А якщо горя навколо стільки, що ні розумом обійнять, ані у серце ввібрати, як людині чутливій на світі білому жить?
А вранці пішла Уляна по кутку, до людей хутірських і за двір Загальний, просячи дівчат, незайманок, що тільки-но дівувать починали, просячи прийти до неї, Семирозумихи, на вечорниці, Із п'ятниці на суботу, а батькам своїм сказати, що у неї, Уляни, і заночують, І згодилося сім пуддівок прийти до неї на усю ніч, а їй сімох і треба було. І попросила Уляна у сина Кузьми лампу гасову, дванадцятилінійку, і в своїй лампі скло помила, висушила, гніт новий вкрутила і гасом запаслася. І вікна халупи своєї завісила вона щільно, щоб І промінчик на вулицю не процідився. А як прийшли до неї дівчата, з Хутора та вулиць ближчих, семеро їх було, як квіточок у вінку, не сказала вона їм правди, бо рознесеться по селу, а із села — і далі, а сказала так: "Дєвки-незайманки! Прийшли до мене людяки із мньовського берега і просять мене помогти їм у біді їхній, а я — вас прошу, бо ніхто, окрім вас, сього не зробить. Занадилася у село Козероги, на Мньовщині, одкуль невістка моя родом, Кузьмина жо'нка, баба-повітруля, відьма по-простому, і наслала повітруля такеє^що нема дощу там давненно, болото горить уже котрий місяць, діти хворіють, а дорослі зникають невідь-куди, наче крозь землю провалюються. І ніщо їм не помагає і не поможе, як ми з вами не поможемо, виткавши та вишивши рушник-обиденник, до схід сонця, як сеє ще баби-прабаби робили, які щось знали. Клали вони такий рушник-утиральник на роздоріжжі, або на хрести натягували, або вулицю застеляли, і нечиста сила безслідно зникала з тої місцини невідомо куди. Тож і ми мусимо так зробити, аби порятувати сусідів наших через річку Невклю, адже нечисть тая і до нас завтра може перекинутися. Ви теперечки сильно грамотні і можете підсміюватися над словами старої Уляни, але не поспішайте сміятися, а подумайте над тим, що і до нас люди на сій землі жили тисячоліттями, із покоління у покоління, і не були вони дурніші од нас…" І пішла Уляна в комору, і дістала із скрині полотно сирове, непране, яке берегла з весни минулої, на такий ось випадок. І годилося те полотно на рушник-обиденник, так її ще Нестор Семирозум навчав, як живий був. І розстелила Уляна полотно на столі, а навколо столу дівчата сіли. А лампи гасові горіли над столом, як сонечка в небі. І одна з дівчат посередині сувою стала узор вишивать, а інші — з країв, по мережці. Уляна ж подавала нитки їм, муліне, і приговорювала про себе, в куток, як навчав її покійний Нестор. І ще сонце не зійшло над Пакулем. ледь-ледь біліти почало, а дівчата-незайманки вишили того рушника. Дякувала їм Уляна як могла, кожній по хустці крамничній вручивши, бо грошима не можна було дякувать. І провела вона дівчат із двору, а сама стала в дорогу далеку збиратися. А ще не вкрилася Невкля кригою, хоч пізня осінь була, ще ходив катерок до Мньова із центру обласного, і до причалу пакульського він приставав. І не сказала Уляна нікому, навіть синові та невістці, куди їй дорога стелиться, а просила тільки за курми та козою наглядать, бо це вже вона козу тримала. І не сказала вона нікому, бо так треба було, а пішла стежкою, поза коморами, повз Вишневу гору до причалу, щоб менше люду дорогою зустріти. І як прийшла Уляна на причал, тут скоро і катерок причалив. І запитав у неї матрос, який сходні круті опускав: "Куди се ви, бабо, по сходнях деретеся, як курка на сідало? Луччей би ви домували, аніж у таку негідь по Невклі назустріч зимнику пливти…" А вітер справді колючий, крижаний вздовж ріки нісся і шуга в березі уже ледь-ледь бриніла. "Треба бабі, дак і дереться!" — відповідала Уляна, намацуючи правицею складеного учетверо рушника на грудях, під ватянкою, перехрещеною хусткою вовняною. І хоч довго пливти було до Мньова, Радуль, Смоляж і Ловинь проминаючи, промішаючи вустя річки Сиволог, болото Замглай і ліси Сіверські, майже не заходила до салону, у затишок, а день цілісінький простояла на кормі, де ляпаси стрічного вітру менші, слабші, дивилася на беріг мньовський, і вуста її ворушилися, заклинання нашіптуючи, яким навчив колись Нестор Семирозум. "Що ви, бабо, туточки ворожите? — запитував матрос, вибираючись на холод, аби опустити сходні на дощаті причали сільські, у Радулі, Смоляжі та Ловині. — Ходіть луччей у тепло!" А Уляна віджартовувалася: "Якщо й ворожить баба, то не на зло, а на добро, не відьма ж вона…" А рушник-обиденник з-під ватянки, з-під хустки вовняної, перев'язаної навхрест, рвався, наче здобувався раптом на крила, готовий летіти на беріг мньовський, попід хмарами осінніми, низькими, Уляна ледве стримувала його.
