Але гідні жалю люди, котрі це засуджують. То слабохарактерні нікчеми, які не мають смілості, ані мудрості, ані сил для того, щоб щось поправити в житті або принаймні глянути правді у вічі. Хіба люди винні, що більше надій покладають на речі, ніж на прогрес? Це ж менш небезпечне, ніж реставрування ідеалів. Для істориків і економістів фетишизм — прекрасний індикатор, що вказує, наскільки справедливий суспільний устрій.
Дома Левадиха розповіла мені, що в селі ходить чутка, нібито заарештували Миколу Павлюка. Схоже, на те, що Микола — комуніст.
Розумні хлопці з народу, здібні керувати державою, щось робити для того, щоб не допустити нового нашестя, переселяються до в'язниць, а державою керують блазні. Треба забрати Миколині рукописи. Я виношував, було, думку підказати йому, щоб написав книжку. Це був би твір, який навчав би любити свій край, ще так слабко нами усвідомлений, як середовище, де ми сформувалися.
Загата замерз, п'яний, передріздвяної ночі. Замерз, тричі проспівавши в сотні, у день свого народження, на двадцять сьомому році життя. Він лежав на майдані перед церквою з перекошеним ротом, скляно дивлячись на баню. Години зо дві біля тіла товпилися люди. Калина коценіла в головах з оксамитне чорніючими від німого ридання губами. У ногах тихо скімлила, поклавши пащу на лапи, сука. Бабоньки півголосом перешіптувалися, тикаючи на суку, і важко було зрозуміти, кого їм більше шкода — титаря чи собаки, що тужила за господарем. А під тином стояла, витираючи хустиною очі, Ревека.
Охітва недбало махнув навхрест кропилом, нашвидку відчитав молитву. Підкотила підвода з труною. На цвинтар рушила Загатиха, сука, позаду попленталась Ревека. А чесні християни подалися за Охітвою на відправу.
Перша безглузда смерть після війни розбудила в мені нез'ясовну ненависть до всього. Вона трохи притихла лиш через кілька днів, але в опаловій темряві душі продовжував тліти огарок недоброго. Біля нього витанцьовували зловісні блиски, здіймались вихрами полум'я у снах, поки щоночі не почав снитися охоплений синіми язиками вогню мрець — іноді Загата, іноді хтось інший, досить знайомий мені з обличчя, але я не пригадував його прізвища.
Облягали думки про те, що з недавньої пори мені пішов двадцять п'ятий, до п'ятдесяти навряд чи дотягну, отже, треба поспішати... Досвітками, задихаючись кашлем і хапаючись за серце, я з огидою поглядав на валізу, де зберігалося фронтове золото, Я ладен був його розтринькати, аби не пекло очей, як незакінчена осоружна робота.
Терпли пальці на ногах, ліва рука під кінець дня дерев'яніла. Голова розколювалась од болю, ночами не було чим дихати, і, незважаючи на люті морози, я спав при відчиненому вікні.
Я не щадив себе. Мої вужівки-руки безперестанку піднімалися й опускалися, наповнюючи каменоломню приглушеним гримотом. Пальці опухли, безкровні нігті блищали, мов черепашача луска. Я з жорстокістю ламав їх, поки вони не починали згинатися.
По йордані виходив затемна. Поки доберуся, вже й розвидніє. Люто я орудував. Спустив на шкарп, у сніг, силу каменю.
Якось спіткнувся на стежці. Під ногами валявся брезентовий плащ, начиння розкидане. Я обійшов каменоломню, проте свердла ніде не було.
Я чогось чекав — і дочекався. Це не жарт. Одні мені заздрять, інші недолюблюють за те, що я нікому не скаржуся і не прошу допомоги, треті мене уникають, як судді, який знає їх провини.
Молотковський недовірливо косив очищами, потім повільно обвів поглядом наповнену димом кузню, мов пропонуючи: шукай.
— Хто ж згріб?
