Гарна дівчина була при тому "дуже розумна, добра й дивно обдарована почуттям усього прекрасного". Молоду малярку бентежили уважні погляди поета, княжна ж, якій Шевченко що далі, то більше подобався, починала ревнувати.
Для одного з літературних вечорів Шевченко вибрав свою поему "Слепая". Сюжет "Слепой" був вигаданий, але поет надто ще недавно був тяжко вражений страшною звісткою про трагедію своєї Оксаночки, і тому, рецитуючи цей твір, що його героїні він, ніби в пророчому передбаченні, теж дав це ім’я, напевне глибоко переживав яскраво описані в поемі муки божевільної Оксани: адже його Оксаночка Коваленківна, зведена москалем, теж збожеволіла, як і зведена батьком-паном героїня поеми.
"О, якби я могла передати вам усе, що пережила під час цього читання", – згадувала незабаром княжна. – "Які почуття, які думки, яка краса, яке очарування і який біль! Лице моє було мокре від сліз, і це було щастя, бо я б мусила кричати, якби моє хвилювання не знайшло цього виходу; я відчувала нестерпний біль у грудях… Яка чарівна манера читати! Це була чарівлива музика, що співала мелодійні вірші…" Коли Шевченко скінчив читати, то від надміру вражень княжна Варвара спочатку нічого не могла вимовити, але коли схаменулась, то сказала йому: "Коли Глафіра продасть свій перший образ і, як обіцяла, віддасть мені ці гроші, я замовлю за них золоте перо й подарую його вам".
У серці княжни спалахнула любов: "Перед сном, – оповідала вона, – я так гаряче молилась, я так пристрасно любила ввесь світ…" І хоч у її житті це було вже друге кохання, але в чистій, екзальтованій і стуженій за щастям душі почуття це розцвіло всіма квітками перших невинних переживань, коли закохані радісно моляться й хотять обійняти ввесь світ. Як у кожної пристрасної натури, почуття це у княжни Варвари обернулося в егоїстичне бажання заволодіти всім єством коханого поета. Ревнувала його до всіх, а найбільше до Глафіри. Хотіла, щоб він був "незмінно світлий і променистий", щоб через неї ("о, хитрість і лукавство "я", цього ненаситного "я"", – вигукала при цьому) – щоб власне через неї Шевченко "ширив істину свого незрівнянного таланту"… Хотіла "завжди бачити його великим", і коли поет у веселому настрої пустував, вона йому дорікала за це, як за профанування вищого покликання. Коли ж раз по такій нагані він поцілував княжні руку, вона не тямилася з радости, і це ще більше, як признавалася, "прискорило біг її човна…"
На чиємусь весіллі поет добре загуляв, і це "ніби гострим ножем" пронизало її серце. Княжна Варвара написала і вручила Шевченкові "алегорію", в якій увесь пафос її романтично-сентиментальної душі, вихованої на Річардсоні, вибухнув з повною силою. За "золото ліри захопленого співця" вона платила йому таємничими молитвами й побажаннями поправи: "Бідна Оксано! Люди тебе згубили, і твій поет забуває тебе!" Це був вступ. У самій алегорії княжна змалювала поетового ангела-хранителя, що "літає над обважнілою від грішного сну його головою". Ангел молиться за "довірений йому сосуд, що в нього Творець влив стільки прекрасного…" "Гріх і спокуса силкуються похитнути сосуд, і чиста золота струя, що от-от уже дійде до самого краю, може вилитися з нього, і її проковтне бруд розпусти… Гаряча сльоза падає з очей ангела на серце поета – вона пропалила його й оновила: він не згине. І каяття зодягається в шату білу, як невинність".
Варвара Репніна
Княжна вручила цей свій твір поетові, і коли вони на другий день після нової літературної вечірки зосталися вдвох і вона спитала, чи Шевченко не гнівається на неї, той заперечив, але тоном, що княжни не переконав. Та про гнів і мови не могло бути: Шевченко до глибини душі був зворушений. Він зникнув на кілька днів, не показувався в товаристві й у відповідь на алегорію княжни почав писати для неї поему свого серця під назвою "Безталанный". Писав по-російському, бо княжна української мови не знала.
Про своє особисте життя він перед тим ніколи нічого княжні не оповідав. Шаблони російської романтичної поетики мимоволі, спливали з його пера: занадто добре знав він усю попередню російську поезію, щоб міг їх уникнути, але місцями, хоч одягнені й у чужу мову, думки й почуття його виблискували перлами справжньої поезії. Писав він і цю ліропоему, як усе й завжди, сльозами і кров’ю. Писав про свою вічну самотність і відчуженість, про розчарування в людях, про брак особистого щастя, взаємної любови, про неможливість здійснення своїх революційних планів… Княжна, не бачачи його довго, хвилювалася, довідувалась у братової, що з ним. Уже й оточення мало змогу спостерегти, що Шевченко "зайняв місце" в її серці, в чому вона сама собі вже давно призналася.
За кілька днів увечорі поет з’явився в салоні. Був веселий і пустував. Княжна знову дорікала йому, що він говорить дурниці. Запанувала мовчанка, і Шевченко промовив: "Тихий ангел пролетів". – "Ви вмієте розмовляти з ангелами", – сказала княжна. – "Розкажіть, що вони вам говорять". Шевченко підбіг до стола і, взявши перо й папір, написав поезію і вручив її княжні. Це була присвята до поеми, що її він закінчував. "Чиста й солодка радість" наповнила серце княжни, коли вона прочитала:
Для вас я радостно сложил
Свои житейские оковы,
Священнодействовал я снова
И слезы в звуки перелил.
