Христя коло печі присіла.
— Нащо? — гарикнув Загнибіда, гостро глянувши на жінку, і, похитуючись, повернув у світлицю.
У Христі аж дух сперло в грудях, поки Загнибіда допитувався; як же він пішов, а за ним і Олена Іванівна, вона мерщій тихенько покралася у сіни, дослухаючись, що буде далі... "Коли знову здійметься буча по-вчорашньому — кину, утечу додому!" — рішила вона.
Скільки хвилин пройшло незамутної тиші. Це зразу наче у дзвони вдарено.
— Жінко! — гукнув Загнибіда.
— Я тут, — почувся її тихий, болісний голос.
— А-а... ти тут... А я думав, пішла куди. Може, кого кращого знайшла?.. Га?.. Кращого?.. Сідай отут проти мене, дивись мені у вічі... Тільки й добра у тебе, що очі... а то все — кат знає що!.. Дивись на мене! — вередував Загнибіда.
— Та я ж дивлюся.
— Дивишся?.. Дивись, поти я не засну... Коли ти вірна жінка, богом дана, ну, і дивись, і доглядай свого чоловіка!.. Ти бачиш — я п'яний... Ну, і доглядай мене. І засну — доглядай... І за сон не ручайсь... Бо я й сонний устану і піду до других.
— Що ж мені казати? Твоя воля, твоя й сила! Уже ж я тебе не вдержу.
— Не вдержиш? А держиш... О-о, ви гарні! Всі ви гарні та тихі... А сто чортів по сто гнізд звили у вашій проклятій утробі!.. Ні самі не живете, ні другим не даєте жити... Мало вас бито, мало вас вчено... он то що!..
Далі його голос обірвався — затих. Христя довго дослухалася, та вже більше нічого не вчула; коли-не-коли тільки доносилося до неї важке зітхання та плач... Христя на пальчиках покралася з сіней у кухню, з кухні — до світлиці. Двері з кімнати були трохи одхилені, і Христя зазирнула в щілину. Загнибіда лежав на ліжку, закривши очі й розкривши рота; його високі груди важко піднімались та опускались... Загнибідиха сиділа проти його. На її зблідлому лиці ще видні були сліди сліз; почервонілими очима дивилася вона на його; туга, скорбота та несамовита мука світилися ними...
Несподівано вдарено в церковного дзвона. Зично і голосно розкотився його товстий гук... Христя кинулась; кинулась і Загнибідиха; Загнибіда тільки розкрив очі, бликнув на жінку — і одвернувся до стіни. Христя мерщій покралася назад у кухню.
Важкі думки обняли її голову, тяжка туга сповила серце. Учорашнє ще стояло перед нею; гірке та образливе, воно ще не пройшло, не утихло; а тут і сьогоднішнє підновило... Бодай ми не родились на світ, коли над нами отак Знущатися!.. Он, вивернувся, як кабан, вередує... А ти сиди над ним, дивися на його задуту пику, слухай його варнякання і, проклинаючи, жди, поки засне він. Коли б не гріх, приспав би тебе — довіку не підвівся!..
Все зле і гидке, що затаюється у чоловічій душі на самому дні, спливло наверх, знялося: і гидливість, і ненависть, і ще щось, чого Христя через хвилину сама злякалася. Вона забачила здоровенний кухняний ніж на столі... "Отим би тебе приспати!" — ударило їй у голову... Прийшовши до пам'ятку, вона перехрестилася. "І збреде ж таке на думку, тьфу!" — сплюнула вона і повернула гадки на щоденні клопоти. "Що ж це воно буде? Хіба сьогодні ні топитимемо, ні варитимемо?" Якось озирнулася — перед нею стояла хазяйка. її червоні очі ще не просохли від сліз, бліде лице було аж жовто-зелене, сказать би — вона днів з п'ять ні на волосину не спала або недугувала з місяць.
— Чи будемо сьогодні варити? — питає Христя. А Загнибідиха божевільне подивилася на неї та як припаде до столу, як заридає!.. Наче ножем пройняла Христю наскрізь.