— А в мене свиснули деталі, так що це ніяка не помста. Ні, пане Повсюдо. Я сьогодні збирався складати і...— він сердито махнув рукою. — Ніяка робота не йде. Підігнав, повідшліфовував, навмисне затримався, бо вечоріло, а я хотів докінчити при денному світлі, і...
— Може, ви комусь хвалились? Розумієте, не така шкода, як невигода. Я поспішаю. Я дуже поспішаю, пане Молотковський.
— Я чогось гадаю, що це Головацький позичив. Злодій першого гатунку. Ревеці до нього як землі до неба. Тепер я недовірливо глянув на Молотковського.
— Це скидається на партійну ненависть.
— Ну, пане Повсюдо! — Він навстіж відчинив двері, наче запрошуючи в свідки січневий день.
— Ідемо до Головацького.
— Е-е, незручно ж-ж-ж.
— Селянська неотесаність повертається то злобою, то фанатизмом.
Молотковський зміряв мене похмурим поглядом.
— Згляньтеся, пане Повсюдо!, Не в неотесаності справа.
— Як хочете,— розсердився я.— А Головацькому я зніму його дурну голову. Молотковський притьмом вискочив за мною.
— Пане Повсюдо! — гукнув він. — Чи чули ви, що в Харкові поновилися Ради?
— Ні,— зупинився я.
— Поновились. Тепер Директорії каюк. Петлюра цофається.
— Того ви боїтеся зачепити москвофіла? — розсміявся я.
— Не того. Бити його — однаково що німину. Треба народові показати, куди вони гнуть.
— Ось і покажемо. Зігнемо його і відшмагаємо. — В його присутності я не міг довго злитися, та він все ще не вірив, що я облетівся і жартую.
— Не так,—сумно заперечив він.— Правдою їх треба притиснути. Правдою...
Дружина Головацького — присадкувата зизоока жіночка з порепаними від тяжкої праці руками — сказала, що чоловік подався на хутір до знайомого коваля, і накинула на двері защіпку.
— Ой, корові пора дати кукурудзиння.
Полишивши мене серед двору, вона пішла до стайні. Я вирішив чекати, бо часом подаруєш дурничку — втратиш усе.
Головацький повернувся через добру годину. Підсунувся цибатий, довготелесий, напідпитку. Я заглянув у його хитрі, полуджені золотим нальотом очі і чогось подумав: "Він".
— Дай боже здоров'ячка! — Головацький сполохано озирнувся навколо.
Я мовчки взяв його за лікоть, одвів трохи, хоч поблизу нікого не було, крізь зуби процідив:
— Я за свердлом, пане Головацький. Почуваю себе погано, хочу швидше покінчити з тим каменем.
— Але ж я богові духа винен.
— Коли свердло до вечора не буде, на місці, я постараюся, щоб вас вигнали з вашої партії.
Головацький ошелешено переступав з ноги на ногу, ніби його судомило в колінах. Проте він швидко отямився.
— Хто вам це сказав?— нагло визвірився він.
— Ручаюсь — виженуть. Я не хотів би, щоб між нами починалися чвари через шматок залізяки.
Обличчя його заплямилось рум'янцями. Я пішов з обори, а він перевальцем попрямував у город.
На майдані я стрів Ревеку.
— Знов на мельдунок? — криво засміялась вона. Щоки її пожовкли і зсохлися, очі посоловіли від туги за Федором. Видко, одцвітає дівка.— Як з хатою, Прокопе?
— На ній мені світ клином. Додому, Ревеко? — спитав я.
— Еге.
— Я теж. У мене вкрали інструменти. Почуваюсь, як у сорочці з чужого, плеча.
— Як?
— Вкрали. Схоже — Головацький.
— Зима якась непевна,— цмокнула Ревека. — Почнуться в полі роботи, то люди полагіднішають. Тепер ніби хто їх з мішка випустив.
