Я бачу, у пані тонка ніжна натура. Пані не розуміють. Я бачу, як
ставиться до пані той, пробачте, її приятель, абштифікант. Йому лише скарб у голові. Лише золото, гроші… Гапка зітхнула, на очі їй навернулися сльози.
— То страшенно боляче, коли тебе не розуміють, — побачивши це, активізувався Гузь. — Ох, як я те відчуваю! Як відчуваю! Мені самому довелося в житті… Повірте…
Гапка знову зітхнула і з вдячністю подивилася на Гузя.
— Я одразу відчув до пані душевний потяг, щиру симпатію… Як до рідної, близької душі… То байдуже, що пані, може, на кілька років старша за мене…
— Прецінь, якщо років двадцять — то кілька… — усміхнулася Гапка. — Мені, прошу пана, сорок сім…
— А мені тридцять… сім… — збрехав на десять років Гузь.
— Пан дуже файно зберігся…
На тому розмова обірвалася, бо підійшов Петро Васильович, який ходив з Олексієнком та Павлентієм Кандибою купатися на річку.
Ту ніч не спав ніхто.
Спершу всі повкладалися, затихли.
Гапка крутилася-крутилася, тоді не витримала, накинула халат і навшпиньках вийшла надвір.
Ніч була місячна, чудова.
Десь у кущах солодко й закохано витьохкував соловейко. З липового гаю йому відповідав другий, третій…
Гапка зітхнула.
І раптом з кущів почувся жаркий шепіт Тимофія Гузя:
— О! Пані!.. Який я щасливий! Я знав, що пані вийде… Я недаремно чекав…
Гапка здригнулася:
— Чи пан звар'ював, чи що?!
Але дармоїда вже неможливо було зупинити:
— О! Пані!.. Я полюбив вас з дертого погляду!.. Я бачу — пані нещаслива з своїм приятелем… Я чесний чоловік. Я оженюсь на пані… Я художник… Мені не потрібні гроші…
— Та най пан забирається звідси геть! Прецінь, почують родичі… Що пан собі дозволяє! — обурено зашепотіла Гапка, але замість того, щоб вернутися в хату, чомусь потяглася у садок до городу.
— О! Пані! Пані така файна… така пре… прекраснуйонца! Шкандибаючи, на відстані за Гапкою по садку й по городу і бурмочучи свої палкі визнання, Гузь у темряві не помітив ями і — ой! — шугонув туди сторч головою.
— Вай! — підкинувся на розкладушці містер Фішер і верескливо загаласував по-англійському.
З хати повискакували Бойко й Олексієнко. На всьому кутку безладно завалували собаки.
Як витягали з ями безталанного Гузя, як він марно намагався довести, що й гадки не мав таємно уночі викопувати скарб, як, не ймучи йому віри, містер Фішер згарячу копнув його ногою, а той відчайдушно заверещав: "Дивіться! Класовий ворог, капіталіст б'ється! Тримайте мене, бо я зараз учиню міжнародний скандал!" — про це гарбузянські старожили любили розповідати з мальовничими подробицями, яких щороку ставало дедалі більше.
Отака-то була вікопомна ніч.
А вранці, коли копачі знову взялися до справи, приїхав дід Коцюба (він три дні був у Києві в родичів).
— Овва! Що це, Петре, в тебе таке робиться? Атомне бомбосховище копаєте, чи що? — здивовано спитав він.
— Та… — почухав потилицю Петро Васильович. — Скарб шукаємо. Діда Стефана… Виявляється…
— Ясно! — перебив його дід Коцюба й рішуче махнув рукою. — Закидайте яму! Нема там нічого. Викопали давно, ще у війну.
— Як?! Хто?!
— Матка боска!.. — розпачливо притисла руки до грудей Гапка.
— Батько твій, друзяка мій Василь… — Дід Коцюба зітхнув. — У сорок четвертому влітку приїхали ми з ним після поранення на поправку в село. І тут саме й відшукав його лист з Америки, в якому написано було про той скарб. Ти саме у Германії тоді був — звідки міг про це знати. А ми з батьком знову на фронт. Так він і загинув, не побачившися з тобою…
— А ви… чого ж ви мені нічого не розказали? Чого? — вигукнув Петро Васильович.