— Та годі, хоч не плачте! — скрізь сльози вимовила Христя. — І чому я не пропала малою! — скрикнула Загнибідиха і вся затіпалася...
З того часу між Загнибідихою і Христею настав лад; сказать би, товариство, коли б Христя була рівна; а то Христя завжди держала себе геть одсторонь — і як чужа, і як молодша, і як наймичка. Зате Загнибідиха ходила За Христею, як за своєю меншою сестрою. Коли Христя забуде що зробити — Загнибідиха сама зробе, а не нагадає. Після свят вона не тільки ублагала чоловіка набрати наймичці на одежу, а сама пішла й набрала разом на дві: буденну і празникову. Прийшлося шити, — у Христі хоч рука трохи й піджила, та палець болів, — Загнибідиха сама шила, а Христі наробила масті і клала до пальця, щоб скоріше підживало. Як настали буденні дні, то Загнибіда хіба обідати та на ніч наверне додому, а то все на базарі, у крамниці. Загнибідиха і Христя самі дома. Упоравшись коло печі, посідають рядком, роблять що, ведуть по душі розмову. Загнибідиха розказує про своє життя, Христя — про своє.
— Невже ти ніколи не співала? — спитала її раз Загнибідиха. — От уже скільки у нас, а я й досі твого голосу не чула.
— Чому не співала? Співала. Тільки тут якось не вільно співати.
— Чому не вільно? Заспівай, нагадай мені моє дівування. Христя заспівала — і Загнибідиха своїм слабим розбитим голосом підтягувала.
Другого разу Зягнибідиха попрохала Христю розказати про свій рід. Христя розказала і про батька, і про матір, і про напасті Супрунові. Вона нічого не втаїла від хазяйки. Та слухала та тільки глибоко зітхала.
— Знаєш що, — сказала вона, коли Христя замовчала. — Ти б пішла в село, матір провідала.
— Коли ж мені піти? — питає Христя.
— Коли? Ось у середу його винесе; аж до понеділка не буде. От і вибери день — і піди.
— А ви ж самі як зостанетесь?
— Про мене — байдуже! Не первина мені самій зоставатись. От якби ти пішла, та ще й матір свою привела сюди. Тепер годинка і тепло, — хоч би я на неї подивилася.
— Та мати такі, що самі не дійдуть сюди. Загнибідиха зітхнула:
— Ну, вже хоч провідаєш.
Христя задумалася. "Коли його піти? коли зібратися? У середу — хазяїн виїде; у четвер — поприбирати треба дещо; хіба от у п'ятницю... Раненько вийду — на обід наспіну; там суботу перебуду, а в неділю рано й назад", — розполагає сама собі Христя і рада-рада, коли хазяйка згодилася... Вона матір побаче, з подругами наговориться, візьме з собою й нову одежу. Як нарядиться, як покажеться у селі, то-то всіх здивує! А Супрун як побаче — ото його завійна ухопе! Вона ж назнарошне аж повз вікна його пройде, а як Федора побаче — наперекір почне з ним загравати.
— Ти ж, Христе, раніше порайся та раніше й лягай спати, щоб виспатись на завтра, бо не близький світ тобі йти, — рає їй хазяйка в четвер після обіду.
Христя до роботи пристала — як не перерветься! Дивитъся, поробила все. Ні, не все! На празники зосталася комора немазана; тепер годинка — саме мазати.
— Та то велика робота, не розпочинай, — каже їй хазяйка. — Хай уже як звернешся — та тоді.
Хоч і не кажи Христі. Як? Комора побита зимньою негодою, пошпугована весняними дощами, полупилася, та вона її так кине? Нізащо! Уже давно вона стирчить спичкою в оці.
Зараз після обіду нарядилася Христя у стару одежинку, замісила глини й почала шпарувати. Ще й не вечір — а вже й шпарування висхло; тільки побілити... О, це їй не завгорить! Поти сонце сяде, вона й побіле...