— Колись батько розказував про дивного цадика. Міг вгадувати майбутнє, лікував, то з'їжджалися зі всіх сторін. Але свої тримали "диво", не випускаючи ні на крок, у темній хаті, щоб не розсіював уваги. Та не впильнували. Цадик утік до міста, мекав вулицями, качався, іржав, рикав. Його схопили, зв'язали, доставили додому. "Що ж ти натворив? — питають.— Що з тобою?" — "Ви мене держали взаперті. Малим я не вибігався, старшим своє не відбешкетував, от і спокусило". Те саме війна зробила: загнала людей в конури, то огинаються; кров, як казав Гривастюк, угамовують.
— Чи тільки війна? — Розлогі Ревечині брови стріпнулися, і зійшлися рівчаком морщинки над переніссям.— Таке життя з давніх-давен.
Якийсь час ми йшли мовчки. Потім Ревека спитала:
— З Мариною помирився?
— Я з нею не сварився.
— Хазяйновита жінка, гарна... — Ревека сповільнила крок. — Не те, що нинішні дівчата. Лиш для ліжка, як, приміром, Кухарчукова Орися...
— Неправда, Ревеко. Гривастюкова Гафія має звідки, та не гордує роботою.
— Як тобі так ліпше думати, най буде так.
— А що, женитися з удовою?
— Яке маю право радити? — Вона пішла швидше, губ торкнулась невиразна усмішка.
"Мабуть, кожному буває трохи відрадніше, що життя його робить щасливих винятків".
— Якось бачила — спішить до Левадихи, аж захекалась. Просвітліла, як сонце.
— Знахарюють.
— Гляди...
— Не боюся.
— А я не кажу, не виправдовуйся. — Обличчя її застигло під висохлою жовтою шкірою. — Так-так, завтра до Грушівки мушу йти, щось тітка заслабла.
Свердло і все начиння були акуратно складені в печері і накриті плащем. Сніг замів сліди, та мене не треба було переконувати, що побували тут Головацького чоботи "сорок шостий, трохи тиснуть".
До обіду я дірявив скелю і думав про Ревеку. Була в неї а Загатою оргія чи поема? Стало шкода обох. Вони жили потайсвіту "минаючим днем і стікаючою ніччю".
Обідав дома. Левадиха дала листа від Покутського. Кожним словом майстер дякував за посилку, аж ніби вирізьблював словами ту вдячність. Питав Покутський, чи гладко мені зійшло у Тернополі. Ще б пак!.. Лист був довгий, на чотири аркуші. Покутський розписував, який голод у Львові, яке безробіття. Заворушилися Дрогобич і Борислав, на порозі голодова революція. Петрушевич мав виголошувати промову, та відмінили, бо, видно, боїться появлятися серед людей. У промислових містах утворюються Ради, вони намагаються навести лад у постачанні продовольства, але урядовці ставлять їм палиці в колеса, конфіскують продукти для фронту.
Словом, з його повідомлень важко було визначити, коли громадянство більше любить свою вітчизну: тоді, коли міністри обіцяють рай, чи тоді, коли вони плюють на державу.
Прибіг задиханий Ілля Гордій. Сказав, що із Залісся привезли чотири кулемети, комісар призначив мене командиром сотні спеціальним розпорядженням, але віднині сотня називатиметься алярмовою.
— Гривастюк наповідав, щоб ти конче навідався до канцелярії. Треба описати зброю, скласти списки людей і ще там щось важливе вирішити. От здорово!.. Але де дістати тютюну? Перед тижнем продав за триста крон два кіло смальцю, в акурат вистачило на півтора кіло самосаду. Та вчора підпили трохи і висмалили до корінчика.
— Як у тебе закінчилося з Лободою? — поцікавився я.— Партизувався наново?
— Розпрощався з радикалами. Націоналісти прийняли і не питали, чи знаю програму.
— Виплутався?
— Надув, як циган коня перед торгом.
— А націоналісти мають програму? Зрештою, усі ці твої партії, здається, керуються одною програмою, якщо вони мають її взагалі.
— Аякже,— відказав він, пустивши баграми навскіс чола кошлаті брови.— Повинні б мати.
— Мені написали зі Львова, що ріпники в Бориславі домагаються націоналізації промислів.