"Цапентон" може бути замість кожної іншої назви.
— А ти знаєш, що він, кажуть, був старшиною в УПА?
— Був! І досі стараються за те схопити його большевицькі агенти! — відважився промовити слово Всеволод.
— Ти, Паталаху, звідкіля ти це знаєш?
— Він сам мені казав...
— То, може, й тебе в УПА навчили оббирати таку "окату" картоплю?
— І стелити ліжко так, що наше шатро ще ні разу не дістало прапорця чистоти?
Всеволод закусив зуби і чомусь згадав, як він, було, розмовляв з Романом про Демостена. Та тепер Роман був в устах усіх, а його, Всеволода, всі поштовхували. Це ж він не міг дочиститися своїх черевиків і вищербив шатрову сокиру об камінь, а при відбиванні його гонили з дружини до дружини, бо де він був, там програвали... Не те, що Орест! Той уже шатровий, дістав похвалу за побудову входової брами до табору і навіть черговим раз був! Думав уже Всеволод сказати Романові, що хоче їхати домів, та хіба з Романом можна було тут говорити?...
Картопля виходила від тих думок ще "окатіша".
— А що ви скажете? Що дамо завтра на веселу ватру?
— Вийдемо знов на останніх! Казав мені брат, що "Тури"
приготовили таку точку (пластун показав це рукою з затисненим п'ястуком), а що ми?
— Це в дівчат буде ватра... Прошена.
— А якби так — коломийки? — і Всеволод сам здивувався своїй відвазі.
— Цікаво, звідкіля ти їх візьмеш?
— А просто... Одну вже знаю:
А нашому бунчужному ніяк догодити, Сам встав, рискаль взяв, пішов скородити...
— Ти, це не зле! — мусіли визнати хлопці, хоч і дуже нерадо.
— А що дальше?
— Пожди, ось подумаю...
Наш бунчужний наказав
Гостро і завзято
Не ходити попід тин,
Там, де є дівчата.
— Добре, Паталаше! Рубай дальше!
Хоч і сам наказав,
Та ще ані разу
Ніхто його не видав
Біля перелазу!
— імпровізував Всеволод.
— Ха, ха, ха!
Якби сам раз спробував,
То малим і старшим
Щодня б туди йти казав
Довгим карним маршем!
— Чудово! Наш гурток має точку або, інакше кажучи, крапку!
Ану, співаймо ще раз! — і захоплені хлопці почали так жбурляти картоплями в казан, що вода бризкала на них струями.
Робота була закінчена, і всі повставали, щоб випростати закостенілі ноги.
— Слухай, Всеволоде, я поважно: звідкіля ти знаєш друга Тополю?
— Він з того міста, де й я живу. Ми з ним багато... багато говорили... Він оборонив мене, коли вуличник напав був на мене з ножем...
— Певно, таку оферму, як ти, треба добре боронити! — і пластун дружньо поклепав Всеволода по плечі.
Це вже було дуже багато!
***
Вечоріло.
— Гей, хлопці, це ж не до Зарваниці на прощу, а на ватру до дівчат! Висміють вони вас! Тримати крок! Рівняти трійки! Пісня! Три, чотири... Лісом залунало:
Гей, життю назустріч, Долі злій на глум, Гордо виступає Молодий пластун.
Роман стояв при брамі і приглядався, як проходили трійка за трійкою. Ствердив, що нарешті, після довгих його зусиль хлопці ставали одним у кроках, бажаннях, вчинках.
А на дні всього зачаїлася ще одна радість: Тамара! Відколи вступив у табір, ганяв і себе, і інших. Навіть у сні пригадував, що ще треба буде зробити завтра... Знав, що Тамара в таборі юначок, але ролю зв'язкового з сусідніми таборами перебрав на себе Славко-писар (вигідно урядився!).
На перелаз Роман хлопців не пускав і сам, самозрозуміло, не ходив, бо треба було задержати дисципліну. На служби Божі православні ходили в сусіднє містечко.
Спільна ватра! Навіть не його це помисл! Навіть, правду кажучи, не дуже він її хотів, бо чи не краще було використати цей час для програми? Так багато ще бракувало цим "бовдурам"! Та тепер сумління його було чисте, бо ватри хотів командант.
