вдарилась,
разів два схлишіула
й нема...
В саду під деревом — *
курінь *
Зашуміла шовковиця.
Оріх затрепетав 1.
•]
Там спав Сковорода
годин чотири на добу,
а все ж останнє врем'я
думав 2.
І зараз він прибіг
не від дощу сховатись —
думати, боротись!
Гарячі руки простягнув —
і попливла земля,
а сам возноситись почав
все вгору, вище, вище...
І бачив землю,
всю її неправду, неначе вдень,
так ясно.
1 На берегах рукопису проти цього рядка написано олівцем:
"Шех сигн[альный] пист [олетный] выстрел".— Ред.
2 Проти цього й подальших рядків на берегах написано олів-
цем: "Якась сила потягла його до біснуватого. По дорозі — огонь
в печері Досифея".— Ред.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, N 1248, арк. 3—9)
[III. GRAVE]
...На землі
зв'язана
лежала Маринка.
— Грязь! — розбило сон над садом —
Над ним <сміявся> біснуватий*.
Ніч переснилась,
і дощ одшумів.
Спішили хмари обсушитись,
а небо від краєчку —
мов <антимінс> сріблоглав посиніло...
Ніч переснилась
і дощ одшумів.
І тільки з Києва грозу ще чуть було,
а що саме —
не розібрать.
< Кричав біснуватий і крик...> *
Кричав <далеко> біснуватий*
і той крик... *
(ЦДАМЛМ, ф. 464, on. 1, JSft 1248, арк. 2 зв.)
[IV. GRAVE]
Та ще <немов би коло брами> немов коло дзвіниці
почулось тихе ржання.
Зарипіла брама й зупинилась, когось принявши.
< Когось принявши > <Знов на місце вдарилась >
<0, знов>
Та от знов на місце вдарилась,
разів два схлипнула — й нема.
Почав круг церкви сторож в калатало.
Сковорода:
всяк єсть там, де серцем сам.
Ченці:
— Та ми не про те,—
ми завжди раді ближньому служить.
Сковорода:
покиньте рясу,
пахать ідіть.
<Іустин> Досифей:
Ні, справді.
<Вони питаються: як бути?>
Нехай ти нас, ченців, не любиш,
<нехай
але скажи ж — ти ж наш Сократ І ти Діоген! —
Скажи! Ти всі закони знаєш.
Чи довго буде нас терзати унія [?]
Нехай ти іудействуєш> <і мрієш про якусь >
<і мрієш
нову людину утворити >
< (Сковорода всміхнувся) > < (Сковорода загруз бровою) >
Нехай ти іудействуєш і <Нову Людину мрієш > Нову
Людину
< (Сковорода загруз бровами) > < (Сковорода всміхнувся) >
< (Сковорода загруз бровою) >
Але скажи: ти ж маєш Бога! —
< (Сковорода всміхнувся) > (Сков [орода] загруз
бровою)
Невже тобі нічого він не каже,
що <наш край унія терзає? > <край наш терзає унія?>
край наш унія терзає?
<3а православіє> <Що за православіє боротись треба>
Що треба боронить благочестиву віру
<3а пр[авославіє боротись], а не маніхействувать>,
а ти все маніхействуєш.
< 3 [асміявся Сковорода] > < (Сковорода схопився) >
Сковорода всміхнувся:
<Чи то> Глухим дзвонити [?]
А оріхові бороди < кругом вколючились у нього > уважно
вколючились <на нього > з усіх боків
і ждали, що він скаже.
<— Я бачу, що ви шпіц-буби*,
або, по-нашому, розумні дурні — не більше. > *
<— Православіє — така ж секта, як і інші віри>
9*
259
<А там, де сект[и]> < всяка ж секта ттахне власністю>
<А де власність — тут нема головної мудрості >
Замовкла братія.
(ЦДАМЛМ, ф. 4С4, огі. 1, № 1248, арк. 10)
[V. ОБАУЕ]
Сковорода:
— Всяк єсть там, де серцем сам.
<Ч е нці:>
— <Та> ми не про те:
ми завжди раді ближньому служить.
— Покиньте рясу, пахать ідіть.
(Павза, немовби хто з досадою руками: ну от?) *
<Ченці:> <Іустин:>
— Ні справді.
