"Називай мене Боб, дівчино!" — звертався він до уявлюваної жінки. Перш за все він поїде до Парижу, піде в Кафе Синьої Мавпи, — він чув про нього дуже цікаві речі, дуже й дуже цікаві речі. Одне було зле — це Тше-Ка. Його ще не заарештовано, та це могло нічого не значити. Д-р О. Кенан знав з найпевніших емігрантських джерел, що кожного, хто приїздить, заарештовує Тше-Ка й годує супом із щурів та хлібом із полови. Крім того, ці дикуни могли його розстріляти та, крий Боже, — може, й з'їсти в супі...
М-р О. Кенан вийшов на вулицю. Побачивши його бездоганний циліндр, кілька хлопчаків побігли за ним і націлювались збити з нього цю конче потрібну ознаку вечірнього костюму. Довелося знову сідати на візника.
М-р О. Кенан трохи затримав директора філії АРА; останній раз йому доводилося говорити з культурним чоловіком перед подорожжю в дикунські прерії. Виявилося, що директор був справді цілком культурний чоловік. Спочатку він, правда, не хотів давати О. Кенанові доручення в голодні губерні, мотивуючи це тим, що м-р О. Кенан йому, власне, мало знайомий. Та коли д-р Кенан натякнув на деякі круглі суми, директор одразу виявив свою культурність і, діставши певний аванс, наказав негайно написати докторові О. Кенанові доручення. Він навіть подбав, щоби докторові, як відповідальному діячеві АРА, дістали деякі рекомендації від радянських установ...
Перебувши з цікавости кілька день у Москві й переконавшись, що й Москва, як і Петербург, очевидно, не руські міста, бо дають дуже мало матеріялу щодо дикунських звичок, д-р О. Кенан поїхав до Харкова, намірюючись продертися потім далі на південь у голодні губерні.
Там він побачить справжні звичаї. До речі, його так і не заарештувала Тше-Ка, — в Москві йому навіть показувано в АРА одного такого чоловіка, але це був просто собі чоловік, як і всі, без бомб, кулеметних стрічок і ножів, скоріше схожий на озброєного робітника.
Петербург не руське місто — по-перше, його збудував отой Пітер І, що перший з усього руського народу одяг штани замість овечої шкури, а по-друге, там так багато німців, французів та англійців.
Д-р Кенан сидить у м'якому вагоні, в поїзді Москва — Харків. Поїзд, правда, йде не так швидко, як американський експрес, але це все-таки поїзд, а не коні. "Може, коней поїли", — пробує догадатись д-р, але пригадує, що бачив у Москві скільки завгодно коней...
Коло Харківського вокзалу д-р побачив перших голодних. Два чи три жовтих обірваних чоловіки, простягаючи руку, прохали їсти. Зацікавлений д-р О. Кенан витяг носовичка й, держучись оддалік, кинув його голодному. Той узяв носовичка й сховав у кишеню.
"Зоставив собі на вечерю", — вирішив шановний доктор. Він пробував знаками заохотити голодного з'їсти носовичка зараз, показуючи пальцями на рота, але голодний зробив нетямущу фізіономію й тільки вклонився ще раз.
Д-р Кенан сів в автомобільчик АРА.
Шофер повіз його через "bazzar"; це було місце, де продавалося дуже багато хліба, м'яса, овочів, одежі.
І це все в голодній країні, — дивувався д-р. — Невже ж і ця морква й усі ці штани й гасові лямпи АР'івського виробу?
На "баззарі" теж стояли голодні й простягали руки. На очах д-ра Кенана одному з них дано хліб, і він заховав його в торбинку.
"Чудний народ, — подумав доктор, — вони обідають пізніше, ніж англійські лорди".
Все-таки голодних було дуже мало.
В АРА директор української філії пояснив Кенанові, що голодні їдуть організовано поїздами й що їх годують на пунктах. Крім того, голодують люди головним чином по селах, куди важко швидко довозити продукти.
— В містах люди живуть, звичайно, не так як в Америці, — поспішився директор, — та все ж таки не так уже й погано.
— Скажіть, а відки привозять сюди електричні лямпи, одяг та інше? — запитав д-р О. Кенан.
— Це все робиться тут, — одповів директор. — АРА, як ви знаєте, постачає тільки продукти та ще почасти одіж. Одіж ми роздаємо, звичайно, тільки інтелігентним людям, професорам, учителям і т. й.
З розмови з директором з'ясувалося, що О. Кенанові найкраще їхати на південь-схід, на Дон і Кубань, щоб побачити, як жінки їдять своїх дітей, і взагалі подивитись на інтересні речі.
Десь коло станції Сосика, на маленькім степовім перестанкові чоловіколюбний д-р вийшов із поїзда, щоб робити експерименти над голодними.
Після довгих і важких переговорів за допомогою рук, очей, рота й навіть ніг докторові пощастило найняти собі порожнє приміщення, де він збирався фабрикувати "Альбо" й робити експерименти над голодними. Він не мав із собою жодного помічника. Ці експерименти й фабрикацію "Альбо" треба було держати в абсолютній таємності.
Д-р жив у хаті якогось "іногороднього" козака, а лабораторію влаштував в покинутім складі для хліба — це була чимала кам'яна будівля без вікон, і там багатенько-таки було щурів.
Козак-кубанець голодував страшенно. Він іще держався — не їхав на захід, бо знав, що їхати з сім'єю річ нелегка, що його жінка й троє дітей ризикують захворіти, не витримати дороги.
Д-р з цікавістю спостерігав, як усі четверо гризли коріння, їли траву, як вони, жовті й безсилі, лежали цілими годинами де попало...