Пройшли найменші, і Роман пустився йти за ними, присвічуючи ліхтаркою.
Біля нього озвався тужливий голосок:
— Скоб, друже бунчужний! — і цокнули зап'ятки.
— А, ти, Сеньку! Маєш стійку?
— Так! — знов цокнули зап'ятки, і в півтемряві було видно,
як хлопчина "хотів вирости".
— Дозволяю тобі говорити! В поганий час маєш стійку...
Ватри не жаль?
Мовчанка.
— Ти мав виступати?
— Зголошую, друже бунчужний, я мав бути головою "верблюда" в точці нашого гуртка.
— А тепер буде хто інший?
— Не знаю... Там треба робити різні штуки, а лиш один я їх умію.
— То біжи за іншими на ватру!
— Друже бунчужний, я маю стояти ще три четверті години...
— Коли бунчужний каже, маєш зараз передати мені палицю та бігти — а то ще заблудиш сам у лісі.
— Наказ!
— А тому, що після тебе матиме стійку, скажи, що він повинен почати її аж після закінчення ватри! А другові черговому перекажи, що я так зарядив! Розумієш?
Роман посвітив ліхтаркою, поки хлопчина не долучився до колони.
Тепер, вперше від трьох тижнів, був знов сам зі собою. За ним дрімали шатра і високо повівав прапор.
Намацав зім'ятого листа в кишені однострою. Присвітив ліхтаркою.
Дорогий Ромку!
Пишу на адресу табору, як Ти хотів. Я справді не маю слів, щоб подякувати Тобі за ту тисячку, що залягла в моєму сумлінні важким каменем. Та про це найкраще поговоримо особисто. Завтра всідаю на корабель і через десять днів буду в Нью-Йорку.
Тільки ще й досі не можу зрозуміти: чому Ти так запопадливо опікуєшся мною ?...
Зідхнув і поглянув вгору. На небі майже не було темного місця поміж зорями. А з кітловини підносилися раз-по-раз снопи іскор з ватри.
М'яке сопрано виводило:
Той шум лісів,
Ті пахощі весною,
Той місяць-князь
І соняшне тепло
Ходитимуть довіку за тобою...
Це була Тамара! Вітер мав віяти якраз з того боку, бо чути було кожнісіньке слово.
Не міг молитися. Без слів дякував Премудрості, що дала таку повнозвучну ніч і такі рясні зорі. Деякі з них падали на землю...
***
— Христю!
Мовчанка. Впоперек хвіртки новацького табору впала палиця і загородила дорогу.
— Христю, хіба ти не пізнаєш мене?
Засюрчав свисток. Вибігла чергова сестричка в однострої.
— Скоб! Я хотів би говорити з сестричкою Марією Лисовецькою.
— О, з сестричкою Мімою! Прошу в табір, друже бунчужний!
Вона має зайняття з новачками — он там, на полянці...
Міма стояла з пучечком квіток у руці і щось розказувала. А кругом неї мерехтіли веселі голівки: золоті, русяві, чорняві, кучеряві і з "мишачими хвостиками". Міма ледве пробилася поміж ними до Романа.
— Ну, нарешті! А то так розбунчужнився, що забув навіть про свою групу! Фе!
Роман милувався її жартівливим голосом.
— Не забув! Бачиш: прийшов!
— Лише останнього дня! Зате тепер зможемо тобі показати наші таборики з шатрами з листків, і зачаровану печеру зі скарбами, і хатку очайдушка. Ти знаєш, очайдушок там залишав нам листи...
Роман усміхнувся зі щирого серця.
— Сестричко, заплести мені косу!
— Як кажеться, Олюню?
— Прошу мені заплести...
— А бачиш, що знаєш! Тільки ти дай мені стрічку! — і Міма почала чесати "очайдушка" в червоному.
— О, дякую, але знаєш — в передостанній день табору не обженешся від роботи... Я тільки хотів сказати тобі, що я їду просто після закриття табору до Нью-Йорку і повернуся через кілька днів. В неділю після полудня — сходини групи з тереновим змагом!
