Це тобі, чувак, не ціцьки-піськи, це страшні речі. Тієї миті з озера починають випірнати осяйні водяні лілеї, Nymphaea, німфетки по-нашому. Але ж то не лілеї, холєронька ж ти ж моя ж ясная ж, які довели Моне до тихого сказу, ні! Я зараз присвічу! Прожектори! Та це ж дівчата! Багато дівчат, дві тисячі Лоліт, кожна з яких символізує твою книжку, Костику, білосніжну, єдину і неповторну!!! Костику, дві тисячі німфеток, я йопнуся зараз! Цілковито, розумієш, ціл-ко-ви-то голі Лоліти виходять на біличанський берег, цнотливо затуляючись рученятами від хтивих арабських косяків. Мої манюні! Побачивши їх, араби неквапливо скаженіють…
— Далі я знаю, можеш не розказувати, — позіхнув знову Костик.
— Нє, чувак, — віщування Бамбули вже ніхто не міг зупинити, — далі араби накидаються на, може, ще невинних дівчат і зачинають вандалічно-конкретно пердолити їх. Óпa-óпa! Дриґ-дриґ! Який жах! Жалібні зойки німфеток, які навіки й безповоротно, тобто назавжди розлучаються зі своєю холєрною невинністю, змішуються з речитативними прокльонами хору феміністок: "Та що ж це ви робите, мудаки, встидайтеся, одягайтеся, о, femina melancholica, повідкусюй їм знаряддя насильства!" А тим арабам по фіґ, вони й вухом не ведуть, знай, роблять своє, їх не зворушує навіть атональний хрип старого диригента, котрий символізує єврофашизм, ані ледве чутне квиління Іфігенії, яку доїдають язики.
— Чиї язики?!
— Язики полум'я. Новий світ і нова культура, вільна від тисячолітнього європейського тоталітаризму, одним з відламів якого є сучасний фемінізм, можуть народитися лише у божевільних стражданнях, серед крові, вогню і попелу спалених книжок. І народяться вони від зґвалтованих арабами німфеток, така оптимістична дефлорація з того всього. По тому реклама "Артеміди" і "Союз-Віктану", новини, шоколад "Корона", все, як належить. Аліна отримає "Оскара" за той фільм, я гарантую. Та нехай сховається "Титанік"! Не переживай, Костику, спалимо ми твої книжки!
Тиша.
— Я завжди підозрював, що деякі художники трохи несповна розуму, — замислено сказав Костик, — але, щоб до такої міри… Яка Іфігенія? До чого тут мої книжки? На холєри тобі Лоліти і зелені пожежні машини? Це все коштувало би мільярди. Бамбула, ти просто поїхав.
— Туїбень ти, — образився Бамбула. — Ти сидиш у тому Задупів'ї, бесідуєш зі своєю попелицею і карасями, не маючи зеленого поняття про те, що світом переможно прокочуються вали постмодерної дискурсії.
— Про твій постмодернізм уже навіть мої карасі чули, — відмахнувся Костик. — Вони дохнуть від нудьги, почувши це слово, незгірш як від електровудки. Вам, художникам, одне це всезмішання на умі, ви й поширили цю заразу. Та ви споконвіку з однаковою старанністю клепали Мону Лізу і Леніна, кайфуючи від тільки вам досяжних деформацій, трансформацій, від тіні, покладеної під носом або від віртуозного мазка, який нарешті нічого не означає, а є, від флуктуацій без фіксації. Тепер ви ліпите Леніна з цицьками Мони Лізи і гадаєте, що саме така дискурсія виводить вас за межі блудного кола.
— А чого ж, — сказав Бамбула. — Пам'ятаєш Алку? Вона все життя малювала Ленінів. У неї вже кілька тисяч їх, один, здається, навіть з крильцями.
— То "Always" із крильцями, а не Ленін.
— Сам ти "Always". Давай кочумати, старий.
Але Бамбула ще довго крутився, зітхав, кректав, палив сигарети, врешті не витримав.
— Чувак, ти спиш?
— З тобою заснеш, — психонув Костик. — Що там іще?
— Як ти гадаєш, Міланин батько зуміє диригувати "Трістаном і Ізольдою"? Там же пекло, а не партитура. Може, би йому щось простішого дати?..
— Ні, Бамбула, ти якийсь дивний, направду! Та він тобі що завгодно продиригує, це маестро світового класу. І башляти йому треба за світовими розцінками, так що поміркуй краще над тим. Я вважаю, що ліпше би було домовитися з Бампером. Добраніч.
— Мілана класна тьолка. У неї така кайфова ду… ця, як її… душа, — зажурено зітхнув Бамбула і миттю заснув.
На рибу того разу їм не поталанило сходити. З раннього ранку за вікном стіною стояла тепла літня злива.
XIV
"Признаюся, що певний час я не міг розпочати читання збірки віршів Івана Малковича "Із янголом на плечі". Надто гарним був вигляд книжки. Недосяжна лялька Барбі, мрія сільської дівчинки. Тендітний метелик із тремким розчерком тонкого пера на крилі, якого лячно взяти до рук. Пташині стежечки літер на першому снігу аркуша. Ретельно дібрані кольори, шрифт, розкішний папір, відстань між рядками і строфами, проставлені наголоси, які допомагають триматися стрижневого ритму, дати написання віршів, винесені в дужках до змісту, щоб не відволікати від самих віршів, історію не змішувати з поезією… Я посміхнувся на жарт автора: "Коректор Віктор Морозов". Помилувався віртуозною графікою Світлани Білявської — своєрідними художніми самоцитатами обкладинки і заставок між розділами. Мені у цій книзі подобалося все, вона була маленьким мистецьким шедевром і місце її було в картинній галереї, а не в бібліотеці. Пощо її читати? І як — а раптом я побрудню сторінки?