Нехай ти нас, ченців, не любив,
нехай ти <іуд[ействуєш] > маніхействуєш і Нову Людину
знічев'я мрієш утворити,
але скажи — ти ж маєш Бога! —
(Сковорода загруз бровою)
невже нічого він тобі не каже,
що край наш унія терзає
<що б> <на фоні сміху рококо, > 1
< (Сковорода всміхнувсь) >
<на тлі байдужого пізнання >
Чи може ти, глухим дзвонивши, й сам уже оглух
навіки?
О мізантропе! *
Оріхові бороди < уважно > вколючились з усіх боків
1 ждали, що він скаже.
< Сковорода:> То де ж тоді < шукати правди > шукать
нам правди,— де?
< (Сковорода всміхнувсь) > (Сковорода всміхнувсь)
<...я тут, тут, тут,
затріпотіло в листі, скотилось по даху>
<сл[іпучо]> <і навхрест блиснуло без
підтвер [дження] >
Збоку на берегах дописано олівцем: "Апулей".— Ред.
<і навхрест тут блиснувши, над всім прореготало,
в жилетку сміх свій заховало
й не прогриміло >
Ти ж чув про грамоту цариці *,
про Мелхиседека <і> про ножі*.
<Сковорода:> <Ченці:>
— Скажи ж:
<наш народ — це> народ наш —
чи може ми та жертва рання?
Сковорода: ...на фоні сміху рококо, ^
на тлі байдужого пізнання1
— <Чи, може, нам пійти на прощу? >
— Народ піднять на бій чи й нам пійти на прощу? *
Сковород а: <все спотикаєтесь > <він 1
спотикається >
ви спотикаєтесь об Польщу.
— Ти нас немовби на бруску тримаєш *
і <не кажеш> нічого не кажеш*
Оріх [ові] бороди одколючились *
і з жахом одхилились *.
<— Чи, може... ти глузуєш> Ой щось ти з нас
< смієшся > *
Так де ж тоді шукать нам правду, де?
...я тут, тут, тут —
< скотилось по даху> 3 скотилось по даху,
затріпотіло в листі
і, навхрест зблиснувши, <як в Арістофана> як в комедіях
Арістофана,
< перед тобою > сміх душить свій почало —
ой клобуки, та перестаньте ж.
1 Збоку дописано: "Мій жребій з голяками".— Ред.
2 На берегах рукопису дописано:
"Один з ченців: "Насамперед треба німців (учених)
вигнати, бо від них все <лих[о]> зло".
"Розуму закони". Ваг[алій], ст. 280."
"...бо я виливаю, власне, вирізую не з воску, а з міді та
каменю. (X і ж д е у, нібито слова самого Г. С [ковороди])"
"Ви ножі, а я брусок.
<І я гостритиму,
аж поки вас не перегострю>
І я гостритиму вас,
аж поки не перегострю".— Ред.
3 Дописано червоним чорнилом: "(ринва)".— Ред.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1248, арк. 11)
[І. ШБОШТО. РШАЬЕ]
День хирявий, хмурний, хмаристий.
Поділ розсипавсь при воді
< ворушиться, шумить в тумані > і торгував в тумані.
Дніпро ж немов < стоїть > стояв на місці
сліпий-сліпий та більмастий
< більмастий >
і не <знав, куди свої сльози посилать >
знає, куди сльози свої <куди скарги, куди
посилати >,
куди скарги < свої > посилати —
чи до моря, моря < всесвітнього океану >
всесвітнього <всеводного братерства >,
чи до Москви, <до Малоросії любителів,
[що] за нього дбають день і ніч> назад.
Як став Сковорода —
<то й сам і себе, й світ увесь забув од горя>
<то й сам забув і себе, й Київ, і світ увесь. >
усе забув од горя
<од горя,
од горя.>
Стояв так не годину,
все поривався говорить.
Простягне руки до Дніпра
та й знов тремтячі <тихо> одведе,
< тихо,
немов воздух >
<воздух
неначе одведе >
немовби воздух
< прийме > тихо прийме.
Сльози гніву,
1 На берегах напроти дописано: "Каліки".— Ред.
бурі серця великого
говорить не дають !.
Стояв так не годину,
< хтозна-скільки... >
Аж загудів гладкий далекий дзвін.
Карнавками плакучими Поділ забрязкав,
а там ізліва, справа, всюди, скрізь —
плакучі, слізні та єлейні.