— Не хотів він, щоб ти знав… — зітхнув дід Коцюба. — Соромно йому було за свого батька. Душу йому пекли ті гроші. Всі до копієчки віддав державі — для фронту. І просив, щоб нікому… Не хотів він, щоб ти навіть знав, що є в тебе в Америці дід.
— То що, дід Стефан забув про той свій лист, чи що? Не розумію.
— Може, тому, що батько не хотів писати дідові, а просив, щоб одіслали того листа назад, в Америку, і написали, що село було партизанське й жителів фашисти розстріляли. Дід, мабуть, вирішив, що й батька твого вбито і нікого нема живого.
— І не боявся дід, що хтось інший прочитає листа й викопає скарб?
— А в тому листі так хитро було написано, що тільки батько міг розшифрувати, де закопано. "Десять кроків на захід від того, синку, місця, де ти колись на мене плюнув, а я тобі зуба переднього вибив". Отакий орієнтир! Щоб ніхто, крім Василя, не розшолопав.
— А чого дід взагалі листа прислав?
— Та захворів, сердега, боявся, що не встане. Думав одкупитися від кирпатої свашки. А тоді вичуняв.
Занепокоєний містер Фішер щось заджерґотав до Гапки. Вона не відповіла, навіть бровою не повела в його бік. Закам'яніла, втупивши очі в землю.
— Батько спершу не хотів і відкопувати. А я кажу: "То гроші нормальні, чого ти, то народні гроші… Де Стефан їх узяв? У народу наторгував. І виходить, так, наче предки наші, що несли у шинок своє горе, тепер, у скрутну годину, помагають нам. Ворога помагають вибити, село наше з руїн підняти…" Отакечки! '
— Прецінь, нема скарбу… — тихо вимовила нарешті Гапка. — Нема… нема… Йой! Що ж тепер?! Що?
— Вибачай, сестро! Сама бачиш, сама чула, як воно вийшло. Я тут не винен.
— Я виджу, виджу… Ніхто не винен… Певно! Тоті гроші, нагендльовані від села, правдиво повернулися до села. То є, мабуть, справедливо. Так… Але… що ж я маю робити? — В голосі її бринів відчай.
Містер Фішер знову роздратовано заджерґотав, розмахуючи руками.
— Що таке? Чого це він? — здивовано спитав Олексіенко в Гапки. — Каже, що той скарб його. Але ж заповіт на ваше ім'я.
— То є правда! Його! — Гапка скрушно похитала головою. — Прецінь, таку підписала угоду, контракт: дев'яносто відсотків йому і лише десять мені. А що я мала робити? Що?! Хіба я могла сама дістатися сюди? Могла? Як, прецінь, два роки я ніде не працюю. Но… Ви знаєте, що то є таке в Америці два роки без роботи? Два роки!
— Ой лишенько! — сплеснула руками Катерина Семенівна.
— Як ото Юлько кинув мене, знайшов собі багату вдовицю, і опинилась я натурально на вулиці, найнялася в ресторацію мити посуд. А два роки тому через того фацета, — вона кивнула на Фішера, — най би його шляк трафив!.. Я, видиш, розбила йому гіпсову фігурку. Поставив її на підлозі, а я йшла з повною тацею посуду, не бачила, перечепилася і… У вісімсот доларів оцінив. Стара паршива фігурка якоїсь голої кралі. А то, видиш, антикваріат. Де б то я взяла такі гроші? Тільки й мала, що дідів заповіт. Та й той трохи не викинула — не брала його всерйоз. А він, — знову кивнула на Фішера, — враз загорівся. Казав, що один емігрант з Росії торік їздив і одержав спадок. Ну і написав контракт… І на дорогу позичку документом оформив — тисячу двісті. Не по скарб, видіте, їхала… Запродала той скарб. Щоб хоч день прожити на рідній землі… на Україні. Тепер можна й до цюпи…
Петро Васильович з болем дивився на сестру. В очах його були сльози.