Хтозна, може, вона й до сьогодні залишалася б непрочитаною. Гортав би її, милувався і знову ставив би на поличку. Але під час одного з таких гортань-милувань мені трапився вірш, який я добре знав і любив іще з першої Малковичевої книжки "Білий камінь":
…бо все мине, як сад, що на очах пошерх:
нам буде тільки ніч; ніч, як псалтир — постійна…
("Ніч. Осінь")
Я завагався: хіба там був "псалтир"? І чому я не пам'ятаю цих "князів садів" в останньому рядку? За двадцять літ, відколи я вперше познайомився з поезією Івана Малковича, було прочитано десятки, якщо не сотні віршів. Нічого дивного, якщо забулося, чим саме закінчувався один із них. Я знайшов "Білий камінь", порівняв обидва варіанти й переконався, що моє вагання небезпідставне. Це був той самий — і водночас повністю відмінний вірш. Строфа, яка в першій збірці уривалася на півслові: "а де були плоди — лиш отвори…" — тепер закінчувалася виразно сказаним:
а де були плоди — лиш отворів волання:
крізь них князі садів відлинуть, певно, теж.
Замість "псалтиря" в "Білому камені" стояли "письмена". Ясна річ, хто би пропустив до друку в 1984 році отаку "релігійну пропаганду". Переді мною був той Малкович, якого я не знав. Це провокувало. Я дістав усі три попередні збірки: "Білий камінь", "Ключ", "Вірші", й зауважив ще одну деталь, якої не помітив спочатку — у книзі "Із янголом на плечі" вірші з попередніх книжок розташовані не у діахронічній перспективі, а навспак, тож, просуваючись у читанні до кінця книги, ми парадоксально опиняємося на самому початку творчості Малковича. За всім цим стояла концепція. Чи можна цю книжку назвати "вибраним"? Я забув про свій побожний острах перед самодостатністю білосніжної мистецької речі, розгорнув "Із янголом на плечі" на першій сторінці і поринув у читання, яке перетворилося на захопливу інтелектуальну пригоду…"
— Ти, чувак, задовбав таким заумним письмом, я тут ні хріна не розумію, жодного слова! — розлютився Бамбула і пожбурив рукопис.
— Це тобі не писанки писати, — флегматично зауважив Костик. — Ти запитав, над чим я працював, а я показав тобі свою рецензію на книжку Малковича. Ти нічого не второпав. Деградація, старий, починається непомітно, усе "дриґ-дриґ" та "óпа-óпа", а тоді зирк — аж воно глибокий даун!
Вони сиділи у сквері біля Золотих воріт і пили пиво. Бамбула почав скаржитися на Аліну: відколи він розповів їй свій постмодерний сценарій спалення книг, Аліна не злазила з телефону, день і ніч бомбардуючи бідолашного Бамбуліні методично поновлюваним питанням: коли ми будемо палити Костикові книжки?
— Той кошмар уже півроку триває. Ти заховався у своєму Дупцю Воловому, тебе вона не дістане. А мене дістала! У мене вже руки почали тремтіти, як я малюватиму?
— То не від того; я знаю, від чого починають тремтіти руки.
— Іди ти на фіґ разом із прозорими натяками. Коротше, старий, хату в Біличах незабаром доведеться продавати. З книжками її, природно, ніхто не купить. Давай, думай: або забирай їх до холєри, або будемо палити. Три роки лежали, як-не-як.
— Будемо палити.
— Не пошкодуєш?
— За чим тут шкодувати? Їх більше жодна душа не купить.
— То я пішов телефонувати Аліні. Ага, додриґалася!
Аліна пообіцяла приїхати за півгодини. Бамбула з Костиком допили пиво і рушили вниз Прорізною, до однієї з тих кав'ярень, де у незапам'ятних 80-х роках збиралася на ранкову каву вся тусовка. Стояла безпробудна червнева спека, листя на каштанах обвисло як неживе, столичні німфетки ласували морозивом, Костик пояснював Бамбулі, що означає вислів "інтелектуальна пригода".
Аліна пірнула у прохолоду кав'ярні ніби рідкісна велика рибина; вона мала розпущені чорні коси, які вільним водоспадом ринули на плечі, і уважні очі, де поруч із лукавством причаїлася ледь вловима печаль; вона була схожа на Мавку, яка вповні природно почувалася у міському середовищі, однак за першої слушної нагоди могла дременути до Своїх — до лісовиків, водяників і перелесників. Малюнок її брів нагадував розкрилля вільних лісових горлиць і спокій від неї йшов також упізнаваний, лісовий. На неї одразу звернули увагу. Аліна вела популярну телепрограму, присвячену незвичайним явищам і подіям у нашому на позір сіруватому житті. Вона зібрала вже неабияку колекцію містиків, ліліпутів, ясновидців, контактерів з інопланетянами і всіляких інших сновидців, пророків, вісників Міленіуму або просто самотніх диваків. Спокійно і зрозуміло вона розповідала про драматичні збіги обставин, накладання часів і просторів, запаморочливі переплетіння екзистенцій та подій, які за хвилину перевертають догори ногами долю людини, закидаючи її у несподіване і малоймовірне "тепер". Єдине, чого вона прагнула у тих програмах з карколомними сюжетами — справжності подій, про які розповідали очевидці або учасники, і можливості зафіксувати реальні сліди їхнього розгортання. Аліна мала чудовий, рідкісний дар вислуховувати до кінця і ставити нечисленні, доречні питання, які згодом з'являлися і в її глядачів. Поза всім тим стояла незумисна здатність чи нахил до трагічного загострення, до вбачання, а отже, й показування іншим вищого смислу, притаманного буденному сенсові.