Але, — продовжує ведучий, очевидно, вже від себе, — я вірю, мамо, що ми ще зустрінемось у нашому старому-доброму Ольстері, і надаємо разом, — ти чуєш, мамо? — обов'язково разом, надаємо по задниці факін-католицьким окупантам, намотаємо їхні язики й геніталії на могутній маховик ірландської суспільної думки, як того прагнув наш нещасний батько — вирлоокий Бен, і як того вчив Товариш Троцький Лев Давидович, і як до того закликав нас святий Дейв й непорочна діва — стара партизанська курва!" Ведучий робить паузу, очевидно, думає, чи не запустити йому ще раз Степана галябарду, гуляти так гуляти, але врешті обламується і говорить далі: Вже сьогодні, з дистанції стількох років можна сказати, що творча доля колективу склалася якнайліпшим чином і що подібній музичній кар'єрі можна лише позаздрити — гурт і далі успішно гастролює, випускає час від часу нові альбоми, котрі миттєво опиняються на вершинах найрізноманітніших гіт-парадів, горопаха Дейв благополучно сидить на героїні і злазити з нього не збирається, та й навіщо, дорогі радіослухачі, Йому з нього злазити? було б у вас, — говорить ведучий, — стільки бабла, ви б теж ні про що, крім героїну, не думали. Сиділи б і втикали, і срати хотіли б на кризу духовності і падіння валового продукту, бо на хріна тобі валовий продукт, якщо ти вже зранку заряджений і точно знаєш, що на вечір у тебе теж щось е, сиди собі втикай, ні про що не думай, а тут їбошишся — їбошишся, гнеш хребет на них гандонів жирних, які вчать тебе, як тобі жити, наживаєш геморой на їхньому довбаному радіо і жодна тобі сука не подякує, одні мудаки навколо, мудаки і придурки, текст, суки, нормально перекласти не можуть, сидять в своєму траханому Лондоні, на своєму, блядь, туманному альбіоні і не можуть нормально перекласти текст про цю довбану білявку Мартін Гор, що за білявка така? Трахав я таких білявок, костюма немає нормального, в гості вже кілька років не ходив, зуби, сука, гниють, а ця падла на героїні, разом зі своєю білявкою, сука, ненавиджу, падла, це була програма "Музична толока" і я її ведучий хрррррр хрррррр, дякую вам, шановні радіослухачі, що були цієї пізньої години з нами і хай вам завжди всміхається доля.
А наш молодіжний канал продовжує свою роботу і якщо ви маєте що сказати, можете зробити це за телефоном хррр хр хр.
— Записую, — раптом говорить Вася, — стоп: записую.
Він справді дістає з кишені джинсів покусану кулькову ручку і пише собі на лівій долоні номер. Для чого це тобі? кажу, перестань, тут і телефону, мабуть, немає, як це немає? говорить Вася, встає і нетвердо ступає в бік спальні, тримаючи перед собою витягнуту ліву долоню, із записаним на ній номером. Двері до спальні зачинені, але Вася починає стукати, що тобі? врешті озивається звідти наш друг, схоже ми їх там від чогось відволікаємо, мужик, дай телефон, кричить Вася, наш друг замовкає, очевидно думає, чи його це питають, Вася далі стукає, ну, мужик, кричить він, досить трахатись, дай телефон, а ми й не трахаємось, швидко говорить наш друг, двері негайно прочиняються, в них просовується гола волохата рука (ось, воно, думаю я, Степан Галябарда з нами), яка тримає телефон, Вася на всяк випадок просовує у двері свою ліву руку з номером, так щоби там і не сумнівались, що телефон йому потрібен, швидко забирає апарат, за яким тягнеться довгий-довгий дріт, двері відразу ж зачиняються, і Вася йде назад, зараз, — каже, — я цьому чортовому ведучому зателефоную, для чого? питаю я, зараз-зараз, побачиш, Вася ставить апарат на підлогу, і звіряючись із цифрами на лівій руці, правою починає накручувати диск, притискаючи слухавку вухом і говорячи, зараз-зараз, я цьому підару
це були останні новини, люб'язно перекладені і надані нам нашою лондонською редакцією. А я пропоную вам, шановні радіослухачі, зробити ще одну музичну паузу, ага, — раптом говорить ведучий, — у нас, здається, телефонний дзвоник, послухаємо хто це
все скажу, алло, — говорить Вася, — алло
не спить такої пізньої пори. Говоріть...
