Перекотився, засів за кущами і визирнув поглянути, хто це влучний такий.
Краєм лісу до них скакав самотній вершник. Чи то татарин, чи ні — відразу й не розбереш: у сідлі під ним бакеман, одяг татарський, а постава — наче інакша. І пістоль є, з якого в Андрія стрельнув, — добре хоч, мимо. Он іще один витягає, цілиться.
— Дядьку, тікати треба! — у відчаї гукнув Миколка.
Дійсно треба. Але — ніяк не можна. Бо скринька лежала надто далеко від кущів, за якими засів, ховаючись від кулі, Андрій. Так само як і від Миколки, що схоронився за стовбуром старого клена на узліссі.
Та й настрою не було зараз в Андрія в "кота й мишки" гратися. Навпаки: нарешті випала можливість зійтися з ким-небудь (байдуже, з ким!) у двобої, опустити на чиюсь ворожу довбешку шаблю!.. до того ж, кінь їм знадобиться, нехай навіть і бакеман.
Та й із Кисимом кортіло зустрітися.
Вдруге вершник вистрелив просто так, задля годиться — куля просвистіла високо над Андрієвою головою.
Зупинив коня, сплигнув, вихоплюючи з піхов шаблю.
Андрій вийшов йому назустріч:
— Ти хоч ім’я своє назви, аби знати, по кому свічку ставити доведеться.
— Ти знаєш моє ім’я, — сказав прибулий. І рубонув — блискавично, влучно по-зміїному.
— Гнат. — Андрій, вражений, вдивлявся у байдужу маску на обличчі прибулого і зовсім не звертав уваги на поріз, яким прикрасилася його власна сорочка. — Гнате! Так ти і є — Кисим?!
Той спритно перекинув шаблю з однієї руки в іншу і нарешті зірвав з обличчя маску.
— Я і є. Краще б ти мене, Ярчуче, не визволяв з Господнього шляху. Все одно я став смертю. Не своєю — так іще чиєюсь.
— Навіщо, Гнате?
— Бо прирекли. Пам’ятаєш, я відшукав тебе місяців через п’ять після видужання? Так от, весь той час я був у татар. Захопили мене у полон, коли вже від’їхав від села, де ти мене лікуватися залишив. Краще б не залишав!
Він люто атакував Андрія — той спритно захищався. Вони розходились, якоїсь миті завмирали, потім знову кружляли по галявині, нашорошено виставивши перед собою шаблі і замість ударів перекидаючись гостро відточеними словами. Певно, Гнатові необхідно було виговоритися.
А Андрію — почути цю історію.
Рваними, скупими фразами Гнат почав свою розповідь, і Ярчук, слухаючи, наче бачив наяву все, що відбувалося з тим, кого він колись вважав своїм названим сином.
— Тоді, сім років тому, я був ще молодий і дурний. Хоча...
* * *
"...сім років тому".
Гната впізнали — випадково серед тих, хто його полонив, був татарин, який смертельно ранив його тоді. Він не сумнівався, що відправив невірного до праотців — і був надзвичайно вражений, коли побачив полоненого, але живого. Тому Голого не вбили і не відправили до невільників — його потягли до старого татарина з потворним обличчям, схожим на коров’ячий кізяк, до того ж розтоптаний.
Старий спитав, як вдалося Гнату вижити. Козак, природно, відповів, але зовсім інше; більшої частини сказаного татарин напевне не зрозумів, однак загальний смисл вловив. І наказав привести дітей, захоплених під час останнього набігу.
Відтак повторив запитання. Гнат, закусивши безвусу свою губу, все ж продовжував проклинати "бісових виродків". Тоді старий кивнув одному з татар — і першій дитині відрубали палець.
Гната приголомшило саме це — що татари не вбивали дітей, а тільки відрубували палець, збираючись потім продати дитину, отримати з неї зиск.
Старий запитав знову. І знову Гнат вилаявся, але цього разу (він сам відчував це) — вже не так упевнено.