Уже стемніло, коли причалили до мньовської пристані. Блимала лампочка електрична над ґанком річкового вокзалу, але світло її губилося у відблисках червоних неба, що вже пашіло над болотом Замглай, наче хтось невидимий небесну піч розпалював. Великих дощів так і не випало впродовж осені, торф тлів і тлів. "На кого люди, на того і Бог", — подумала Уляна, обминаючи вокзал річний, міліціонера з двома тінями — від лампочки і палаючого неба, прольотку на дутих шинах, що її прислали до катера по якогось начальника, і пірнаючи у вуличку, що зміїлася вздовж Невклі. Залишившись "індусом", не забажавши вступити до колгоспу, як його не додавлювали, Кузьма частенько підробляв у Мньові, на будівництвах, не з'являючись на очі пакульського начальства, аби трохи забуло про нього, і по кілька місяців, і Уляна провідувала сина. Тож знала Мньов добре, виходила його вздовж і упоперек, чекаючи Кузьму з роботи. І цієї осінньої ночі вона, мов голка крізь шитво. снувала по його околицях, з вулички у вуличку, од крайнього двору до крайнього, по межах та полівках, розв'язавши вовняну хустку на грудях і розщебнувши ватянку, бо рушник-обиденник був як живий на грудях, тріпотів вишитими краями, мов крильми, пориваючись летіти, жадібно ловив запахи і звуки містечка, що їх приносили пориви вітру, шипів як гусак, ніби справді відчував десь поруч невидимого ворога. А темрява над нічним Мньовом гусла, твердла, збивалася в грудку, наче масло у сулії із молоком, яку колотять у руках, хмари затягай криваву рану неба, сіялася мряка. Обійшовши з рушником-обиденником містечко, Уляна знову вийшла до Невклі, але уже з іншого боку, ковзнула вуличкою у бік вокзалу річного, над ґанком якого так само блимала крізь дрібний дощик електролампочка, а міліціонера уже не видко було, і не було прольотки, і нікого, і нічого, лише ніч та мряка. Тут Уляна ступила у власний слід, виписавши коло навкруг Мньова, і щось у містечку стрепенулося, скинулося, наче велика риба у ставкові, старезна щука або старезний сом, що досі непорушною колодою лежав на самісінькому дні, у муляці, але несподівано сплив наверх і, відчувши доторк сіті, ударив могутнім хвостом, погнав до берега хвилю. Щось змінилося у містечку, якась нечиста сила, що досі всевладне порядкувала над людьми, відчула на собі вузду і боронилася силі світлій, Білому Богові, як могла. Тепер Уляна, відчуваючи на грудях живе пульсування рушника-обиденника, пішла сошею до центру Мньова. Містечко спало, лише де-не-де в канцеляріях блимало світло, тут ті, кого ще не встигли арештувати, вдавали, що працюють, як працює ночами у Кремлі, із думою про народ, вождь і учитель товариш Сталін. І прийшла Уляна у центр Мньова, на май/іан широкий, на розпуття, де три дороги перехрещувалися. Ніде й нікого не чути було, не видко, наче вимерло містечко, лише дощ шелестів об сухе листя в парку, по той бік дощатого парканчика. І відняла Уляна рушник-обиденник від грудей, немов немовля, і розстелила його на середині майдану, і був рушник завдовжки аж сім аршин, так треба було, так навчав її Нестор Семирозум. І перехрестила вона рушник тричі, і пішла від нього у ніч, у бік річного вокзалу, звідки рано-вранці відпливав катер у зворотну дорогу. А вже ніч минала, і страх облітав із душ людей мньовських, як листя з дерев, шерхотів крижаним дощем, звивався, як вуж, чорним веретеном, і повз із містечка на болота, на нетрища, Уляна це відчувала, і раділо серце її, що зробила щось добре для людей тутешніх, одігнавши нечисть…
Зеки працювали на Об'єкті у дві зміни, по дванадцять годин на добу, працюючі змінювалися опівночі і опівдні. Тієї ночі усе було як звичайно: без десяти дванадцята до Об'єкта підійшла колона спочилих в'язнів, назустріч їй із горловини, ледь висвітленої вервечкою блимаючих під стелею електролампочок, брели, повзли, в багні, в поті, в крові, ті, хто щойно відпрацював зміну і залишився живий, не привалений землею, не придавлений вагонеткою, не застрелений охоронцем. Змій, розлігшись на усе Змієве урочище, із хвостом, заземленим під русло Невклі, байдужне і сито переварював бідолах, кому тої зміни не поталанило і хто уже ніколи не вибереться із горловини, не погляне на світ Божий. І раптом щось перемінилося у світі. Змій тривожно стрепенувся, загула земля, труснуло беріг, неподалік берега Невкля вибухнула високою хвилею, а відтак на місці хвилі утворилася широчезна лійка, вирвисько, здатне, здавалося, всмоктати у себе, закрутити геть усе, навіть хмаристе, підсвічене пожежею на болоті Замглай небо. А в тунелі нижче дна Невклі заклекотіла вода. Спершу вона цідилася із стін тунелю тоненькими потічками, навздогін зміні зеків, що залишала Об'єкт, відтак підмиті стіни упали глибами землі, болота, мулу і вода рвонула в тунель, уже ніким і нічим не стримувана, змиваючи на своєму шляху усе живе і неживе: людей, коней, вагонетки, підпорки, бетонні плити, рейки… Люди, у кого ще залишалися сили, рвонули до виходу з тунелю, давлячи собі подібних, але уже. обезсилених дванадцятигодинною роботою, голодом, розпачем, страхом. Крик, страшний, нелюдський, народився десь у череві Змія, вихлюпнув із горловини на будівельний майданчик, де, в оточенні вартових із вівчарками, стояла колона спочилих зеків. "Трубу прорвало! Трубу!" — долинуло до капітана Альохіна, що, як і кожної ночі, на перезмінках, стояв трохи збоку, стежачи за порядком і похльоскуючи по голянищах хромовиків спеціально для нього сплетеною давно загиблим у тунелі зеком нагайкою. Він скинувся, як нахарапуджений кінь, і побіг до тунелю, шмагаючи навсібіч нагайкою, наче косою, щоб звільнити собі дорогу від зеків.