У гнідої від побоїв аж біле щось повиступало. Ой, бідна моя гніда, за що тебе так, за що? Що в тебе нема сили? Бідна ти моя кобила. Сидить коло неї, гладить і плаче. А батько пішов до канави, якою був обкопаний хутір, називався Роздолами, але хутора вже не було, тільки осталися глибокі канави та верби і ще деякі дерева, що їх садили люди, які тут жили. Жила тут і її тітка Оля, найлюбіша її тітка, але як сусід убив и чоловіка за те, що кінь зайшов на межу, вона теж виїхала назад у село.
Батька довго не було, ловив, мабуть, рибу. Коли батько повернувся, вже сонечко звернуло з обіду. Пііда вже встала і жувала траву. Батько подивився і сказав: "Заберемо гречку і поїдемо додому". Ну, думає, буде все добре, вона подавала снопики, а вітчим складав на віз. Ну, поїхали. Сіла на гречку
і сидить. Коли дивиться, якісь зеленіють лопухи з-під снопів
ну нехай там лежать. Приїхали додому, то вже вечоріло, мати вже й вечерю зварила, жде і не знає, що з них такі робітники. Яринка з досади сіла під хатою. Питає мати, чого ти така задута, а вона в сльози. Охнула мати і пішла в хату. Коли чує Яринка, в хаті крик, батько кричить: "Дай сковороду, кажу!" — "А нащо тобі сковорода?" — "Кажу, дай".— "Ой, люди, сказився, здурів, я тобі дам черепка, що кіт їсть".— "Я тобі дам такого черепка, вона мені черепка, мені сковорідку давай!" — <"Ей, люди, здурів, налупив жабів, то дай йому сковорідку, кольку я тобі дам".—"Ти дурна, я коли був у Франції, то це страва лучча за рибу, давай сковорідку".— "Повна піч їжі, а він буде жаби їсти, щоб тебе порвало, на сковорідку та сказися з нею!" І мати вийшла до Я ринки. "Мамо, чого ви сваритесь?" — "А он жаби буде жарити, щоб його лиха година там жарила, от горе, де воно на мене видерлося?" — "Ой, мамо, я ж думала, що він рибу пішов ловити, і думаю, що то в тих лопухах?" Посиділи; Яринка плаче, а мати вже сміється: "От наїсться, та ще почне квакати".
Незчулися, як почалась колективізація, і їхній батько аж підскочив від радості. Поздавав і коні, і все, що там було, і пішов на роботу. Його послали на курси трактористів, і він від радості не знав, що робити. А мати сіла на стільчику коло печі, склала руки та й каже: "Отуди, до чортової матері, дохазяювався, якби я була знала таке, то я і без тебе могла б так зробити". Вітчим каже: "Ой, дурна, побачиш, прийду весною, не на такого коня сяду, як твоя дохла гніда, що он іще плаче за нею",— показав на Яринку. Просвистіла зима люта і бурями, й морозами, й заметілями" що й носа не покажеш, а мати все журиться: "От добра б тобі не було, нема до чого і вийти, одна корівка осталась, аж чудно".— "Не журися, мамо, зате в тебе буде тракторист". Ну й правда. Сонечко пригріло, сніг почав так розтавати, що тільки встигай рівчаки прорубувати — води кругом повно, повна долина в городі. Батькові дали трактора. Ну їхній батько так ганяє по полю, як на загнузданому коні. Прийде додому чорний, заму-рзаний, тільки очі блищать. А мати виходить з водою і рушником на плечах: "Ой, Максиме, який ти чорний". А батько миється, веселий: "Нічого, що я чорний, зате хліб буде білий. А знаєш, цей трактор розвертається на одному місці, тільки раз, і назад поїхав". Дівчата пішли на поле побачити, як той трактор розвертається, бо хвалиться ж її вітчим, що раз — і назад потрахкав. Пішли. Пішли на поле, ага, ось дивись, це він так. Домалювали паличкою корінця і — вра! — вийшла ромашка. Оцс-то розворот. І побігли назад до села, а батько з того кінця поля показався на своєму загнузданому коні.
