Обійшли довкола. У діаметрі менше тридцяти миль, десь сорок кілометрів. Судячи з відсутності вогнів – незаселений. Природа – степ, пампа, прерії чи як там. По байракам – ліс. Біля гір – корабельний, приблизно – агатіс або каурі.
Всеволод зайшов до штурмана, де був капітан.
– Адмірале, ми вирішили назвати острів іменем Всеволода, а той, що мріє на горизонті – Єлизавети, – казав штурман, уже записавши координати у бортовий журнал..
Чортихнувшись про себе, що випустив ситуацію з контролю, герцог підійшов, взяв перо, начорно закреслив написані координати так, що практично поставив ляпку, твердою рукою вписав 24º 20' пд. ш., 128º 20' на схід від Гринвіча, острів Сан-Хуан Баптиста. Потім піднявся, дістав свій адміральський кортик, поточений на днях, та з розмаху встромив у дубову стільницю. Черкнув тильною стороною лівої долоні по вигостреному лезу та простягнув набухаючою кров'ю раною вверх до офіцерів. Ті зобразили дві адекватні статуї жінок Лота. Досі ясний і однозначний світ для них покрився флером невідомості, де наче ясні речі були лише закодованими можливостями.
–Ось для чого ми пливли за два океани, – нарешті спустився під вітер та пішов фордевіндом Ничипір Іванович, капітан. Провівши кистю по кортику, він підставив її під князеву, з якої вже капнуло.
–Справді, вітри були знатні, швидко принесло, – глибокодумно прорік штурман, миттєво повторюючи рухи батьків-командирів. Потроєна кров мало не юшкою пішла на підлогу.
– Омерта! – сказав Всеволод.
Скріпивши обітницю, забинтували руки, протерли підлогу. Штурман, взявши пару чоловік команди подався на острів, шукати корабельний ліс. Капітан послав більш-менш досвідчених мисливців на м'ясозаготовки. Всеволод сказався хворим, не вилазив з постелі, бо після нервового напруження невизначеності і справді відчував себе погано. Чи ніхто не помітив дивних співпадінь в пораненнях, чи спостережливі люди одночасно є і обережними, але все було тихо.
Потім, коли матроси шукали підходяще дерево на хлист на щоглу, Всеволод один піднявся на найвищу гору острова. Побачилась через досить добрий бінокль, шедевр майстерності молодшого сина, кілометрів за тридцять від гори острова пряма лінія велетенського узбережжя на західному горизонті, тільки доступні огляду десь чотириста кілометрів з півдня на північ, явно дуже значний суходіл, великі острови довкола. Всеволод оцінив території, як явно не менші, чім Нідерланди або Швейцарія його часу. Скоріше набагато більші, бо суходіл згасає на далекому західному горизонті без проблиску водної поверхні. Це не Австралія, та за тисячі кілометрів. Терра Інкогніта? Місце для велетенської імперії?
Не треба було мати розуму наче два клали, а третій топтав! Осьдечки пропащій континент, що в цьому світі щез з півдня від мису Горн. Дрейфував тутечки материк по мантії Землі не по тій траєкторії, що у його світі і ось стоїть у Великому, або Тихому океані між Австралією та Південною Америкою, на пристойної відстані від обох і трохи щемить його велич.
Потім команді пояснили, що нові землі не знайдені, острови, які бачать, матроси відкриті іспанцями років сто п'ятдесят тому, але забуті. Герцог сказав: "Може й заснуємо поселення, але надто малі терени. Далі на північ і на захід нема сенсу плисти, там було достатньо голландських і португальських кораблів".
Набивши дичини – пернатих, бо нічого іншого на острові не було, навіть зайців Атлантиди, завантажившись водою та замінивши головну, грот-щоглу, пошкоджену при рейді на крайній південь від Вогняної Землі, пішли у Вальпараїсо. Стовбур для рангоуту то сплавляли, то просто волочили по неглибокій річці мало не тиждень. Черговий раз старанно підлатаний, уже давно не новий "Апостол Хома", поніс експедицію до тихоокеанського узбережжя Чилі.
Матроси нишком дивувалися: "Та Фарана ще пуста зовсім, вчепись у шматок у потрібному місті та гризи. Так ні, поперлися у нікуди і ні за чим. Все не перехапаєш". У Вальпараїсо (це було сельце у генерал-капітанстві Чилі, у порівнянні з яким головне поселення герцогства і справді бачилось столицею – аж 82 хатини з двома католицькими міні-храмами) алькальд повідомив, що з Арауканії був переданий лист адмірала Якуба Роггевена, який на чолі ескадри, спорядженої Голландською Ост–Індійською компанією, шукає південну Невідому Землю на захід від Чилі. Капітан "Святого Хоми" офіційно відіслав у Сант–Яго і Ліму коротке повідомлення, що пройшов до острова Сан-Хуан Баптиста, і ніяких земель не помітив, також в декількох словах описавши погодні умови вояжу. Набравши вантажу (усякої всячини, що буде цікава для жителів Фарани) та взявши на борт декілька не бідних креолів, яким треба було у Буенос-Айрес, бриг повним вітром пішов каботажем понад тихоокеанським узбережжям Чилі, а потім – атлантичним – до Фарани.
Для Всеволода стало зрозумілим, що острів Пасхи вже відкритий і тому щонайменше років двадцять ніхто з дослідників не поткнеться у цю частину Великого океану.