...Врешті-решт він зламався. На тринадцятій дитині — певно, недаремно (втішав він себе) число це називають у народі чортовою дюжиною. До цього його двічі нудило, але він тримався, а тут, коли вивели ту дівчинку, вона раптом чомусь нагадала йому Галю у дитинстві...
Добре, шепотів він сам собі, добре, я розкажу лише, як мене вилікували. Ніяких таємниць, нічого — просто про те, як залишився живий.
Уже пізніше збагнув — дізнайся Ярчук, як потім поведеться той, кого він, ризикуючи життям, витягав з Господнього шляху, — своїми ж руками, певно, задушив би. І за це знання Гнат зненавидів у душі Андрія — спершу несвідомо, а потім...
Але поки що перед ним лежали дванадцять відрубаних дитячих пальчиків і всміхався старий татарин із обличчям, схожим на розтоптаний коров’ячий кізяк.
— Не запитую, — сказав він Голому, — чи хочеш жити. Хочеш — інакше б не розповів мені нічого. Але знаєш, невірний, ти мені розповів набагато більше, ніж думаєш.
Тут старий замовк і заходився зосереджено зсипати у казан, що вже деякий час кипів у шатрі, якісь трави та коріння, висушених ящірок й іншу гидоту. Потім знаком звелів Гнатові підійти і подивитись.
Гнат нахилився над збуреною водою — і, нажаханий, миттєво відсахнувся: там, у глибині, наче на іконі, проступали постаті його матері і сестри!
— Бачив, — усміхнувся старий, — я знаю твої слабкі місця. Але цього мало, чи не так? Тому я покажу тобі ще дещо.
І старий тицьнув у казан гострою дерев’яною паличкою, схожою на стрілу, — просто в зображення матері.
Ненька захиталася і впала на підлогу; Гнат бачив, як вона заходиться від крику, але нічого не почув.
Незважаючи на татар-охоронців, що стояли неподалік, він кинувся на клятого чаклуна, але той ледь помітним порухом збив Гната з ніг — сам, без чиєїсь допомоги!
— Безглуздо, невірний. Якщо і далі поводитимешся так — сам помреш, але спершу побачиш, як помирають твої рідні. Навіщо, га? Ти ж навіть не вислухав, чого я від тебе хочу. А мені не потрібні ані голови твоїх друзів, ані ваші бунчуки. Е-е, навіщо мені ваші старі бунчуки і ваші порожні голови?
Ні, Гнат не спитав, чого ж він хоче. Але у погляді... так, у погляді, певно, щось таке відобразилося.
І вони обидва знали це.
— Як ти сказав його звали? — перепитав старий. — Ну, того, який почав тебе виводити назад зі шляху? Того, який заприсягся другому, у плащі, що виконає будь-яке його побажання?
Гнат подивився на відрубані дитячі пальці.
— Ярчук, — сказав він.
І здригнувся, коли почув, як тричі прокричав десь за шатрами півень.
* * *
Старий пояснив, що хоче дрібничку: аби Гнат повернувся до своїх і завжди був поряд з Ярчуком, чекаючи, поки до Андрія не прийде дивна людина у плащі і не попросить виконати обіцяне.
Я навіть, казав старий, не беру з тебе жодних обітниць. Бо не будеш ти нікому розповідати, що зламався — у вас це вважається ганьбою (і цілком справедливо). До того, ти ж розумієш, що я отут, в оцьому шатрі, дуже уважно стежитиму за тобою. І можу дістати тебе чи твоїх рідних завжди і всюди. Зараз ти віриш мені — всупереч усьому, бо зараз твій дух вільніший, ніж будь-коли, і сприймає світ таким, яким він є. А в цьому світі, невірний, є місце — мале-есеньке таке, нічим не примітне місце — для старого дурня з його казаном. Згадуй іноді про мене, особливо коди твій розум почне запевняти тебе, що я лише старий... е-е-е... як це там у вас кажуть? — шарлатан, так?