Сам д-р мав із собою чималий запас черепахових супів і за себе не боявся. Крім того, він пересвідчився, що за добрі гроші можна буває й ще чогось купити. Отже, він спокійно спостерігав, як поволі козак спродав усю чисто одіж, як він і його діти й жінка ходили вже голі з роздутими животами, добуваючи траву й коріння.
В Америці, вихований в строгих правилах моралі, шановний хемік, очевидно, не міг би жити в одній хаті з голими людьми, але це були дикуни, щось близьке до китайців чи взагалі до якихось тварин, і д-р спокійно розглядав роздуті животи. Його цікавило, скільки день вони виживуть на такій непоживній і шкідливій страві, як трава й коріння.
На його здивування вони трималися куди довше, ніж він сподівався. Спочатку вмерла наймолодша дівчинка — мати з плачем обнімала дитину й не давала її віднести.
— Зараз їстимуть, — передбачав нечувану розвагу О. Кенан. Він знаками пояснював козакові, що хотів би розрізати трупа, щоб подивитись на зміни в організмі. Він силкувався пояснити, що тоді зручніше буде й краяти м'ясо, щоб їсти, бо можуть бути неїстівні місця.
Та козак подивився на О. Кенана таким поглядом, що той спішно вирішив прогулятись. Дитину закопано. Вночі д-р Кенан все-таки викопав дитину й одніс її в свою лабораторію. Він тільки-но розрізав її живота й розглядав деструкцію органів травлення, як у двері постукано. Д-р спішно накрив тіло якоюсь матерією, що називалася "rjadno", й одчинив двері. Але козак просто підійшов до стола, стягнув рядно й оголив тіло.
З секунду він стояв, міряючи очима фігуру доктора. Той знітився й не знав, що робити.
Потім козак вирішив. Він загорнув тіло в рядно. Перед цим він показав докторові на розрізаний живіт своєї дочки. Потім він забрав тіло й, вийшовши з лабораторії, замкнув ззовні двері.
Того ж таки вечора козак умер. Знесилений вкрай, він, закопавши дівчину, не міг дійти до своєї хати. Забрався в рівчак коло дороги, щоб поспати годинку, а потім піти до Виконкому й передати йому справу з доктором. Але він не прокинувся в рівчаку, — непритомний, не опам'ятавшись, він умер серед сонцем випаленого бур'яну.
Ріпс обдивився будівлю, вікон не було, двері були з важкого заліза, мабуть, в цаль завтовшки. Вибратись не було ніякої змоги, він мав із собою їжу, отже, взявся поки що за фабрикацію "Альбо"; йому трохи заважали робити щури, вони бігали без жодного страху навколо нього, один навіть пробував вкусити його за ботинок. Ріпс тільки засміявся, побачивши, як він зав'язив зуби в грубій американській підошві.
Спіймавши щура за спинку, він убив його, щоб не в'яз, вирізавши спочатку ланцетом очі; одрізавши носа й поколупавши ланцетом черепа, пустив. Щур упав на спину, знову звівся на ноги, знову впав, плазував якось боком та не міг зсунутись з місця. Ріпс одрізав йому по черзі всі чотири лапки й кинув.
"Це буде йому наука не в'язнути до людей", — вирішив Ріпс.
Він працював до вечора; в той самий час, коли козак конав в рівчакові, Ріпс вирішив повечеряти й лягти спати. Очевидно, ці дикуни сьогодні його не випустять. Він почав занепокоюватись і ще раз обдивився стіни й двері. Вибратись без інструментів не було жодної змоги.
В крайньому разі він завтра підкопає ножем під стінку й спробує прокопати хода. Поки що він прибрав з столу приладдя, розстелив на столі мекентош і, кленучи на чому світ стоїть дикунські звичаї, ліг спати.
Вночі Ріпс прокинувся, — його щось укусило. Він засвітив сірника й побачив, як щур зіскочив з столу. Ще кілька штук він запримітив на підлозі. Це вже було занадто. Він почав шпурляти в щурів чим попало й, розігнавши їх, заснув ізнову. Він не проспав і чверть години, як знову прокинувся від укусу. На цей раз, скільки він не шпурляв, щури не тікали з складу. А тільки перебігали з місця на місце.
Ріпс, трохи зляканий, помітив, що число їхнє збільшилося, вони бігали навколо столу і звідкись наче з'являлися нові й нові.
Він засвітив лямпу й сів на столі. Доведеться не спати сьогодні. Все одно не дадуть заснути.
Він зліз з столу й почав розстановляти приладдя, він хотів у крайньому разі попрацювати. Щури трохи принишкли й збилися по кутках, але зі складу не тікали.
Попрацювавши скількись часу, Ріпс знову почув, що його вкушено — він змахнув рукою й схопив щура. Той вп'явся зубами йому в палець. Доктор зойкнув од болю й, шпурнувши щура, почав шукати пластиря для пальця. В цей момент його вкушено ще й ще. Довелося знову злазити на стіл.
Картина, що Ріпс побачив навколо, трохи його навіть злякала. Сотні щурів купчилися по кутках, десятки ходили по підлозі й подекуди котрийсь пробував вискочити на стіл. Побачивши Ріпса на столі, щури вийшли з кутка. Тепер Ріпс помітив, звідки вони приходили. Коло дверей була дірка в підлозі, звідти вилазили нові й нові гризуни. Не занадто мужній Ріпс був серйозно злякався — вони могли його здорово покусати сьогодні. В цей мент один скочив на стіл і стрибнув йому на ногу. Нервовим рухом Ріпс скинув його на підлогу, але в тій же хвилі на столі опинився другий, третій, десятки, сотні щурів і почали дертися на Ріпса...
Одчайними рухами він скидав їх з ніг, з одежі, але щури чимраз смілішали.