Ваш Добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил.
Писав це щиро під впливом вражень попередніх днів, щиро вірячи в те, що йому пощастило позбутися "житейських путів", що він – "снова ангел рая", що вже не ступить на стежку дрібних спокус, на стежку принизливих забав. Читаючи цю присвяту, княжна відчула, що, коли піддасться "почуттю, яке її опановує", то "кинеться Шевченкові на шию", але перемогла себе. Прочитавши вдруге цей вірш, що для неї звучав як гімн її перемозі, сказала: "Дайте мені ваше чоло" і на очах своїх приятельок – Тані й Глафіри Псьолівен подякувала поетові "чистим поцілунком".
Сталося це 13 чи 14 листопада.
Протягом ближчих днів усе йшло спокійно. Княжна й поет знайшли стиль для своїх відносин: була це приятельська одвертість і простота, далекі від будь-якої сентиментальності з боку Шевченка. Незабаром поет виїхав із Яґотина на десять день, але коли повернувся, то стримувані княжною почуття прорвалися, як бурхливий потік: побачивши його, як він увіходив до їдальні, княжна одна з усього товариства піднеслася з крісла, але поет привітався з усіма загальним поклоном. Екзальтована дівчина хотіла, щоб її коханий поет з’явився в урочистій позі жерця бога Аполлона, а він весело жартував з князем Василем і говорив нестерпні дурниці. Княжна, як підліток-школярка, скочила з ногами на канапу, що відділяла її від дверей, і втекла. Вона не думала про те, що своєю поведінкою звертає на себе загальну увагу.
Увечорі княжну покликали до салону, де Шевченко мав читати присвячену їй поему, і він, уже в ролі справжнього жерця Аполлона, підкорив знову княжну, що оповідала про це так:
"О, який чудовий дар йому даний! Я не могла стримувати ридань, Капніст мовчав, Ліза [Княгиня Лисавета Кейкуатова, дочка Платона Лукашевича] теж, Таня була зворушена, Глафіра скам’яніла, у мене блищали очі, лице палало…"
Шевченко подарував княжні автограф поеми й сказав, що завтра подарує їй і свій портрет.
Другого дня ввечорі поет дістав від княжни повість її життя під назвою "Девочка". У чотирьох розділах княжна в патетично-сентиментальному стилі описала чотири етапи свого духового життя. Описала свої перші неясні мрії дванадцятилітньої дівчинки про любов, перші тремтіння дівочої душі, коли "безіменна любов ласкаво кивала їй головою", а серце її то наповнювалося радісним передчуттям майбутнього щастя, то неясною свідомостю гріховності цих переживань і передчуттям гріховних солодощів. Описувала далі свої переживання у віці 18-25 літ, де з надзвичайною рельєфністю передала ту безбарвність, "що нею в аристократично-світському оточенні стараються одягти дівочу душу, яка вся – один крик: "любов, любов, любов"", яскраво висвітлила всі умовності великопанського виховання, що гасять "чистий вогонь захоплення всім прекрасним", що вселюють у душу фальшиві поняття про моральність; оповідала про першу свою закоханість і зв’язані з нею розчарування, про страшне перше пересвідчення в тому, що на світі є неправда.
Описуючи свій духовий стан в останньому періоді життя, коли прийшла до неї перша справжня любов і коли зустрінутий нею вибранець її серця "спинився й чекав", але приписи світської пристойності, ця "гідра в фіжмах з рум’янами й білилами", позбавила її щастя, вона оповіла, як нарешті серце її змучилось перев’язувати свої рани, і як, по повному духовому сирітстві й по тяжкій внутрішній боротьбі, вона знайшла спокій у релігії. У закінченні порівнювала себе, стару дівчину, з "лірою з порваними струнами", що від них заціліла лише "одна – християнська любов", як "місточок через безодню до людей". Висловлювала віру в те, що в житті замогильному буде їй краще, ніж у цій "оманливій юдолі", і бачила свою майбутню могилу з написом: "Прийдіте, всі труждающіїся і обременении, і аз упокою ви…"
У цій сповіді княжна не завагалася зробити найщиріші признання і місяцями відкривала найінтимніші свої переживання. Шевченкова поема розворушила її уяву. Вона теж почувала себе, як "чужая между своими", теж, майже так, як і поет у своїй сповіді, могла, трохи перефразовуючи його слова, повторювати: "Всему я верила, всему, но кто поверит моей вере?" У Шевченковій тузі "пізнала свою". Тому могла щиро відкрити свою душу, але до того, щоб зробити це, її штовхало почуття любові до поета… надія, надія, що він відповість їй висловом того самого почуття, скаже їй, що ще й у цьому житті вона може пережити радість, і що він – той, хто їй цю радість постарається дати. Але Шевченко цього не сказав.
Сповідь княжни зробила на нього величезне враження. Чутливий, вразливий, він був зворушений нею до глибини серця. У піднесенні, що його тоді переживав, історія життя княжни малювалася йому, як страшна трагедія. Пафос його переживань знайшов належний вираз у відповіді авторці "Девочки", де поет писав: "Каміння б застогнало і кров’ю зійшло, коли б почуло голосіння тієї "дівчинки"".