я цьому підару зараз все скажу, зараз-зараз
говоріть-говоріть, ви в ефірі
там хгось є, — розгублено простягае Вася мені слухавку
ну, ще б, — кажу
а хто це? — злякано питається Вася
підар, — кажу, — якому ти все хотів сказати. Тож давай.
— Я слухаю вас, — дещо нервово говорить ведучий, він, видно, замучився з такою роботою, ну, та має досидіти, діватись нікуди.
— Алло, — говорить Вася про всяк випадок.
— Ви в ефірі, — каже ведучий.
— Що? — не розуміє Вася.
— Говоріть-говоріть.
— Що йому сказати? — пошепки питається мене Вася.
— Не знаю, — шепочу я. — Про музику що-небудь спитай.
— Про музику?
— Про "Депеш Мод". Знаєш що-небудь про "Депеш Мод"?
— Не знаю.
— Ну, тоді взагалі що-небудь про музику. Потягни час, щоби він не зорієнтувався. Це головне.
— Добре, — напружено говорить Вася і прикладає слухавку до вуха. — Добрий вечір.
— Як вас звати? — терпеливо питається ведучий.
— Чому ви питаєте?
— Ну, я всіх питаю, коли хто дозвониться — як вас звати.
— Точно всіх? — уточнює Вася.
— Всіх-всіх, — заспокоює його ведучий. — То як вас звати?
— Ну, — починає торгуватись Вася, — мене звати... А вас як звати?
— Мене?
— Так, вас.
— Ну, мене, — кокетує ведучий. — Та ладно, бог із ним. Що ви взагалі хотіли?
— Від кого? — знову не розуміє Вася.
— Ну, від мене.
— Що? — пошепки питається Вася в мене.
— А я знаю? — кажу я йому. — Поговори з ним про музику. Головне — потягнути час, розумієш?
— Розумію, — каже Вася. — На, сам потягни.
Він соває мені в писок слухавку, я вдихаю повітря і відчуваю як сильно вона пахне кетчупом, так ніби її хтось довго пхав у відерце зі спеціями, кетчуп просто стікає по ній, мене відразу ж починає вивертати.
— Слухай, — кажу я Васі, — ти тут потримайся, я піду віділлю. Головне — слідкуй за мовою, не говори зайвого! Ти зрозумів? — слідкуй за мовою! Не говори зайвого! Слідкуй за мовою! — кричу я вже із сортиру.
— Алло, — нагадує про себе ведучий. — Ви там ще живі?
— Слідкуй за мовою, — похмуро говорить йому Вася.
— Прошу?
— I не говори зайвого! — додає Вася.
— То про що ви хотіли поговорити?
— Ну, не знаю, — говорить Вася, — про музику.
— Про музику?
— Так. Про "Депещ Мод".
— Чудово.
— Так? — недовірливо перепитує Вася.
— Чудово, — запевняє його ведучий. — Вам сподобалась наша програма?
— Ні, — говорить Вася.
— Чому? — питається ведучий.
— Мені, — намагається пояснити Вася, — не сподобалось про шоу-бізнес.
— Так-так, — говорить ведучий.
— Ви розумієте, — Вася довго підбирає слова, тягнучи час, — я не те що не люблю шоу-бізнес, хоча, мабуть, усе-таки не люблю.
— А "Депеш Мод" ви любите? — здається, ведучий теж вирішив потягнути час.
— "Депеш Мод"?
— "Депеш Мод".
— Ні, не люблю.
— Ну, то може розкажете нам якусь історію? — не хоче його відпускати ведучий.
— Історію?
