Подумав, що тому не спалося і він вирішив почитати одну з книжечок, котрі завше возив з собою.Але нащо палити стільки свічок, коли хтось міг помітити з дороги? Та й свічки призначались для монастиря.Миколай встав і пішов до привідчинених дверей. Жодна свічка не горіла, однак покій був освітлений яскраво як удень, а посередині стояв Лукаш і кланявся, кивав головою, схожий на танцюючого журавля.
"Матко боска!" — подумав Миколай і рушив до Лукаша, але перечепився об щось і впав.Йому здалося, напевно що здалося, ніби впав він не на брудну закурену підлогу, а на м’який килим, що пахнув квітами.
— Який ти незграбний, брате, — скривився Лукаш, подаючи йому руку.
Миколай хотів розкрити рота, щоб щось спитати, але Лукаш приклав палець до вуст:
— Тихо! Ходімо, я тебе познайомлю з маршалком двору князя.
І закрутив головою, щось визираючи в обдертих, давно небілених закутках, заснованих павутинням.Тоді Миколай зрозумів, що бідаці щось наснилося, і він тихо взяв його за рукав:
— Добре, добре…Але прошу вашмосць на пару слів.
Лукаш кивнув і дав вивести себе з покою, не перестаючи кланятись.
— Там такі чудові пані, — прошепотів він. – Диви, одна подарувала мені стяжку!
Він витяг з-за пазухи зелену шовкову стрічку, яка запахла травою так, що в Миколая аж закрутило в носі.
— Видно, я їй сподобався! – і Лукаш засміявся дитячим сміхом.
— Еге ж, Лукаше.Ти у нас вдовець, вільний чоловік, — підтакнув Миколай,і тут помітив, що від приятеля аж пашить жаром.
— То що ти хотів мені сказати, Миколаю? Як ти думаєш, мені можна запросити ту пані до танцю?
— Тобі се сниться! – відрубав Миколай, чіпко тримаючи Лукаша за лікоть. – Лягай, я тебе вкрию, і накажу слугам загріти вина.Ти, либонь, застудився, чоловіче.
— Дурний ти, Миколаю! Я здоровий!
І враз щось згадав:
— Ну, звісно! Тобі треба вмитись!
— Що?
— Не переживай.Вернемось і тобі подадуть роси вмити очі.
— Пощо?
— Щоб ти прозрів брате! Прозрів!
— Тьху на тебе! – сплюнув Миколай.
Одна половина його душі вважала це гарячковою маячнею, а інша прагнула зазнати тієї розкоші, що була за порогом, бодай раз у житті діткнутися чогось незвичайного, переступити через межу в той світ, куди, як він чув, невільно входити смерті, старості та іншій бридоті.Але він згадав, як з пивниці Домницького тягнулись хижі пагони, що живилися кров’ю людського серця, і покликав слуг. А по тому згасло світло й настала темрява.Почувся тупіт і прибігли слуги.
— Тебе мордує злий дух, — суворо мовив Миколай. — Ми негайно їдемо звідси.
По лиці Лукаша покотились великі, як горох, сльози.
Болота.Ніч.
Небезпечно було залишатися в покинутому домі, де дух чоловіка міг зазнати страшної наруги, але і втеча серед ночі була так само нерозумним вчинком.Падав дощ, земля розмокла, і подорожні, майже прочани, яким, дійсно, не пасувало ночувати в нечистому місці, спершу не були готові їхати вночі. Розраховували невдовзі знайти інше пристановище в пристойному шляхетському домі, а не на те, щоб їх вчепився блуд.Та й були не так далеко від дому.Мали бути на місці наступного дня по обіді.