Забув Сковорода неділю,
забув себе, <і місце > годину й час,
лиш все <мі[нився] у> в лиці своїм мінився,
<та з одного на друге місце перебігав >
<та з одного перебігав на друге місце, обороняючись, >
мов дзвони ті
то вороги були <його>
<і все його били, били били,
мов догматами забить хотіли живую душу
одступника. І що дивніше — найперша Софія
ударила>
і били його, били <його>,
догматами сухими забивали
< любителя свободи одступника. І що дивніше — перша
вдарила Софія >
< свободи любителя одступника >. І що дивніше —
перша вдарила Софія.
І древнє своє ластовиння
(ЦДАМЛМ, ф. 464, on. 1, Кя 1257, арк. 1)
[II. RISOLUTO. FINALE]
<М'ягкою> < Дебело-огрядна княгиня >
<бані золоті, мов груди голі, в небо випнула >
<А через > <Київ>
<до неї Михайлівський на сонці ржаво рже.>
< Софія теж>
< Софія ж жовто-блакитне ластовиння попудрила туманом,
попудрила, нову прибрала одіж>
Софія ж,
древпє своє ластовиння попудривши,
< підперлася оградою > вона підперлася оградою,
і сіла між церков старих, що хрестяться,
ой боже мій, все хрестяться.
< Софія пір'я дере і все розказує,
як вона то колись дівувала >
Нум драти пір'я, а я вам розкажу,
як дівувала я колись.
Бувало, підуть дзвоні у танець, візьмуся в боки <я> —
так тільки Десятинна поглядає.
До Візантії чуть було, як підківками одбивала.
Що тих гетьманів я міняла!
А от же кожен руки цілував
і присягав на вірність,
<бо народ держати
треба було>
<бо народ держать було в покорі треба >
бо треба було <народ держать >
народ держать.
< Софія теж. Не ви [терпів Сковорода]
Ну нехай... >
1. Не видержав Сковорода:
<б[решеш]> Софіє, не бреши! не вдержиш
народу цим.
Якраз в тобі почнеться нова церква,
нова премудрість < проста > красна,—
та не по-темному, а просто.
Не через двісті — через чотириста, а буде!
Не видержав Сковорода й побіг,
побіг униз,
через торжища,
пішов понад Дніпром,
все далі, далі.
А вслід йому "анафема" кричали дзвони
і смрадний дух десь із Подолу доганяв,
і гнав його на села — туди,
<де ще майбутнє
туманом окрите >
<де ще майбутнє
з туману ледве вибивалось >
де ледве ще з туману
майбутнє вибивалось.
А ген за полем, [за горою
Лавра богобоязлива
перстом у небо указує,
навколо гордо позира.]
< Тільки Андріївська не дзвонила >
Одна тільки церква не дзвонила —
Андріївська.
Як лялечка, як панночка <во[на]> <вона>, стояла
над горою.
Стоїть, не журиться —
упасти не впаде:
кріпкий під нею чорний горб,
<аби тільки > як не дзвонить, то видержить.
<То ж> цариця поставила в знак приязні киянам —
< своїм > < мовби > немов хотіла цим сказать,
що Україна
отак в Москві над кручею, над прірвою поставлена.
Ось тільки задзвони,
збунтуй той чорний грунт —
<на сто літ підеш> на віки пійдеш в прірву,
дощенту рознесем!
<А сльози >
День хирявий, хмурний, хмаристий.
<Київ> І кволий Київ
ворушиться в тумані,
як сонний.
Здається, світ увесь заснув у лжі, в неправді,
у насильстві.
А дзвони гудуть,
а дзвони присипляють:
Спи, спи, < нічого боятись > місце добре, нічого
боятись.
<Отак> з[аспи...] спи.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1257, арк. З, 2, 3 зв.)
<І враз йому війнуло трупом.
Козац[ьке тіло пригадалось] >
І відступивши від Марії,
він їй руками посилав прокляття —
Іди! іди! — хотів їй крикнуть <на весь світ>,
а мо' й кричав,
та тільки голосу не чуть було,
як у <того> козака,
що у рову він бачив.
— І-ди, не муч мене, іди.
< Марія ж тільки усміхалась >
< Чоловік > < Офіцер > Чоловік підійшов,
брязкаючи шаблею.
— Ось, любий, мій учитель,— і зареготала.
І обоє, взявшись за руки,
нахабно дивились
на Сковороду,
і тільки в Марії
в очах — огонь
мигне
і згасне.
(ЦДАМЛМ, ф.