оса — богиня світла і добра, всеблага плодоносиця, та Морська Діва, що повертається до нас із глибин океану, аби наставав день на землі і не згасало життя. А так, не було б її блиску-світла, не було б і тепла, а не було б тепла, не було б і людей на землі, не росло б дерево в лісі, не плодоносила б нива в полі. Це вона, богиня з богинь, виходить щоднини на небо й розпускає по землі золоті свої коси, кличе до життя й дає плодоносну силу всьому, що здатне плодоносити. Це з її ласки настає та пора, коли бог-громовик розбиває льодові вериги в аеровому морі й одкриває путі для медоносних струменів дощу. А де падають ті струмені, там теж квітує життя. Бо поновлюється злюб між Небом і Землею.. Небо дарує Землі розкішні шати, Земля дарує Небу колиску для піднебесних вод — аер. Тож не гнівайся, внучку, на Злотокосу Діву за те, що була аж надто ясною і осліпила тебе своїм блиском. Вона осліпила, вона і зцілить. Треба тільки бути довготерпеливим, уміти ждати і благати ждучи. Хочеш, я навчу тебе благань-заклинань, аби сам звертався до богині й нагадував їй про себе? Кажи за мною: "На морі, на океані, на острові на Буяні є пломеніючий білим пломенем-світлом алатир-камінь. На тому камені сидить Красна Дівиця. Сидить вона і стріляє в чисте поле, убиває всілякі болі. Дівице Красна, Дівице Ясна, Дівице Всеблага. Убий і мій недуг-потьмару. Пошли з небесної криниці живої водиці на мої темні очиці. Зроби так, аби прозріли, аби я знову бачив лик твій, ясну красу твою, тішився лісом-знадою, долом-левадою, ясним світом і людьми у світі".
Богданко слухняно повторює за бабусею — і раз, і вдруге, зрештою надумується й питає:
— А в тому морі є й острови? Що то за один — Буян?
Бабуся не гнівається, бабуся у нього, ніби та богиня всеблага: сама добрість, сама утіха і сама покора. Осміхається тільки, коли внук не те питає або невчасно питає, і, осміхнувшись, каже:
— Земля, щоб ти знав, то лиш краплина суші в океані-морі. Довкола неї вода і над нею вода. Скільки сонця-світу, стільки і води у світі, та ще аеру. Один океан обступає звідусіль Землю, інший плаває в небі. Цей інший — дощове океан-море. А вже за тим морем — голубе царство вічного літа. Воно і є царством Сонця, Місяця, Зірок, сіреч островом Буяном. Там не буває стуж, там — одвічна й довічна благодать, течуть медові й молочні ріки, а по берегах тих річок — нев'янучі сади, між садами — вічнозелені луки. Чого тільки немає в тих садах: мигдалі, родзинки, овощ всяка. Яблука ж лишень золоті. А вже птаства того, боженьки! Так щебечуть, так виспівують, що й сказати несила. Боги наділили той благословенний острів найчистішим, що є на світі, аером, водами живодайними. Це там, внучку мій, міститься небесна криниця, та, що в ній найчистіша і найсмачніша в усьому всесвіті вода, що з неї беруть початок усі небесні ріки й поповнюють своїми живодайними водами світовий океан. То на острові на Буяні росте Мокрецький дощоносний дуб, зимують усі земні птахи. Не з безодні підземельної, таки з Вираю прилітають вони на передлітті й приносять у дзьобиках сім'я рослинності всякої —тієї, що плодоносить у полі, й тієї, що росте у лісі, на лузі чи в саду.
— А челядниця казала, що насіння вітри заносять.