Однак усе виявилося іншим. Тривожачись за Лукаша, не знати, за що більше –за його зачаровану душу чи за гарячку, що охопила вутле немолоде тіло – Миколай наказав негайно вирушати.На лихо падав той дощ, що починається надвечір і не припиняється до ранку.Якби вони їхали до Львова, то дорога була б ширша, але, шукаючи Лукашевого родича, поїхали вузьким путівцем.У темряві під копитами коней усі дороги виглядали однаково.Слугам Миколай наказав не поспішати, щоб не застряг візок.Головне було доправити Лукаша в безпечне місце, який наразі покірно сів на коня і непогано тримався у сідлі, тільки продовжував плакати як дитина за схованою забавкою.Але з першими променями сонця це минеться. Миколай сподівався, що їхня пригода стане колись темою для довгих розмов, якщо Лукаш, звісно, пам’ятатиме про свою стрічу з духами в порожньому домі. А отець Григорій дасть їм пораду, як чинити далі.
Вони їхали довго, під шум дощу, віддавшись мудрості коней, їхньому чуттю дороги.Гайдуки залишились десь позаду. Нараз усе змінилось.Щось полоснуло густе вологе повітря ножем, і кінь Лукаша першим відреагував на цей звук і рвонув уперед.Миколай встиг схопити його за вуздечку.Він міг би присягнути, що в короткому іржанні коня була відповідь чомусь, що нестримно вабило його до себе.То був молодий гарячий кінь.Старого Лукаш пошкодував брати з собою.
Кінь почув поклик кобили.Вона була десь поруч.Він навіть відчував запах її нетерпіння.Наука, що вбивали в його гарну голову конюхи, рвучи губи вудилами, шмагаючи батогом, розвіялась як дим. Кінь бачив перед собою зелений луг і дике палке створіння.Цей образ випалив у ньому все, чим наділила його людина, і він знав, як туди дістатись.Вуздечка вирвалась з рук Миколая, і лише інстинкт допоміг Лукашеві втриматись у сідлі.Кінь забув про свого вершника – немічну, майже непритомну, істоту, від якої несло духом свіжої трави, а не поту, вина чи цибулі, спожитої на вечерю.Тут уже й кінь Миколая збентежився, хоча й не чув поклику, але здогадався, що другий кінь рветься кудись не від страху.Миколай скерував його услід за шаленим жеребцем, не маючи часу навіть покликати на поміч. Цього не міг передбачити ніхто.Майнула думка, що це витівки тих духів, яким так улесливо кланявся Лукаш, але що він міг змінити під дощем, в темряві, невідомо в якому місці?Тільки б врятувати товариша і не згинути самому.
Місцевість стала нерівною, горбкуватою.Про дорогу не було й мови.Якісь кущі, серед яких і клята шипшина, що намагалась їх спинити. Той кущо зрубали, вирвали з корінням, поставили міцний надгробок, що не дасть нічому рости.Але посестри тієї шипшини росли усюди: на полях, вздовж доріг, під плотами.Часом кінь Лукаша зникав, і Миколай мусив ще й дивитись, чи не впав приятель і не лежить десь на мокрій землі, яку безупинно поливав дощ.І ще туман, бо тепер вони опинились десь внизу і мчали по траві .Про те, щоб наздогнати знавіснілого жеребця, не було й мови.Миколай здогадався зрізати шлях.Так менше шансів, що Лукаш потрапить під копита його коня.Якби трохи розвиднилось, тоді, принаймні, можна було б зметикувати, як діяти, і покликати гайдуків.
Від землі небо було світліше, але не вгорі.Довкола жодного вогника, жодного рієнтиру, лише засапаний подих двох старих істот – чоловіка й коня.І глухий розпач від того, що він, Миколай, досвідчений воїн, зрілий муж, потрапив до пастки, піддавшись спротиву християнина. Духи зникли б вранці, а Лукаш лишився б живий.
Лукашів кінь опинився в болотяній ямі, по вінця налитій водою, що ховалась в сухому очереті.Серце вершника не витримало шаленого бігу, й Лукаш вмер за мить до того, як копита торкнулись води, і тому закричав лише кінь.Якби Миколай не їхав навперейми, він би зміг порятувати себе і побачити, як чорна безодня смерті поглинає живого коня і мертвого чоловіка.Натомість йому знесло пів-голови гіллею верби, що нависала над болотом.