Щиро прийнялася Христя до роботи. Тепле сонечко їй допомагає: тільки пройде щіткою — уже й сохне — біліє. Он зосталось тільки жовтою глиною підвести... Мерщій, Христе, мерщій! Уже вечоріє, — підганяє сама себе Христя.
Коли се — щось заторохтіло коло двору... Тпррру! — привертає до воріт. "Оце так! — думає Христя. — Чого доброго, несподівано хазяїн вернувся. От і піду додому!"
Розчиняється хвіртка. Христя — гульк: визирає Здір. У Христі аж серце Затіпалося.
— Дядько Карпо... Здрастуйте!
— Здорова, Христе, — вітається Карпо, увіходячи у двір. — А я се під'їхав та боюсь іти, думка: може — собаки.
— Та в нас їх немає, — щебече Христя. — Як же там наші? Чи всі здорові, вибрикують?
— Та ще вибрикують, слава тобі боже!.. Мати кланяється, Одарка...
— А ви ж, дядьку, на базар?
— На базар же. Та не так, бач, на базар, як мати плаче, дуже журиться за тобою... Щодня побивається, немає та й немає ніякої чутки про тебе... Одарка утіша, так ніщо не помагає — плаче! От я й думаю: поїду лиш на базар, провітрюся і об тобі звістку привезу матері.
— Спасибі вам, — дякує Христя. — А я й сама збираюся у село.
— Як? Чого?
— У гості. Спасибі хазяйці, пускають.
— То от і гаразд: я тебе й підвезу.
А тут і Загнибідиха, зачувши у дворі гомін, виткнулася з хати.
— Хто то? — питає Христі.
— Це наш сусіда, з села.
— От і гаразд: то завтра з ним і поїдеш.
— Оце ж ми й раємося, — каже Карпо.
— То чому ж ти чоловіка не закличеш у хату? Добре гостей приймаєш! — жартою виговорює Загнибідиха Христі.
— Спасибі вам, — кланяючись, дякує Карпо. — Я тут не сам, — за ворітьми шкапа.
— Ну, то що! Хіба й у двір не можна завести? Переночуєш тут, а завтра й поїдете. Заїзди, заїзди! — каже Загнибідиха.
Христя рада, а Карпо ще радніший. То йому на базарі стій і не спи цілу ніч; стережи шкапу та добра, що на возі; а то він у хазяйському дворі заночує.
Поти Карпо розпрягав шкапу та возився коло воза, Христя скінчила роботу і кликнула його в кухню. Увійшла до їх і хазяйка. Така обхідчаста, така ввічлива; розпитує про село, про сходи, про Христину матір; хвалиться не нахвалиться Христею.
— Ти б засвітила та вечеряти гостеві дала, — сказала вона, коли почал'о смеркати, і вийшла в кімнату.
Поти Христя засвітила світло, поти витягла страву з печі, уже Загнибідиха і звернулася, та ще й з непорожніми руками: чарка горілки трусилася і грала проти світла у її руках. Вона піднесла її Карпові. Той, щиро подякувавши, випив і почав вечеряти.
— Добра у тебе, Христе, хазяйка, — сказав він, коли Загнибідиха вийшла З кухні.
— Все рівно, що мати, — одказала та тихо.
— Значить, тобі добре! За селом байдуже?
— Всього буває. Часом — з квасом, порою — з водою... А у вас же на селі як? — І Христя почала розпитувати про знайомих.
Карпо розказував, що за нею журяться дівчата.
— Горпина скільки раз забігала провідати матір, розпитати за тебе; хвалиться, що тепер без тебе й улиця — не улиця; все збирається сама у город служити. Вона б, може, й зібралась, так мати спиняє.
— А Ївга? — спитала Христя.
— Ївга заміж збирається.
— За кого? Карпо уміхнувся:
— Та вже ж не за кого — за Тимофія! Там у них чудасія, та й годі. Вона то хоч і зараз, так він, бач, не хоче. Діло дійшло до суду, до позвів... А це хтось казав, що, либонь, наладилося. Незабаром і весілля.
— Нуте, а Супруненко удовольнився?
— Удовольнився!..