— І вітри, мій голубе, аякже. Там, у піднебессі, живе велетенський Стратим-птах. Він і здіймає своїми крилами буйні вітри, а ті вітри, гасаючи поблизу острова Буяна, підхоплюють сім'я-насіння й несуть його на землю. Ано, звідки б то взятися на землі такій силі-силенній усякого квіту, та овочів, та збіжжя, як не з Вираю... А ще хочу сказати тобі, соколику ясний, — погладила стара Доброгніва внука і чомусь стишила голос, — що там-таки, на острові Буяні, стоїть біля небесної криниці золотий палац. То і є палац цар-діви Золотої Коси, Ненаглядної Краси. Саме в ньому, під золотим ложем цар-діви, у головах б'є джерело живої води. Коли діва почує, що хтось із землян ревно благає її помочі, простягає руку й кидає воду на землю, а вже на землі вода знайде, кого слід. Отож не лінуйся, внуча моє, ходи зі мною на вранішні і на вечірні роси, зри своїми очицями на сонечко ясне, коли сходить, зри і коли заходить. Не дивись на нього тоді лиш, як буває в пишній красі, а на землі немає місця росі. Гляди й підстережеш щасливий час, а в щасливім часі — благодатну мить, ту, що незрячого робить зрячим. Чи пристаєш на це, внучку?
— Ано. Я з усім і на все, бабусю, згоден, аби тільки прозріти.
— То на цьому й станемо. Най буде благословен час, коли домовляємось, най буде благословенною і наша домовленість.
XIV
Зоря вечірняя, пораднице знедолених. Ти одна бачиш і відаєш, яка печаль-присуха обсіда її, Миловидчине, серце, ссе з нього кров, немовби та присоска, що живе по болотах. І тепло, і затишно, і привітно в Божейковій оселі, у тій кліті, що мала б бути, як кажуть тут, за молодим подружжям, і разом з тим он як гірко. Так гірко, зоре ясная, що ні сну, ні супокою немає. І противиться жалю своєму, і не може здолати його в-.собі. Пощо так сталося? Чому мало статися саме так? Та вони ж із Божейком он якими парованими почували себе, он як хотіли його, подружнього злюбу. Коли б не те лихо, давно уже взяли б його, не пізніше, як на Купала взяли б і жили в цій-таки оселі щасно та дружно. Зоренько ясна, богине красна, потішнице зморених та знедолених! Ти ж знаєш, яка то радість була б і для них із Божейком, і для старині їхньої. Та такої злагоди і такого злюбу, далебі, світ ще не знав. Ано! Божейко, ніби той голубочок, літав би та воркотав коло неї, милував та жалував, а вже що вона, Миловидка, не скупилася б на милування та на пестощі, то йой... Давно б уже дитятко його під серцем носила, готувалася б бути мамою, а готуючись, квітнула б та й квітнула від щастя, що повнилося б у ній, і всіх-усіх робила б щасливими! Оцю маленьку кліть вимила б до сяйва-блиску, заквітчала б зелом, розписала б голубочками, що живуть парно та гарно, мають кубельце та діток у кубельці. І всю оселю, все подвір'я, могла б, то й усю Божейкову весь одмінила б та звеселила. Бо така від тата та мами, що світ пригорнула б до серця, усіх зігріла б серцем, коли б той світ не був такий, як є. Йой, боженьки! Коли б же не був такий! Приборкав, бач, її голубочка та й завіз до чужкраю, між підступних і страх яких жадібних на соліди людей. А відтак і її закував у вериги. Такі важкі і такі безнадійно сумні, хоч бери і накладай на себе руки. Бо це ж не життя, зіронько ясная, се мука пекельна: жити під крівлею лада свого і не мати лада.
До глибокої ночі не спала Миловида, все думала-скаржилась і плакала, не діждавшись розради. Так і сказала собі:
"Я не вживу тут. Присяйбіг, не вживу! Здолає мене печаль-присуха й примусить піти. Ось тільки куди піду? Знову до тітки у Випал чи до князя? Ні, ні, — злякалася своєї думки і поспішила відгородитися від неї першою-ліпшою знахідкою. — Це тому мені так тоскно, що я сама ночую в кліті. Завтра ж попрошу матір-господиню, аби клала зі мною спати й Божейкових сестричок".