Запам'яталося їй це славне літо, сонячне таке, пахне огудинням, з'явились молоденькі огірки, груші ранні вже теж сипалися, як град, на траву, жовті та кругленькі, а корінчики тоненькі.
Пахучі такі. Хто не йде мимо, не мине, спиниться і запитає — Що, груші збираєш? Насип-но в пелену, просять, а пелена така, що й відро влізе. Аж біжить бригадир. А здорові будьте. Ох, і груш тут, да'-но в кишеню, бо треба бігти. Завтра на жнива, дівчата. Ей, Надько, Наталко, кажіть там Мотрі, завтра пшеницю в'язати, косарка там таких куп накосила,— глядіть, виходьте всі. Піду далі. Спасибі за груші, Яринко. Ви ж глядіть, на завтра, щоб я не бігав по два рази. Я вас знаю. А Яринка собі стоїть під грушею за тином. Поприходили Надька Окраїнцьова, Наталка Кисельова та Мотря, стали домовлятись. О, дай-но груш; то нате, їх тут — не вибрать. Дівчата, давайте підемо на ніч, це ж далеко, аж на Роздоли, там переночуємо, а раненько встанемо та й до роботи. Поки люди прийдуть, то в нас буде он скільки снопів. Ну, давайте, згодились. А Яринці так хочеться з ними, але ж хіба візьмуть, вона ж курча проти них. Але ж не видержала, сказала. Дівчата, і я з вами, візьміть мене, я ж умію в'язать снопи, і мене навчила мати. Ой, люди, чули чи ні, і воно хоче. Що ж ти там зробиш. На сміх людський, чи що. Ну, візьміть мене з собою, ну візьміть, от побачите. Була дуже добра бідна дівчина Надька. Ну то що, давайте візьмем. А що скаже мати, як оглянеться, що нема і її 'ідиниці, вмре. Ну, давайте візьмем. Тільки знаєш що, у тебе все є, бери на всіх побільше сала, огірків навибирай торбу, оцих груш бери з відро, та хліба, та ще наготуй дві одіялі. Одно постелитись, а друге — вкритись, бо там комарі заїдять, то ще будеш плакать. І отут все поклади, а ми будемо йти, то заберемо, а ти нас доженеш коло Фань-ка, та й підемо. Поки зайдемо, то й темно буде. Ну, схватила грабельки і вйо через город до Фанька. Ну, каже Наталка, Добрі клумаки, поки доліземо, то не захочемо нічого. Ще и цього чорта тягни. Ну, не бурчи, сказала Надька до Наталки, дивися, скільки настаралася, що дотаскать не можна. Да, Да, побачимо, що завтра мати тобі заспіває. А Марина жінка Добра, що вона там заспіває. Хоче ж дочка помогти матері заробити трудоднів. А як Марина взавтра вийде на поле. Ой, дівчата, і кіно ж буде, почали приказувати та сміяться. А Яринці вже не до того, а справді, що ж скаже мати. Буде, бідна, цілий вечір гукати. А, подумає, у баби Гендзюрки. Там ляже спати. Ну йшли, йшли та й дійшли до Роздолів. Це ще колись був там хутір, називався Роздоли, розказує Яринка. Колись, дівчата, жила моя тітка Олька і дядько Василь, і було у їх троє Дітей: Іван, Антон і Антося. Тут всі жили добре, я тільки раз там була ще малою, але пам'ятаю добре, яка у їх була хата, а коло їх жив сусід, називали його Лагута. А як дядька Василя вийшла коняка надвір і паслася собі на городі, по стерні, а копи із житом стояли собі у кожного на городі,— ну коняка вийшла, та ще й перейшла межу до Лагути, і цибала до копи із житом,— як вискочить Лагута та начне кричати, забери, сякий-такий, свою клячу, забери, бо я зара... І побіг до хати. Поки дядько Василь вискочив із хати, то сусід уже вискочив із сіней з рушницею і випалив з неї. І мій бідний дядько і не дриґнув. Убив? Убив. Ой, ти таке страшне розказала, що