— Вже, Олю! Можеш іти бавитися!
— Дякую! — і мале потонуло в гомінкій громадці.
Золота безжурність на обличчі Міми зникла в одну мить.
— А як же ми поїдемо?
— Та так, як приїхали...
— А хіба ти не знаєш, як ми приїхали? Христя хворіла трохи не всю дорогу, Всеволодові розвинулося шатро зараз при всіданні до автобуса, а Орко трохи не післав наших пакунків при пересідці на Фльориду.
— Але тепер уже знаєте дорогу!
— Не насміхайся, поганий ти! Це не по-товариськи!
Це вже було дуже поважно.
— Мімо, не гнівайся; ще трішки, і знатимеш, чому...
— Мої новачки не повірили б у ці твої таємниці!
— Мімо, коли хочеш, я скажу тобі...
— Сестричко, сестричко Мімо! Пташечка впала з гніздечка! Така малесенька! І пищить так жалібно! Вона певно голодна! Сестричко, ми їй зловимо мушку! — перекрикували одна одну новачки, а одна вже несла нещасну пташку в стулених долонях.
За нею потяглася до Міми решта новачок, і вже не можливо було говорити. Крикнув тільки:
— Хлопці зголосяться в тебе після закриття!
Відійшов і відразу ж стрінув Христю, що поверталася зі стійки, ще в повному однострої. Миттю повисла йому просто на шиї.
— Христенько, а чому ж ти не хотіла говорити зі мною при хвіртці?
— Як, Ромку, то ти не знаєш, що новачці не вільно говорити на стійці?!
— Ах, правда!...
***
Дорогою у свій табір стрінув Славка.
— А ти куди ходив?
— В незвичайно важливій дипломатичній місії в табір юначок...
— Ага, знаємо!
— Ти помиляєшся! Ходив обговорювати з їх команданткою сьогоднішню прощальну ватру.
— Наш табір тобі цього до смерти не забуде!
— Не будь такий "вигавканий"! Несу звідтам листа і для тебе!
— Від кого?
— Ага, попався! Якась юначка дала. Ось маєш!
— Дякую...
— Казала — справа дуже важлива!
Просто на них вибіг задиханий юнак.
— Ой, друже бунчужний, добре, що ви є!
— Або що? — лист помандрував на дно кишені.
— Та там... "Соколи" купались, і один трохи не втопився.
Ледве його Боринський вирятував...
— Що? Де вони?
— Ще над рікою.
Романа вже не було...
***
На місці вже була вся команда, і якраз добігав таборовий лікар. Потопельник сидів на піску, мокрий і збентежений, а всі стовпилися біля Орка, що лежав нерухомо.
— Двадцять один... Двадцять два... — рівномірно числили хлопці, а інструктор пливання стискав під такт грудну клітку Орка.
— Досить, уже дихає! — лікар змірив живчик і кивнув з признанням головою.
Роман клякнув біля нього.
— Ромку... друже бунчужний! — зрадів Орко, як тільки відкрив очі. — Що з Міськом?
— Краще, ніж з тобою!
— Бо дурний, лізе на глибоке, а потім ще хапає за шию, коли його хочуть витягнути, — переводив дух Орко.
— Але з тобою теж буде все в порядку!
— Бо я ще маю проходити сьогодні перевірку з картофафії...
— Пройдеш, не журися!
— Ромку, я ніяк не можу пригадати... з історії...
— Що саме?
— Ти певно знатимеш... Чи в історії України хтось когось врятував з води?
Роман зморщив брови.
— Напевно такі випадки мусіли бути. Але їх якось не записали...
Орест поник головою.
— Але ти не журися! Відтепер будуть казати: врятував товариша з води, як Орест Боринський!
В очах Орка розблисла вдячність...
***
Читав записку на ходу, повертаючися з перевірки піонірки у кандидатів на скобів.
Ромку! Сьогодні після полудня питають у нас пробу. Я не знаю вузлів! Рятуй!
Тамара
Командант переловив Романа біля свого шатра.
— Друже Ромку, мені дали до розгляду матеріяли на сьогоднішню ватру.