Згадка про господиню бодай якось розраджує дівчину і стишує біль. Бо вона єдина на цім світі он яка добра до неї. Так і сказала, коли Миловидка вдруге прийшла до них із Випалу: "Живи у нас, дитино, і будь нашою. Дарма, що немає тут Божейка. Він же бо є на світі, а коли є, живи у нас і будь нашою. Мене клич матір'ю, тата — татом, сестричок Божейкових — сестричками. Було б, звісно, ліпше, коли б щастя і крев єднали нас. Та що вдієш: ті, кого єднає горе, теж рідня".
На що сподівається старенька, тільки вона, певно, й знає. А може, й не знає, може, всього лиш серце велить чинити так: буде при ній Миловидка, буде й сподіванка, що повернеться син. В усякім разі, як ніхто інший добра до неї і лагідна з нею. Настане день — те й робить, що гомонить, називає донею, хвалить-вихваляє. "Ти така ліпотна і така люба, дитино, іцо мені й рана менше болить, коли дивлюся на тебе та милуюсь тобою. Боженьки! Який щасливий був би Божейко, коли б мав тебе за жону, і який він тричі нещасний, що не має!"
Зітхає важко й тамує, як може, біль. Бо не хоче, щоб і доні боліло, бо таки вельми шанує її. Щось робить в оселі чи на подвір'ї, норовить, аби поруч була й Миловидка, йде до лісу чи на люди, теж бере з собою й Миловидку, і коли люди питають, чия це, звідки, не бариться сказати: "Це моя люба донечка, Божейкова лада". Така не відмовить, коли попросить, щоб не лишала на ніч саму. Ано, не відмовить.
Вона й не відмовила, а проте немало й здивувалася.
— То такі цокотухи, — казала роздумуючи, — геть замучать тебе розмовами.
— Дарма. Самій мені і боязко поночі, і сумно. Скільки лежу, стільки й думаю, і все невеселі мої думки, такі невеселі, що часом кричати хочеться.
— Дарма то й дарма, бери тих невгамовних. Сумувати вони тобі не дозволять, це вже я по собі знаю.
Вони й не дозволяли, щоправда, не довго й товклися вечорами на спільному ложі. Малі були, а малі рано засинають. Тож і на сум, на пізні терзання-роздуми лишався ще час.
Мабуть, не спала й тієї, першої, що коротала з дівчатками, ночі, всього лиш дрімала, бо почула крізь дрімоту: в сусідній кліті гомонять.
— Я не прощу тобі, коли не зробиш цього, — злісно обіцяла Божейкова мама.
— Як же я зроблю? — виправдувався господар. — Чула, князь не зміг вирвати їх із ромейських лабет, а я зможу?
— Князь — всього лиш князь, а ти отець. У нас є золото, є ромейські соліди, що брали за пушнину. А ромеї жах які ласі на них. Їдь туди, знайди сина і викупи. Таке дівча жде на нього і страждає ждучи.
— Ет, у тебе розуму, як у дитини. "Їдь, знайди..." Як поїдеш, де знайдеш? Кого спитаєш там, коли і земля чужа, і люди чужі, і річ їхня така, що не візьмеш до тями.
— Бо безтямко! А ще — перепуда, бздюх! Тобі аби свого хребта було де сховати. Син най гине, що з сином, байдуже!
Вони посварилися. Такі гнівні були обоє, не говорили — іскри викрешували, наражаючи слово на слово.
— Дівчина ж каже, — не могла вгомонитися мати, — Божейка з Одесу повезли в світи. Ото звідти й слід починати розшук: куди повезли, кому і де продали. Світ широкий, та людина ж не голка, аби безнадійно згубитися в світі.
— Ото най твоя дівчина і їде, най розшукує. Зманила до свого Випалу Божейка, то най тепер їде! Я не такий дурень, аби слухатися довгого жіночого язика і куцого розуму.
Господиня не стерпіла, теж щось сказала Божейковому татові, та Миловида не дослухалася вже до тих казань. З неї до