Кожен вмирає самотнім, і кожна смерть має власне обличчя.
Монастир Святого Духа.Зима.
Монастир святого Духа поблизу Раделич, оточений болотами в низині Дністра, стояв на горі, яку так і звали Горою, бо навіщо давати назву, коли гора єдина на всю околицю.Окрім валу й рову, його оточував дерев’яний частокіл, а брама була з дуба, що виріс в Чорному лісі. На десяток ченців то був великий монастир.Не мав він такої слави, як, наприклад, лаврівський Онуфріївський монастир з мощами святого і прочанами, а бездоріжжя та повені часто відрізали його від зовнішнього світу.Городини на грядках вистачало братам на поживу, збіжжя вимінювалось на рибу, якої було повнісінько, а сад, виплеканий отцем Григорієм, в миру Георгієм Домницьким, теж став джерелом виживлення і предметом гордості ченців. Тому голод монастиреві не загрожував, як се часто буває в більш безпечних гірських монастирях. Одне слово, то був маленький Едем, про який більше не знали, ніж знали.А працьовита монастирська братія робила все, аби жити мирно й доброчесно, сповідуючи духовні цінності, бо де зажерливість там голод, де багатство, там і злидні, де марнославство – там приниження.Не варто виставляти напоказ високі душевні цноти, бо перетворюються вони на гординю.Сам настоятель, отець Даниїл, ходив у залатаній рясі, а чаша для причастя в храмі була не золота, а срібна.Зате образів було чимало, бо писав їх отець Серафим тут-таки в монастирі.Тутешні образи прикрашали церкви по всіх довколишніх селах, і се теж давало засоби для існування чернечій громаді.
Віднедавна в монастирі з’явилась нова особа – молодий хлопець, трохи не в собі, до того ж дуже збідований.Ченці сподівалися, що той, одужавши від тілесних та душевних ран, залишиться в них і колись зложить обіти.Прибув хлопець сюди перед самим архістратигом Михаїлом, тому стали кликати його Михайлом, і се могло б стати його чернечим ім’ям.
Прийшов він нізвідки. Першим побачив його отець Григорій, творець і доглядач монастирського саду й зільника, спустившись до болота набрати чорної масної глини для потреб своїх саджанців, бо дерева ліпше садити пізно восени, тоді вони добре приймаються. На тлі призахідного сонця він побачив постать, до половини загорнуту в туманНезнайомець йшов просто через болото найнебезпечнішим шляхом.Лише двоє-троє братів знали потаємні стежки, якими можна було покинути монастир в разі нападу.Хоча за сто літ існування монастиря жодного нападу не було.А час великої ворожнечі між католиками і православними, коли ченці ставали грабіжниками і вбивцями, ще не настав. Тому жодної тривоги отець Григорій не відчув, лише страх за людську істоту, яку за лічені миті могло поглинути болото.Кожен день ченці молились за спасення душ потопельників. І Григорій навіть заплющив очі, таким беззахисним виглядав той чоловік серед понурих боліт.А далі розплющив: чоловік в самій сорочці й штанях продовжував йти рівно і, схоже, не дивлячись собі під ноги.Не хитався, ніби й не торкався землі, утім, через туман не видно було його ніг. Заціпенівши біля коновки з глиною, отець Григорій молився так щиро, як ніколи не молився в житті. Хоча то міг бути дух, хтось із тих, що літають в повітрі й живуть під землею, але і їм не зашкодить молитва й хрест, бояться вони лише заліза.Щось знайоме було в нахилі голови, і коли прибулець подолав болото і ступив на земну твердь, у очі старого ченця зазирнули сиві очі його сина, залишеного в миру.
— Я ваш онук, — мовив хлопець в сорочці, з засохлою іржавою плямою навпроти серця.
— У мене немає онука, дитино, — лагідно відказав отець Григорій.