32
1722. Коли бриг повернувся у Чар-бухту, то прядильні і ткацькі верстати були уже змонтовані, парадні розрахунки, що зустрічали його, різали око строгою одноманітністю новенької форми. Недавню війну ж виграли бозна в яких обносках. Уляна переможно дивилась на графа і доповіла, що почала копати котловани під Драматичний театр. Всеволод давно затвердив пафосний проект того ж колективу, що створював Стрілчатий палац, але Уляна зробила їх зведення першочерговим.
Вона не шкодувала за прем'єрством, на який сяде, звичайно, Орестова Шарлотта Амалія. Душа її рвалась до нових далей у мареві Південних морів, очі світились пасіонарністю. Поклик пращурів, що колись з Африки освоювали Землю, панував над її істотою.
Перед відплиттям до нововідкритого і втаємленого континенту граф займався шкільним будівництвом. Був розроблений проект типової школи.
Обов'язковим було два роки навчання, у єдиним класі зранку вчились первачки, пообідь – старші. Було в ній передбачено приміщення для проживання учителя.
Коли П'яст-старший відправився за флотом, який повезе їх у майбутню імперію і показався в іспанській столиці, йому сказали, що Єлизавета кілька неділь тому була тут, а в королівському палаці повідомили, що вона отримала нечувані привілеї для Атлантиди і Фарани: вільної торгівлі товарами власного виробництва у обох віцекоролівствах при сплаті помірного мита та вільного переміщення людей, тварин і вантажів по трансконтинентальній дорозі Буенос-Айрес – Вальпараїсо.
Ну що ж, для іспанської корони ми будемо "Тихоокеанськими територіями герцогства Атлантида", а Франція стає настільки далеко, що немає потреби її турбувати.
При зустрічі іспанський монарх сказав, що козаки так гарно воюють, що життя у провінції Буенос-Айрес стало безпечним і спокійним.
– Ну ось, Кость і усе військо тягають каштани з вогню, а ми спробуємо підкормити ними майбутню економіку, – подумав Всеволод.
І попросив дозволу спеціально для Тихоокеанських територій герцогства Атлантида (ТТГА) ще й замовляти побудову кораблів на королівській верфі Гуаякіля, купувати все, що виставлене на продаж і продавати товари власного виробництва на щорічних ярмарках у Портобело (Панама) і Кальяо (Перу). Король здивовано подивився на Всеволода і сказав:
– Якщо ви щойно відкрили якісь острови, то що ви можете запропонувати такого, чого нема в обох Америках?
Потім замислився і сказав:
– Ви мабуть боїтесь, що більше ніколи в житті не попадете в Старий Світ, щоб хоч щось попросити. Це трохи повторення. Добре, оформимо. Папірець полежить.
Філіп П'ятий був правий тільки частково.
На весіллі старшого сина у Копенгагені князь протанцював пару раз з Шарлоттою Амалією. Невістка виконувала танцювальні фігури філігранно, чисто та точно. В її рухах світилась якась доречна лукавинка. Вона наче трохи підсміювалась над кавалером – помітно підтоптаним парубком.
– Хто гарно танцює, той якісно працює, – вирішив свекор. – Декоративним прем'єром вона буде недовго.
Тиха змиреність із світом, що затверділа на обличчі законної половинки, налякала князя більше, ніж переполохав би пінний оскал скаженої вовчиці. Вичерпання пристрастей, нівелювання потреб – це ж смерть духу для цього світу, доречна тільки напередодні життя вічного. Глянув у очі партнерки – сірі заслінки із заліза явно з вуглецем. Оцінив ауру постаті. Щось нагадує жінку в чорному, з якою танцював у Стрілчатому палаці. Ну хай та випала з реальності, десь підсвідомо повірила, що вона уві сні танцює з главою держави у чудовому, з сонячними квітами на стінах, залі прекрасного палацу, а в дійсності дрімає у холодному вдовиному ліжку. Правлячій герцогині воно яким боком?
Як виявилось потім, ця зустріч Єлизавети і Всеволода була значною помилкою, бо вже через пару місяців після неї, жінка зрозуміла, що більше абсолютно не може існувати самотньою день у день.
– Але що таке життєвий успіх? – питає у читача автор.
– Це вміння йти від поразки до поразки з гордо піднятою головою, – відповів один з нащадків герцога Мальборо. Щось не хочеться такого успіху.
15 вересня 1723 року, в середу флагман океанічного флоту майбутньої імперії "Марена" під брейд-вимпелами князя і герцогині відвалив від нової пристані Нугавн у Копенгагені і вийшов в протоку, відсалютувавши 21 залпом (борти по черзі). Відповіли форти столиці. Хоча було не дуже тепло, на палубі фрегата було все царське сімейство. Полишивши європейські ганчірки, всі були у етно-одязі.
16 вересня об'єднана флотилія вийшла у Каттегат. Вискочивши з Скагерраку, флотилія вільно розташувалась у колоні. По Північному морю шли повним бакштагом, звернувши гроти та піднявши стакселі.
Єлизавета Олексіївна підрядилася слізно ридати. Спочатку вона потихеньку скавучала у себе у каюті, про стан 48-річної жінки казали тільки щойно прополоскані хусточки, що на прищепках з'явились на такелажі гордого красеня-фрегата. Всеволод, завбачливо одягнувши затрапезний мундир, пішов заспокоювати пані, але швидко зрозумів, що мокрий від її сліз до нижньої білизни. Пішов поміняти одяг на сухий. Коли вискочив переодягнений, почув, як боцман сказав:
– Адмірал натільну білизну поміняв. Смертний бій буде.
Всеволод посатанів. Коли він влетів у каюту, фрейліна подавала чергову суху хустку.