сюди страшно іти. От уже бійся, каже Мотря; цих Роздолів уже давно немає, одні верби та кущі, де були хати. Ой, ось та канава, що кругом були обкопані Роздоли. Дівчата, кажуть люди, що тут тільки злодії водилися та виходили на шосе, як тільки хто їде кіньми на базар до Житомира чи до Попельні. Кажуть, не одного обібрали. Ну, дівчата, ми придумали чорті-що, і треба було оце йти під ці Роздоли, щоб вони були провалилися. Уже й темно, як його добратися до теї долини, де покоси. Ну вже недалеко, чогось так темно. Дивіться, дівчата, чогось так хмарно, так зробилося хмарно. Дівчата, а наша Яринка вже труситься. Що, захотіла, а сама боїшся, аж зубами цокотиш, ще й нам страху нагнала за того дядька. О, а що вже робила тітка, як убили дядька? Ну вона потім розказувала, що як почула постріл, то виглянула на поріг спитати Василя, що це бахнуло. Але побачила, що Василь лежить на межі, то стала гукати-. "Василь, Василь!" Як до його, а він лежить, і кров коло його, то почала дуже кричати. Хати були далеко одна від одної. І з того горя почала бігти в село, до рідні, бо в селі Яроповичах були сестри і брати, куди їй іще; і не відчувала нічого від плачу і крику; Ну й що? Зібралися всі родичі, похоронили дядька. Такий гарний лежав, як чорнобривець. Я тільки ходила до церкви побачити. Тітка дуже вже мучилася сама з дітьми. Ой, дівчата, ось та долина, де ми в'язали на покосах. Там і станем коло тих кіп. Ой, хтось стоїть у долині, баште, головами крутять. Дівчата, сядьмо. Стоять аж втрьох. Ой, хоч у канаву залазь. Та куди ти влізеш, як тут така глибінь, ще й зарощено. Сиділи вони, сиділи. А ті троє все на одному місці крутяться. Чи переждем ми їх, чи так будемо тут і сидіть. "Ну,— каже Надька,— я найбільша, найсміливіша, то піду побачу, хто то". І пішла, а вони стежили за нею, пішла і стоїть коло їх. Ви бачите, чого вона там стоїть, і чуєте, вона сміється. І так уже темно, що вже нічого не видно. Коли гукає: "Дівчата, йдіть!" — і сміється в долині, аж луна йде полем. Ну що за сказ, чого їй там ще смішно, тут уже плакати хочеться. Тож дурним набрело на думку іти від села в таку далину, і якого чорта, ніби вона кудись дінеться ця пшениця. Лежи у теплому кублі та поспи, то ні, ще й це лихо тягни за собою. Та не обіжай ти її. Вона так старалася, всього нам на виносила, що хватить на добу їсти. Щоб та Марина знала, то вона нам дала 6. Думаю, що й так лає нас, каже Мотря. Підходять до Надьки, стоїть Надька, а коло неї три кущі коров'яка, такі високі та листаті, а цвіт, як голови, стоять собі в долині та поколихуються від вітерцю. Ну й чудовисько, у зріст чоловіка. А вони, а вони... ой, Господи, як почали сміятися. Як узнають узавтра на полі жінки, то засміють нас навіки. Ходімо уже до кіп. Натомилися добре. Давайте постелимо одіяло та сядемо повечеряємо. Почали торбами трусити — ого, сало є, яйця є, огірки. Дівчата, живемо. А ти чого не їси? Не хочу. Що, перелякалася? Ага, страшно чогось. Ніч, темно так, ще й хмарно. От біда, під снопи заліземо. Ну а далі, то як, твоя тітка і досі сама? Та ні. Вона побула років два, тяжко було їй самій. То їй висватали того Грищу, що у нас був фельдшером. Отого маленького? Ага. То як же вона з ним? Така гарна та висока. А він. Господи. Та ще такий ніс, як хто його гирею ляпнув, одні ніздрі стирчать.