— Так. Яку-небудь історію.
— Добре, — погоджується Вася, — розкажіть.
— Ні — нервує ведучий, — цe ви розкажіть.
— А чому я? — насторожується Вася.
Тут i я повертаюсь, то там? показую на слухавку, а, говорить Вася, мужик історії розповідає, прикольно, случай, каже він мені, давай проведемо додому телефон, такі речі можна робити.
— То як? — озивається ведучий. — Як із історією?
Вася запитально дивиться на мене.
— Та розкажи ти йому яку-небудь історію, — шепочу я, — а то він не відчепиться.
— Про "Депеш Мод"? — питається Вася у слухавки.
— Про "Депеш Мод", — погоджується ведучий.
— Добре, — каже Вася, — я вам можу розповісти одну історію, але вона, як би це сказати...
— Не дуже пристойна? — хихоче ведучий.
— Ні, — повільно каже Вася. — Вона просто сумна. Розказати вам сумну історію?
— Але вона про "Депеш Мод"? — на всяк випадок перепитує ведучий.
— Та про "Депеш Мод", про "Депеш Мод", — говорить Вася, — не хвилюйтесь. Чого б це я вам розповідав не про "Депеш Мод"? Але сумна.
— Ну, гаразд, — погоджується ведучий, — давайте вашу сумну історію. Тільки щоб про "Депеш Мод", — строго додає він.
— Да, — каже Вася, — про "Депеш Мод". Я коли вчився в десятому класі, в Черкасах, то в мене був друг, ну, не так щоб друг, скоріше просто однокласник, розумієте?
— Розумію, — просто каже ведучий.
— I він в принципі нормальний чувак був, нічим таким особливим не відрізнявся, ви розумієте про що я?
— Але в нього фішка була.
— Фішка?
— Ну, да — фішка. Він, розумієте, як би це сказати — ось ви тут говорили шоу-бізнес, шоу-бізнес, платинові діла і так далі, ну, коротше, ми всі тоді слухали "Депеш Мод"...
— О, — радісно озивається ведучий, схоже він кровно зацікавлений у публічній любові до "Депеш Мод".
— Збирали їхні записи, фотки, плакати, пам'ятаєте?
— Так-так-так, — радісно квакає ведучий.
— I ось хтось із нас, я вже не пам'ятаю, хто саме, подарував йому на день народження плакат Гехана, розумієте?
Ведучий знову радісно квакає.
— I ось він, розумієте, він в принципі нормальний був чувак, але він повісив у себе в сортирі цей плакат і почав дрочити на Гехана, уявляєте?
— Як дрочити? — розгублено питається ведучий. Схоже, він не чекав, що історія буде аж настільки сумною.
— Ну, так, — Вася не знає, як йому по телефону показати, — почав онанувати на плакат Гехана, уявляєте?
— Я кий жах, — каже ведучий. — А ви пробували поясните йому, що цього не можна робити?
— Пробували, — каже Вася, — але в нього фішка була, розумієте? Він цього навіть не приховував — приходив зі школи, кидав портфеля в коридорі — і в сортир.
— А ви?
— Ми — ні.
— Ні, я не про це.
— А, ну що ми? Ми думали, може, чувак так музику любить, може, йому цей ваш "Депеш Мод" так подобається, що він стриматись не може, в принципі, що ж поганого, погодьтесь.
— Хрррррррррр, — хрипить ведучий.
— Але, розумієте, в чому річ — ми йому на якесь наступив свято принесли записи "Депеш Мод", думали він зрадіє, подякує. А він, знаєте, що? Він ввімкнув ці записи і говорить — що за гівно ви принесли? Та це ж, кажемо, той чувак, на якого ти дрочиш щодня, це він співає. Тобі що, питаємо, не подобається? Ні, каже він, не подобається. I вимкнув магнітофон. І більше ніколи "Депеш Мод" не слухав. Уявляєте?
— Да, — розгублено говорить ведучий. Відчувається, що він перевів би розмову на щось інше, але на що ж ти и після цього всього переведеш.