Якщо ж ти мені знадобишся, я дам тобі знати — і намагайся відшукати мене тоді якомога швидше.
І він відпустив Гната на всі чотири сторони — а насправді в одну-єдину, туди, де був Андрій.
Однак Гнат, звичайно ж, поїхав у рідне село: забрати матір із Галею та...
Ні, до хати він дістався без пригод, але тількино увійшов, тільки-но відкрив рота, аби наказати їм збиратися, як мати впала на підлогу і застогнала від болю.
Він сказав, що проїздив неподалік і на хвильку зазирнув — відтак, дочекавшись, поки матері полегшає, повернувся на Січ.
Потім поривався відвезти їх ще кілька разів — чи через підставних осіб, чи сам, але тихцем, щоб ніхто не міг передбачити.
Його посланців ніхто більше не зустрічав. А його самого після чергової спроби "викликав" до себе старий — лівиця несподівано занила так, що Гнат поскакав на південь, ледь не втрачаючи свідомості від болю.
Ти цілуєшся з коброю, сказав йому тоді старий. Даремно. Рано чи пізно кобра кусає. Навіщо, Кисиме?
Гнат не зрозумів і перепитав, що він має на увазі.
Кисим, відповів старий. По-нашому — смерть. Я зватиму тебе так, бо Гнат... ну що воно таке — "Гнат"? Це ім’я ні про що не говорить. Та і немає в тобі вогню, а ось смерті — більше, ніж досить. Тож будеш Кисимом. І на ось іще це.
Гнат здивувався: навіщо йому маска татарина?
Потім зрозумієш, відказав старий. А про матір свою і про сестру не турбуйся — вони під моїм захистом, а це означає, що на село їхнє ніколи не нападуть. Тож не переймайся — і пам’ятай, ти мусиш невідлучно бути поруч із Ярчуком. Хіба що інколи, коли викличу, приїздитимеш до мене. Я тебе вчитиму. Е-е, не жахайся так. Ці знання тобі знадобляться, аби за Ярчуком слідкувати. А тепер іди.
Та от іще що, гукнув старий, коли Гнат уже виходив із шатра. Не думай накладати на себе руки. Ти ж розумієш — того ж самого дня твої мати і сестра помруть. А може, з ними станеться щось гірше за смерть.
От тепер — іди.
Іди, Кисиме.
* * *
Поступово Гнат змінювався — з веселого, щирого парубка він перетворювався на похмурого, мовчазного наглядача, який жодній живій душі не міг відкрити своєї таємниці. Як сказав старий чаклун, він просто ніколи не насмілився б зізнатися комусь, що не наклав на себе руки там-таки, перед цим старим пекельником, а дозволив обплутати і залякати себе.
Було і ще одне — Ярчук ставився до Гната як заступник, ледь не за рідного сина вважав, і Голий мучився — чи то від вдячності за те, що характерник урятував його, чи то від ненависті, бо цим рятунком Андрій і поклав початок Гнатовим стражданням.
З кожним днем ненависті ставало дедалі більше, вдячність же забувалася.
А старий татарин із обличчям, схожим на розтоптаний коров’ячий кізяк, викликаючи Гната до себе, щоразу поводився з ним привітніше та приязніше. Наче знав, про що говорити з ним не слід: старий ніколи не згадував свою віру, натомість поступово вчив Гната "прийомам", які допомагали б йому слідкувати за Андрієм. На похмурі ж розпитування Голого відповідав завжди чемно і м’яко — і щоразу виходило так, що він доводив Гнатові безпечність і нешкідливість цих "прийомів".
Вся справа в тому, казав старий, як і для чого їх застосовувати. Вчинки бувають поганими чи добрими, се так, — але вони, Кисиме, зовні можуть скидатися один на одного. Важливо те, до чого вони призводять. От ти слідкуєш за Ярчуком і чекаєш, поки до нього заявиться людина у плащі.