— Стій, Гапо, стій! — вигукнула враз Катерина Семенівна. — Не плач! Оддамо тому американцю його катові гроші, хай лусне! Чортова робота!
— Авжеж! Авжеж! — підхопила Люба.
— Но, то як? Як оддамо?! Прецінь, де я візьму такі гроші? Дві тисячі доларів! Ви знаєте, що то є таке?!
— Подумаєш, дві тисячі! — вигукнула Катерина Семенівна.
— То як? — розгублено подивилася на брата Гапка.
— А отак… — рішуче мовила Катерина Семенівна. — Зараз поїдемо, візьмемо і оддамо. Біжи, Петю, діставай книжку… А чергу на машину Кандибам оддамо.
— Умниця-розумниця моя! Дай я тебе поцілую!—
розчулено обійняв Бойко дружину, потім обернувся до Олексієнка. — Товаришу дорогий! Ви ж допоможете нам оформити це все офіційно. І… І щоб Гапка більше не їздила ні в яку Америку…
— Допоможемо! Допоможемо! Не хвилюйтеся! — весело і, як завжди, приємно заусміхався Олексієнко.
…Залишається тільки додати, що Гафія Лукашевич-Бойко, колишня місіс Гапка, живе в Гарбузянах і досі. Заміж за дармоїда Гузя вона, звичайно, не вийшла, бо він з Гарбузян на другий день кудись зник, та й, як ви, мабуть, догадуєтесь, заміж вона за нього не збиралася. Працює вона шеф-поваром у сільській чайній і живе в центрі села поруч із сільрадою. Колгосп допоміг їй побудувати хату. Прийняла вона в прийми удівця з Васюківки і щаслива з ним.
А от Люба, ви не повірите, вийшла заміж за представника Інюрколегії товариша Олексієнка, переїхала до Києва і, як пішли діти, забрала до себе спершу маму, а тоді й тата. Звичайно, коли вони стали вже пенсіонерами.
Отак почалося обезлюднення Липок…
…А тепер швиденько повертаймося у наш час, бо Сашко Циган, Журавель і Марусик аж заклякли у лопухах, чатуючи на іноземців. Переконавшись, що лисуватий не мертвий, а просто спить, вони вже не сумнівалися, що старий "ковбой" неодмінно повернеться.
І справді, десь годин через дві почулося чахкання "мерседеса", під'їхала машина і з неї вийшов старий "ковбой" і ще один похилого віку дядечко зі шрамом, що навскіс перетинав ліву щоку…
Хлопці здивовано глянули на нього.
А це хто?
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,
в якому хлопці роблять перерву на обід, час якої трапляється несподівана випадковість. "Оу! Дер Кнабе?!"
Лисуватий іноземець прокинувся.
Пошрамований дядечко, який тільки-но приїхав, не привітався з ним (слова "гутен морген", "гутен таг" хлопці добре знали, бо вчили ж німецьку мову), а одразу почав, трошки затинаючись, щось розповідати.
З цього хлопці зробили висновок, що пошрамований з їхньої ж компанії. Мабуть, вони десь його залишали, а оце зараз забрали.
— Певно, перевіряв, розвідку робив, щоб переконатися, що ніхто не перешкодить, — прошепотів Марусик.
— Та цить! Дай послухати! — цикнув на нього Сашко Циган.
Але хоч як вслухалися хлопці в розмову прибулих, не могли зрозуміти анічогісінько. Те, що говорять вони німецькою мовою, було ясно — окремі слова знайомі, а от про що балачка — хоч ти вбий. От коли пошкодували хлопці, що на уроках Олени Всеволодівни ловили гав, грали в "морський бій" та обстрілювали жованими паперовими кульками Панька Цигилика. Та від цього було не легше.
— Чого ж вони не копають? — прошепотів Сашко Циган.
— Ага… Я вже їсти хочу, — прошепотів Журавель.
— Мабуть, чекають ночі. Таємно, без дозволу скарби, як правило, викопують тільки вночі,— авторитетно заявив Марусик.