, Кубі, у Весті Ост-Індії та на Канарських островах. Тільки усміхався та радів з їхнього зацікавлення.
Те саме було із платаном, самшитом та палісандром. А як узяв до рук зріз із білою заболонню, ядром червоно-коричневого кольору і повідомив, що це секвойя, навколо зчинилася ціла буря. Руки мало не всіх дітей, хто був у кімнаті, потяглися до нього. Це вже вразило старого. Як дізнався від Миколи Петровича про причину такого великого зацікавлення, охоче почав розповідати про це дуже цінне дерево, котре ще називається в одному різновиді "червоним", в іншому — "мамонтовим".